Європарламент. Усьоме разом

30 років тому, 10 червня 1979-го, відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Це стало початком «нової ери» розвитку ЄЕС – переходу до наступного, політичного, етапу інтеграційних перетворень організації.

Однак реальне право брати участь у законодавчому процесі Європарламент дістав лише 1987 року, коли було вирішено, що представники урядів країн ЄС і безпосередньо Європарламент мають доходити згоди щодо 2/3 питань, інакше відповідні закони ЄС ухвалюватися не можуть. Фактично таке право матиме й парламент сьомого скликання, вибори до якого відбулися 4–7 червня 2009 року. До його складу ввійшли 736 депутатів (котрі протягом липня мають сформувати парламентські групи та фракції), а також 18 «спостерігачів». Нових парламентаріїв обирали поетапно: 4 червня (Велика Британія та Нідерланди), 5 (Ірландія й Чехія), 6 (Кіпр, Франція, Італія, Латвія, Мальта, Словаччина, Чехія) й 7 (Австрія, Бельгія, Болгарія, Німеччина, Данія, Іспанія, Естонія, Фінляндія, Франція, Греція, Угорщина, Італія, Литва, Люксембург, Польща, Португалія, Румунія, Словенія, Швеція). Однак ані тримісячна передвиборна кампанія, ані можливість електронного голосування не привабили виборців: на дільниці з’явилося лише 39% із 375 млн. населення країн – членів ЄС. Така явка занадто низька, принаймні 2004 року вона становила 45%. Із 27 країн активно голосували лише у двох – у Бельгії і на Кіпрі. Та й то лише тому, що в цих державах голосування обов’язкове: за неявку на вибори загрожує штраф. Решта ж європейців пояснюють свою пасивну поведінку незацікавленістю в цих виборах, адже через Європарламент вони не можуть безпосередньо впливати на політику ЄС і вже давно втратили довіру до всіх європейських установ. До того ж цьогорічні вибори пройшли на тлі нератифікації Лісабонської угоди Ірландією, Польщею та Чехією, що не дало змоги збільшити кількість депутатських місць до 785. На думку нинішнього голови Європарламенту Ганса Герта Петтерінга, це обмежує повноваження законодавчого органу й применшує рівень представництва держав у ЄС. Адже за тією ж таки Лісабонською угодою оновлений Європарламент мав би обирати й голову Єврокомісії. «Європейський парламент із перших днів роботи не мав жодних законодавчих повноважень. За отримання повноважень ми боролися роками, підписуючи один договір за іншим…», – наголосив Ганс Герт Петтерінг.

Тож, на думку експертів, високу явку виборців можна буде спостерігати лише 2014 року. Та й то за умови ратифікації Лісабонського договору. Однак наразі всередині ЄС усе-таки спостерігаються певні зрушення, як-от тенденція до утворення міжнаціональних альянсів різних політичних сил. Так, Альянс європейських лібералів і демократів (АЄЛД) лобіював свої інтереси одразу в декількох країнах. Те саме стосується і Європейської народної партії (котра діяла, наприклад, на терені Німеччини та Франції як ХДС, до Європарламенту ж була включена як ЄНП). Це, мабуть, найбільше допомогло політичним силам у боротьбі за парламентські крісла, 264 з яких і виборола правоцентристська ЄНП. «Я радий, що проєвропейські партії, зокрема Європейська народна партія, соціалісти, ліберали та «зелені» змогли здобути більшість. Ті з нас, хто налаштований проєвропейськи, продовжать вести Європу до світлого, кращого майбутнього», – зазначив голова Європарламенту після оголошення результатів виборів. Однак певного успіху добилися й ультраправі партії, зокрема в Нідерландах та Угорщині. Крім того, шведська Партія піратів, яка виступає за вільне поширення інтелектуальної власності, також пропагуватиме з трибуни Європарламенту свої ідеї, маючи на руках один мандат. Тож загалом цьогорічні вибори не були революційні, хоча й внесли дещо нове в розподіл сил. І, певно, депутати матимуть змогу реалізувати свої ідеї під час  європарламентської діяльності.

Автор: Юлія ЦИРФА