СНД. Економіка і дружба

У рамках дво- та багатостороннього співробітництва, яке останнім часом Україна проводить украй активно, не можна забувати про важливість співпраці й з країнами пострадянського простору. Звичайно ж, на першому місці у цьому разі стоїть саме РФ: держави досить тісно пов’язані передусім економічно. Однак є ймовірним відновлення певних циклів виробництв й налагодження нових і з іншими безпосередніми сусідами нашої держави. Серед республік колишнього СРСР така співпраця стала би найвірогіднішою саме з Білоруссю. Ця країна є не лише безпосереднім географічним сусідом України, а й досить значущим торговельним партнером. Тож саме розвиток двосторонніх відносин і став основною темою візиту Прем’єр-міністра України Миколи Азарова до Мінська 19 травня поточного року. 

Результати зустрічей, проведених з президентом країни Олександром Лукашенком та прем’єром Михайлом Мясніковичем, можна окреслити у двох площинах: політичній та економічній. Серед економічних домовленостей можна виокремити заяви про створення спільного інноваційного центру, що комерціалізувало б розвиток науки, яка має працювати на ринок і, що найважливіше, – для людей. Також ішлося про створення спільних із Білоруссю транснаціональних корпорацій, посилення співпраці в галузях фармацевтики, виробництва сільськогосподарської техніки, розвідки та експлуатації родовищ корисних копалин, а також співробітництво в інноваційній та космічній сферах. Україна зголосилася допомогти Білорусі й у геологічній галузі, зокрема, надати допомогу для роботи на зовнішніх ринках, у підготовці спеціалістів для проведення геологорозвідувальних робіт з пошуку корисних копалин по всьому світу. Певно, що така активність у дотичних до енергопереробки галузях викликана не чим іншим, як простоєм НПЗ у Мозирі та важливістю для України транспортування азербайджанської нафти її територією. От тільки чи буде це можливим з огляду на позицію «старшого товариша» в енергетичній сфері?

У політичному аспекті, мабуть що, найголовнішим стало твердження Олександра Лукашенка про те, що Білорусь як була, так і залишиться надійною спільницею братньої України. Одначе дивно, чому вітчизняні високопосадовці так просто «проковтнули» таке собі псевдовибачення за висловлювання білоруського лідера перед Чорнобильською конференцією, яка відбувалася в Києві у квітні. Чи вказує це на неабияку важливість співпраці з Мінськом для української влади? Або ж, швидше, основною метою приїзду М. Азарова до білоруської столиці стали аж ніяк не двосторонні переговори з керівництвом країни, а засідання Ради глав урядів СНД – в рамках Євразійського економічного співтовариства та Вищого органу Митного союзу.

Основним підсумком цього засідання стало рішення про відкладення ухвалення договору про створення зони вільної торгівлі в рамках СНД, оскільки «деякі питання не вдалося узгодити». Дивно, адже 15 квітня 2011 року члени економічної ради СНД загалом схвалили проект договору, котрий був націлений на лібералізацію торгівлі між учасниками Співдружності, мав зменшити кількість товарів, щодо яких застосовуються імпортні мита, та навіть розпочати поетапне скасування експортних мит, першочергово зафіксувавши їх на сталому рівні. До того ж представники Росії – безпосередньої розробниці договору – навіть наголошували на важливості набрання чинності документом до кінця 2011 року. Українська держава у двосторонньому порядку вже навіть домовилася з деякими учасницями СНД про поступове скасування мит на вітчизняний цукор, алкогольні напої й сигарети. 

Мабуть, причина полягає в тому, що Верховна Рада України нещодавно «поставила крапку» у перипетіях щодо первинності підписання договорів чи то з Митним союзом, чи то з ЄС: було твердо вирішено підтримувати курс на європейську інтеграцію й ухвалити договір про ЗВТ з СНД, проте аж ніяк не з МС. Єдиним можливим варіантом, за словами Президента Віктора Януковича, є підписання пакетного договору з МС за формулою «3+1», що цілком забезпечило б співпрацю України на європейському та євразійському просторах. Тим більше, що Прем’єр-міністр Росії Володимир Путін нещодавно застерігав про можливість вибудовування «захисного» митного кордону з Україною у разі підписання останньою договору про ЗВТ з ЄС.

