№1, січень 2016

Мирослав МАРИНОВИЧ: «Ми переконалися, що знання, які не спираються на солідний фундамент цінностей, стають небезпечними для суспільства»Мирослав МАРИНОВИЧ: «Ми переконалися, що знання, які не спираються на солідний фундамент цінностей, стають небезпечними для суспільства»

У Львові живе й працює громадський діяч, публіцист, колишній дисидент і політв’язень радянських таборів Мирослав МАРИНОВИЧ, який уже 13 років є незмінним віце-ректором з місії та призначення Українського католицького університету. Студенти цього вишу називають його «живою совістю» й залюбки слухають публічні виступи мудрого наставника. Мирослав Маринович має дар миротворця. І цим служить львівській громаді, бо часто виступає арбітром у спірних питаннях, конфліктах між львів’янами й місцевою владою, шануючи думку кожної сторони й мудро спрямовуючи її в загальне поле злагоди та єднання. Тому саме до нього звернулося «Віче» з проханням відповісти на декілька запитань про головні проблеми освіти в Україні.

 – Пане Мирославе, ви багато їздите за кордон, часто виступаєте там із лекціями, спілкуєтеся з освіченими людьми. Що, на вашу думку, означає вислів «виховати в нашого покоління західний спосіб мислення», який часто вживають наші співвітчизники, коли потрапляють за кордон вчитися?

– Передусім хотів би відкоригувати слово «західний», бо в цьому разі ми не маємо жодного шансу. Ми, люди європейського Сходу, ніколи не зможемо мислити по­західному. Інша річ — мислити по­європейськи. Історично ми справді приналежні до європейської культури й маємо її в собі видобути з­під комуністичних «асфальтів».

А це насамперед означає поважати гідність людини, в тім числі поважати свого опонента. В Європі передусім впадає в око, наскільки люди поважають себе, а відтак і іншу людину. Рівень повсякденної культури настільки вищий, що ми з нашим простацьким нехтуванням людини й далі видаємося варварами. Революція гідності тому й дістала таку назву, що в ній утілилася мрія українців жити гідним життям. І на Майдані ми справді любили й шанували одне одного.

Проте згодом старі звички взяли гору. Ми почали зі «смітникової люстрації» – отого вуличного «суду Лінча», яким намагалися приховати свою неспроможність домогтися порядку й верховенства права. А скінчили пуб­лічним приниженням свого Прем’єр­міністра, мотивуючи власні дії політичною доцільністю. Мовляв, якщо він погано керує, то його гідність можна зневажити.

З усього цього виразно стирчать ріжки гомо совєтікуса, якого завжди цуратимуться в Європі, хоч політкорект­но нас і визнаватимуть.

– Система тестування прийшла із Заходу. Але в нас вона набула найгірших форм, і це не дає змоги виявити знання учня. Запитання на зразок «Якого кольору чоботи в Параски Кайдашевої?» формують у школяра своєрідне зорове сприйняття: учні заучують тести, а не вчаться мислити. Що насамперед має спонукати учня до самостійного мислення?

– Я ніколи не мав справи з тестуванням, а тому не можу сказати, який вигляд воно в нас має. Хай тут слово беруть фахівці. Але, як на мене, справа тут не лише в прикінцевому тестуванні знань, а загалом у всій системі освіти. Запам’ятовування «єдино правильної» версії, поданої вчителем, і далі є наріжним каменем шкільної освіти. Натомість самостійне мислення передбачає, що учень може висловити альтернативну думку, що з учителем хтось може не погодитися. Чи готовий до цього нинішній український учитель? Запитання риторичне. Тому моя відповідь на ваше запитання така: «Зміниться вчитель – зміниться освіта».

– Голова парламентського Комітету з питань науки і освіти Лілія Гриневич каже, що ключовою постаттю реформи освіти має бути вчитель. Окресліть, будь ласка, морально­етичну модель такого вчителя, котрий, на вашу думку, реально внесе зміни в стосунки вчитель–учень.

– Власне, я вже відповів на частину цього запитання. А морально­етична постава вчителя є ключем до правильного виховання. Якщо учень відчуває, що вчитель шанує в ньому особистість, наділену власною гідністю, він перейме цю поставу як зразкову. І, навпаки, якщо вчитель «ламатиме» учня, підкоряючи його своїй волі, то в дорослому віці той так само ламатиме інших людей, оскільки для нього це буде природно. Якщо в школі відсутнє хабарництво, то учень вважатиме це нормою. І, навпаки, якщо батьки проплачуватимуть добрі оцінки учня, той звично куплятиме собі потрібні послуги й у майбутньому.

– Хто для вас особисто був учителем і в чому конкретно це виявлялося? Наведіть приклади з власного життя.

– Найбільший вплив на мене справив учитель Дрогобицької спеціалізованої школи № 2 Іван Михайлович Рафа.­ Він був моїм учителем співів у 1964–1966 роках, а кожен, хто хоч трохи обізнаний з історією українського відродження, знає, як талановито й чисто палахкотів тоді наш національний дух. У той час КДБ уже не дозволяв Іванові Михайловичу працювати за фахом – учителем української мови й літератури, то він надолужував своїм впливом поза класом, у щонайближчому контакті з дитячими душами. І це було справжнє «коротке замикання» сердець: я дотепер ще пам’ятаю уривки з віршів «шістдесятника» Миколи Вінграновського, що їх він мені читав дорогою зі школи додому…

– Ви зауважили, що не є освітянином, коли погодилися на інтерв’ю. Проте відіграли ключову роль у створенні Українського католицького університету. Які пріоритети ви тоді закладали для майбутнього вишу?

– Хочу вірити, що я став опорою тодішньому керівництву нашого закладу – владиці Борисові Ґудзяку, а ще раніше о. Михайлові Димиду – бодай у формулюванні та втіленні головної концепції університету. Ішлося не про те, щоб стати мало не двохсотим вишем. Важливо було стати якісно іншим навчальним закладом, у якому віра й розум є партнерами у формуванні внутрішнього світу людини. Ми переконалися, що знання, які не спираються на солідний фундамент цінностей, стають небезпечними для суспільства. Тому й поклали собі за мету створити університет, у якому не братимуть хабарів, у якому секулярний і релігійний світогляди зустрічатимуться один з одним і пізнаватимуть один одного. Тим самим ми прирекли себе на те, що в цьому місці зустрічі буде завжди неспокійно, що тут неминучі помилки та втрати, що нам дорікатимуть за «втрату чистоти» з обох боків. Однак, попри те, ми вже сьогодні маємо стільки здобутків і важливих для нас перемог, що це вселяє в нас віру в правильність обраного нами шляху. І, врешті­решт, ми поділяємо долю всіх освітян: наша справа – сіяти, розуміючи, що сходи зійдуть нескоро й врожай, найпевніше, збиратимемо не ми.

Автор: Лариса МАРЧУК

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня