Сіль на освітянські рани

Яка система освіти нам потрібна, з'ясовували учасники парламентських слухань «Правове забезпечення реформи освіти в Україні».

– По тому, як держава ставиться до освіти, як її пріоритизує та фінансує, можна сказати про те, як вона ставиться до свого майбутнього, як бачить майбутнє своїх дітей. На жаль, освіта в Україні, як, напевно, й багато інших інститутів, фактично не зазнала змін із часів Радянського Союзу, залишалася десь на задвірках, далеко не в пріоритетах державної уваги, – підкреслила у вступному слові заступник Голови Верховної Ради Оксана СИРОЇД.

Вона зауважила, що лише після здобуття юридичної освіти за кордоном [після бакалаврату Києво­Могилянської академії та магістратури КНУ імені Тараса Шевченка О. Сироїд закінчила в 2003 році Оттавський університет у Канаді. – Ред.] зрозуміла: на юридичному факультеті українського університету зміст освіти був сформований ще Генеральним прокурором Сталіна Вишинським і більшість підручників досі бездумно повторюють це.

Народний депутат також звернула увагу, що ми досі не маємо нормальних взаємовідносин між державою і громадою в питаннях дошкільної, початкової шкільної та середньої освіти. Із вищою освітою, на її думку, ситуація ще сумніша.

– Ми стільки років декларували, що рухаємося до Європи, але тільки недавно почали реформування вищої освіти, аби надати нашим вищим навчальним закладам трошки самоврядності. Дуже доб­ре, що це почалося, але важливо, щоби такий поступ був постійним, – наголосила О. Сироїд.

Міністр освіти і науки України Сергій КВІТ розповів, що 2015 року відомство інтенсивно працювало над трьома новими законопроектами: «Про освіту», «Про професійну освіту» й «Про наукову та науково­технічну діяльність», останній із яких уже ухвалила Верховна Рада.

З­поміж засадничих положень, що їх має бути покладено в основу подальшого реформування законодавства, він виокремив:

– відхід від авторитаризму в освіті як на управлінському, так і на рівні кожного шкільного класу й університетської аудиторії («Ми потребуємо розвинених, вільних, здатних критично мислити особистостей, і наші заклади освіти мають таких людей готувати», «Здобувачам освіти, вчителям, педагогам маємо надати академічну свободу, академічну мобільність, свободу творчості, простір для ініціативності тощо»);

– підвищення соціального статусу вчителя («Реформу неможливо здійснити без підвищення зарплати педагогам та покращення умов їхньої праці»);

– закладення нових форм і конкретних механізмів громадсько­державного управління, державно­громадського та державно­приватного партнерства.

Окремо міністр зупинився на проблемі імплементації Закону «Про вищу освіту».

– Ми всі переконалися, що ухвалити закон набагато легше, ніж змусити працювати норми, адже в Україні дуже часто практика є вищою за закон, – зазначив С. Квіт.

Він назвав ненормальною ситуацію, коли нині до вишів вступають приблизно 80 відсотків випуск­ників шкіл, хоча на початку незалежності України вступали лише 20 відсотків. Міністр очікує, що надалі значна частина молодих людей піде в професійну освіту, що, звичайно, зменшить потік абітурієнтів до університету, а отже, скоротиться їхня мережа.

Голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Лілія ГРИНЕВИЧ наголосила: освіта повинна не лише реагувати на зміни в суспільстві, а й визначати напрям цих змін на наступні десятиріччя. У зв'язку з цим промовець зауважила, що лише вчитель із високим рівнем кваліфікації, належним соціальним статусом може стати провідником справжньої реформи. Стимулювати до підвищення професійного рівня вчителів має система їхньої добровільної незалежної сертифікації.

Л. Гриневич вважає, що в сучасних реаліях система освіти повинна забезпечувати новий зміст, який передбачає набір компетенцій на зразок прийнятих Єврокомісією. Зокрема, це володіння державною та іноземними мовами, вміння вчитися, посилення природничо­математичної освіти, загальнокультурної та підприємницької складової, а також знання інформаційних і комунікаційних технологій.

Перший віце­президент Національної академії педагогічних наук України Володимир ЛУГОВИЙ зазначив, що повна загальна середня освіта має тривати 12 років, адже це розвантажить учнів, зробить навчання якіснішим, вмотивованішим і цікавішим. Він переконаний: аби успішно навчатися у вищій школі, 11­річної середньої освіти не достатньо. Про це свідчать і скарги університетів, і низькі результати ЗНО.

Для покращення професійної освіти В. Луговий запропонував об'єднати здебільшого подрібнені професійно­технічні училища та технікуми й створити мережу укрупнених багатопрофільних професійних коледжів.