Напевно, й відмова від підписання договору про ЗВТ СНД з боку Узбекистану була пролобійована Росією, яка в такий спосіб відреагувала на рішення Києва про вибір європейського вектора економічної інтеграції. Адже Узбекистан зажадав від країн-учасниць Співдружності відмовитися від передбаченого в договорі механізму вирішення спорів за введення нетарифних бар’єрів у двосторонній торгівлі без будь-яких на те причин. Без пояснення причин проти договору виступив і Туркменистан. Російська сторона, обіцяючи раніше, що ЗВТ буде створена тими учасниками СНД, які готові до такого кроку, раптом зажадала консенсусу всіх 11 країн СНД за всіма нормами договору, що в результаті і призвело до провалу переговорів.

Негативною реакція виявилася хіба що в України. Білоруська сторона більше прагнула обговорити питання надання Росією стабілізаційного кредиту у розмірі 3-3,5 млрд. дол. з Антикризового фонду ЄврАзЕС, інші ж учасники вже звикли «плисти за течією» російської політики. Україна, відмовившись від МС, поставила «під загрозу» й ЗВТ СНД. Проте наша держава мала для того суттєві підстави.

По-перше, Україна, як член СОТ, не може вступати в будь-які економічні союзи без попереднього обговорення майбутніх тарифних змін і квот з усіма членами цієї організації. Тож виходить, що у разі вступу до МС нашій державі доведеться знову вступати у СОТ – разом з РФ, Білоруссю та Казахстаном – і передомовлятися зі 152 членами СОТ, через що ми можемо втратити близько 5 млрд. дол.

По-друге, незважаючи на те, що Прем’єр-міністр Росії Володимир Путін і обіцяє Україні вигоди в МС у розмірі 9 млрд. дол. на рік, наша держава не налаштована на глибоку інтеграцію, яка, вочевидь, вийде за рамки суто економічної. Тим більше, що РФ матиме у МС найбільшу кількість голосів.    

По-третє, враховуючи те, що нещодавно глава «Газпрому» Олексій Міллер оголосив про можливе збільшення ціни на російський газ для України до 400 дол. за 1 тис. кубометрів, єдиним, що могло б підштовхнути Україну до вступу в МС, залишається формула ціноутворення на природний газ. Однак та сама Білорусь, котра є членом Митного союзу, купує російський газ за ціною в 244 дол./1 тис. куб. м, що, у принципі, не так уже й дешево. Тим більше, що торгівля газом у межах МС регулюється окремими документами, а тому говорити про можливі вилучення для України немає сенсу. Навіть розмови про те, що Україна втратить на великих спільних проектах, які потребують значних інвестицій і участі підприємств двох країн (заходи в атомній енергетиці, літакобудуванні (АН-70 та АН-124), космічних проектах та сільському господарстві), геть пустопорожні, адже, хоч як крути, але РФ самотужки також не так швидко зможе забезпечити й власні закриті цикли виробництва. Отже, цей аспект – просто черговий елемент стратегії тиску на Україну. 

Крім того, після вступу до МС Україні не варто чекати припливу західних капіталів та технологій. У країнах МС низька конкуренція, але високий рівень монополізму: значний рівень протекціонізму не може стимулювати зростання виробництва. Тим більше, що у країнах МС конкуренція є керованою і успіх залежить від близькості власника до влади. Відповідно вибір Україною вектора економічної інтеграції є суто геополітичним питанням, а всі економічні розрахунки – лише димова завіса. Ставки дуже високі, і помилка дорого коштуватиме державі.