Червона хустка над майданом

У вересні 1943 року війська Воронезького фронту (20 жовтня перейменований на 1-й Український) під командуванням М. Ватутіна захопили дев'ять плацдармів на правому березі Дніпра. Війська уславленого генерала армії стояли вище й нижче Києва. Полководець був справжнім воїном, але на відміну від рядових бійців найбільше боявся сталінського наказу взяти Київ лобовою атакою.

Штабісти вважали найперспективнішим південний Букринський плацдарм. Саме там зосередили величезні штурмові сили. Готувалися залити солдатською кров'ю кожну п'ядь землі. На щастя, командування фронтом осяяло (ця мить – одна з найвирішальніших у плануванні широкомасштабних воєнних операцій) принципово інше рішення: таємно перемістити головні сили на північ – на Лютізький плацдарм. Звідти 3 листопада й розпочався переможний наступ. Він був такий несподіваний, що фашисти, відчувши загрозу оточення, почали поспіхом залишати Київ.

 Уже 5 листопада радянські передові загони були на столичних околицях. Група бійців четвертої окремої моторозвідувальної роти, сівши в американські легкі джипи, помчала до знаменитої київської окраїни – Сирця. За традицією потрібно було піднести прапор над якоюсь прикметною будівлею. Солдати і не знали Києва, і не мали стяга. Одержали тільки наказ.

 Струменів прохолодою пізній темний вечір, та бійці без вагання постукали в найближче неосвітлене віконце. Двері відчинила власниця хати Ганна Кривенко. Вона й дала солдатам замість прапора свою дівочу червону хустку. Може, тому, що колись читала оповідання Андрія Головка «Червона хустина»? Своєрідне полотнище треба було до чогось прикріпити. Воїни виламали суху жердинку з паркану дачі (нині парк «Нивки») відомого громадського та партійного діяча Панаса Любченка (1937 року покінчив життя самогубством). Провідником став юнак Микола Дегтяренко.

 Моторизована група помчала до центру Києва. На початку першої години ночі 6 листопада вона вже була на Михайлівській площі. І ось над будинком ЦК КП(б)У замайорів імпровізований прапор – червона хустка простої киянки. Трохи пізніше поруч встановили стяг бійці 86-го стрілецького полку 180-ї стрілецької дивізії. Миколі Дегтяренку видали автомат. З ним і сфотографував юнака в чорному картузику майстер своєї справи В. Юдін. Тоді вже центр Києва аж гоготів від полум'я. Палахкотів також зруйнований Хрещатик, на який перший прорвався старшина бронетанкових військ Нечипір Шолуденко (там він і загинув). Дим оповив Софійську площу, центральні магістралі.

 Уранці 6 листопада, ніби нічого й не сталося, зійшло сонце й, сягнувши зеніту, осяяло визволений Київ. На тлі його руїн, залиті промінням, позували артилеристи й піхотинці. Клацали фотоапарати. Від тих, здавалося б, найтихіших звуків здригалися перші кияни, які поверталися до рідних домівок. На жаль, ніхто не здогадався зробити найсимволічнішого: увічнити перший прапор над Києвом – червону хустку Ганни Кривенко. Лише через роки й роки було більш-менш точно підраховано втрати під час визволення столиці України. Могили героїв упорядковуємо й сьогодні.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