Геть інше ставлення до освітніх реформ висловив перший заступник голови Комітету з питань науки і освіти Олександр СПІВАКОВСЬКИЙ. Представник фракції «Блоку Петра Порошенка» одразу уточнив, що добре знає стан справ у галузі, бо пропрацював у системі освіти
36 років, пройшовши шлях від простого вчителя математики до проректора Херсонського державного технічного університету.

– Складається враження, що ми спочатку будуємо поверх будинку – Закон «Про вищу освіту», потім дах – Закон «Про наукову і науково­технічну діяльність» і лише після цього починаємо закладати фундамент – Закон «Про освіту». Такий підхід є дещо незрозумілим, якби не сказати алогічним, – зауважив він.

О. Співаковський звернув увагу, що для імплементації Закону «Про вищу освіту» ухвалено лише 40 відсотків нормативно­правових актів.

– Багато з цих рішень зустрічають опір і нерозуміння на місцях. Це свідчить, що наші законопроекти створюються вузькою групою експертів (не ображайтесь, але це так), їхнє обговорення проводиться майже кулуарно. Проблеми багатьох наших можновладців полягають у тому, що вони гадають, ніби зможуть зробити реформи самі, їм просто слід нав'язати свою прогресивну волю народу, і все спрацює.

Народний депутат вважає, що справжньою оцінкою діяльності високопосадовців є щорічне зростання кількості студентів, котрі виїжджають навчатися за кордон, бо не бачать перспективи свого розвитку в Україні. Їх більш як 50 тисяч. Окремо він звернув увагу на кримінальний скандал навколо ЗНО. Так, за його інформацією, вже доведено понад 200 випадків несанкціонованого втручання в цю систему.

У виступах інші промовці критикували профільне міністерство за нинішній підхід до формування шкільної програми. Зокрема, за малу кількість годин, відведених на українську літературу, чи всього 4 із 70 годин на рік на розвиток мовлення («Який тоді сенс вивчати три мови, якщо дитина не зможе говорити українською?»).

Ішлося й про те, що в законопроекті «Про освіту» відсутня відповідь на головне запитання: як в умовах скорочення фінансування підвищити якість освіти? У виступах також звертали увагу на неадекватну побудову тарифної сітки. Для прикладу: посадовий оклад директора школи, в якій навчаються понад тисячу дітей, дорівнює окладу асистента університету й становить 2823 гривні. Після закінчення університету посадовий оклад учителя становить 1751 гривню, а вчителя з 15­річним стажем –
3432 гривні. Так само здивувала диспропорція, коли поліцейський отримуватиме 7 тисяч гривень (аби не брав хабарі), а вчитель чи професор – 3–5 тисяч гривень.

– У більшості людей, які живуть і працюють на місцях, сьогодні звучав крик душі з приводу того, що коли не знаєш, що робити в такій важливій ключовій сфері, як освіта, то краще нічого не робити. За гранти написали ці [освітні] закони, а тепер слід прозвітувати про виконану роботу, розглянути їх у Верховній Раді, – сказав під оплески сесійної зали член Комітету з питань науки і освіти Володимир ЛИТВИН.

Так само зустріли й слова народного депутата України Миколи ТОМЕНКА про те, що нашою гуманітарною політикою керують Міжнародний валютний фонд і кілька менеджерів­іноземців, які в Україні ані системи освіти, ані науки не знають.

На слуханнях виступила дружина Президента України Марина Порошенко, яка звернула увагу на впровадження інклюзивної освіти й підкреслила: в новому Законі «Про освіту» слід врахувати інтереси дітей із обмеженими можливостями, адже їх в Україні понад 150 тисяч. [За даними Уповноваженого Президента України з прав людей із інвалідністю Валерія Сушкевича, до школи не ходить 51 відсоток дітей із інвалідністю. До семи років до дитсадка не ходять
83,3 відсотка таких дітей. – Ред.].

– Як слушно зауважила колега з парламенту Канади, з якою я мала робочу зустріч, кожен із нас знаходиться на відстані лише однієї аварії від інвалідності. Тому питання інклюзивної освіти – це нагальна потреба не лише людей з обмеженими можливостями, а й кожного члена суспільства, – зазначила Марина Порошенко.

Зачепив за живе й емоційний виступ інваліда ІІ групи Ангеліни ЧЕНДАРОВОЇ.

– Я жила в дитячому будинку майже все своє дитинство, адже від мене відмовилися батьки на четвертий день після мого народження. Не скажу, що нам було дуже комфортно там навчатись, адже ми завжди були закриті в одному інтернаті, а хотілося ходити до нормальної школи. Але нас не хотіли, мабуть, показувати суспільству. І чомусь держава більше коштів витрачала на сам дитячий будинок, але не на дітей, – розповіла вона.

Отож солі на роз’ятрені рани насипали чимало. Якими будуть рекомендації та як виконуватимуть їх, якщо вони відобразять «сіль» самих слухань?

Автор: Ігор БЕККЕР.