«...Щоб стаття не викликала небажаної реакції, зокрема в північного сусіда…»

Зі стенограми пленарного засідання Верховної Ради України 16 грудня 1992 року (вів засідання тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ).

Скрутень І. С.: Шановна президія! Шановні народні депутати! Я вдячний за надану можливість виступити сьогодні й довести до вашого відома інформацію про характер і напрями роботи нашого журналу. А ще більше вдячний за те, що нарешті ми можемо доповісти вам про так звану специфіку нашої роботи, про те, що знаходиться за кадром і за благополучним обличчям журналу.

А полягає ця специфіка в тому, що ось уже рік з часу заснування видання Верховної Ради ми працюємо, по суті, у фронтових умовах. Редакція розміщена буквально в кількох кімнатах, де замість столів якщо не снарядні, то тарні ящики. Працюємо з одним телефоном на весь колектив, з друкарськими машинками, котрі якщо не в п'ять, то в чотири рази старші за нинішній склад парламенту.

Як наслідок, редакція нині укомплектована співробітниками лише на дві третини, де творчих працівників 11. Більше половини з них, до речі, мають наукові звання.

…Високий статус видання, який має передумовою відповідний його рівень, ніяк не повинен залежати від жалюгідності, що зветься матеріальною базою. Коли ранньої весни нинішнього року Іван Степанович, потримавши в руках перший номер «Віча», прокоментував: «Такий же бідний, як і нинішня Україна», ми не образилися, бо мова йшла про матеріальний бік справи. Прикро було б, якби ця репліка стосувалася змісту публікацій.

«Віче» бачить своє завдання в тому, щоб перестати метушитися й зосередитися на головному: створенні нової системи життєдіяльності України, закладенні основ національної безпеки, гарантуванні демократичного розвитку в галузі політики і культури. Щоб шукати не стільки винних, скільки природу наших колишніх і теперішніх бід. Щоб нарешті бачити те, що ми вже перестали помічати, — чорнову роботу окремих подвижників, відроджувальну порядність ділової сфери, здоров'я розростання самоврядних ідей. Наскільки це нам вдається, судити вам.

У нас було ще кілька напрямів, публікації з яких матимуть, на нашу думку, як свого читача, так і свій конструктивний розвиток…

…Потреба в цілісній концепції нашої державності, її ідеології, очищеної від суб'єктивних нашарувань, набирає першочергової ваги. Оскільки, як вважає ряд систематологів, тільки вона, ця концепція, може вберегти нас від великих і малих пасток, розставлених, на жаль, через нашу власну недалекоглядність. Ось одна з них, чи не найнебезпечніша щирим своїм самообманом.

Усі ми палко бажаємо якнайшвидше інтегруватися в загальносвітові процеси, долучитися до відповідних стандартів життя. Ми ладні йти на певні жертви за це, усвідомлюючи, що міра свободи — це й міра самообмеження. Але, мабуть, ми не до кінця усвідомлюємо, що таким чином прагнемо здійснити не якісний прорив до розуміння своїх можливостей і місця в новому світопорядку, а, по суті, воліємо лише одного: бути схожими на когось, жити, як усі. Чи розуміємо, що в цій вторинності вже закладено долю тих, хто завжди доганяє? Ось чому «Віче» має намір повести зацікавлену дискусію про цінності й пріоритети, що можуть стати основою моделі розвитку України. Опорними вузлами цієї моделі бачаться принаймні три напрями: світоглядно­методологічний, соціально­економічний та власне державотворчий. А головний дефіцит — у скоординованих зусиллях прогностичних центрів, яких сьогодні, не таємниця, багато.

Але, мабуть, нескоро кількість переросте в якість і компенсуватиметься зосередженням громадської уваги на проблемах, висвітлюваних журналом. Генерування цих ідей і напрацювання вже тепер несуть до спільного нашого «вулика» як окремі інтелектуали­патріоти, так і перші робочі групи, що утворені в системі Академії наук України.

Користуючись нагодою, хочу запросити вас до творчої співпраці в цьому плані. Ось коротко про далеко не всі проблеми і плани колективу «Віча».

Тепер щодо сумнівів, завдяки яким я опинився на цій високій трибуні. Мова йде, наскільки я зрозумів, про те, щоб стаття в листопадовому номері «Віча» члена­кореспондента Академії наук, директора Національного інституту стратегічних досліджень Сергія Пирожкова не викликала небажаної реакції, зокрема в північного сусіда…

…Чесно кажучи, не хотілося б із цього приводу доводити очевидні речі. Демонструвати, скажімо, ті численні документи, де зафіксовані факти, які лише малою дещицею наводить автор статті. Не хотілося б іще й тому, що тільки вчора в ефірі прозвучало повідомлення про дику наругу, вчинену над пам'ятником нашому національному генію Шевченку (по­моєму, це в Дніпропетровську).

На фоні цього вандалізму якось незатишно стає, коли думаєш, що пам'ятник від слова «пам'ять». А з нею, виходить, у нас не все гаразд, коли готові присісти злякано, аби когось не розсердити.

…Інший бік справи — юридичний. Про те, що автор має право висловлювати свою думку, — питань немає. Воно виникає лише стосовно видання Верховної Ради, що публікує її. Виходить, особливий статус. Але закон не передбачає цього: всі видання тут рівні. Гадаю, що не варто створювати прецедентів винятковості. Коли вже на те пішло, слід подбати про те, щоб послабити економічний зашморг на горлі всієї преси, преси України, звичайно. Таке втручання в її внутрішні справи лише віталося б. Гадаю, колеги мене підтримають.

Автор: