Сіяч добра

Антон БІлик – патріарх серед керівників сільгосппідприємств Тернопільщини. Уже 36 років очолює господарство в Іванівці Теребовлянського району. У різні роки називалося воно по-різному (нині приватно-орендне підприємство «Іванівське»), та незмінно залишалося сумлінним годувальником держави – як тодішньої, так і нинішньої. У своєму розвитку досягло європейських параметрів виробництва: пшениці – понад 70 центнерів з гектара, зерна кукурудзи – понад 100, цукрових буряків – 600, а середньорічні надої молока наближаються до 7 тисяч кілограмів від корови. І ще промовистий факт: 30–40 відсотків сільгосппродукції, яку реалізує найбільший в області Теребовлянський район, – з полів і ферм ПОП «Іванівське».

Якось один авторитетний в області господар зізнався мені, як намагався розгадати «Біликові секрети». Кілька днів, каже, невідступно ходив і їздив услід за ним, аби щось не упустити, але «родзинки» так і не вгледів: «Наче нічого особливого, але однаково в Антона Івановича краще виходить». На мій погляд, відгадка – у дивовижній працьовитості й самоорганізованості Антона Івановича, котрому, до речі, уже
74-й. За натурою він надзвичайно скромний, навіть по-старомодному делікатний, однак уміє твердо постояти за людей, які довірили йому не лише свою землю, а й значною мірою і долю. Тому щасливо провів господарство поміж «рифами» різних реформ і тепер пристосовує його до нових економічних реалій. А це дається непросто.

 Недавній приклад: бізнесмени, що володіють молокозаводами в кількох західних областях України, змовилися менше платити за так зване літнє молоко. По суті, змушують селян віддавати його за півдарма, адже ніде збути – монополія! Отож за літр продукції найвищого гатунку «Іванівське», яке, заздалегідь орієнтуючись на «сотівські» стандарти, закупило недешеві молокопроводи й холодильні установки, тепер отримує не 2,4 гривні, як донедавна, а на 60 копійок менше. Хоча кожного літнього дня, як і взимку, відправляє його переробникам майже 9 тонн, позаяк збалансовані раціони годівлі забезпечують стабільно високу продуктивність тварин упродовж року.  

– А як бути сільгосптоваровиробникам тепер, коли в Україну за контрактом (!) ввезли з-за кордону стільки м’яса, скільки населення споживає впродовж року? – запитує Антон Іванович. – Ось відгодували ми чергову партію великовагових бичків – 200 голів, а реалізаційна ціна впала до 9,5 гривні за кілограм живої ваги. Хочеш більше – чекай. Допоки? Відповіді немає. Але все ж до крайнощів не вдаємося – ферми не вирізаємо, бо тоді настане пустка, як в сусідніх селах. Мусимо і це пережити, може, прозріє керівництво держави та зрозуміє, що треба розвивати власне тваринництво й інші галузі.

На жаль, оте «прозріння» надто затягується, а таких хазяїв, як А. Білик, в Україні не так уже й багато залишилося. У його поважні роки годилося б сидіти з вудочкою над ставком чи наглядати за вуликами в домашньому садку – сповна заслужив від держави право на спокійний відпочинок. Та й перед громадою, котра щиро його шанує, совість чиста: села не занепали, а квітують. Та він: «Поле, пшениці – то моє життя! Поза цим не уявляю себе». Це не високі трибунні слова. Пригадую, як краялося його серце, коли через дрібні політичні розбірки якось затяглися засідання сесії облради, депутатом якої він є: «Я уже третій день не був у господарстві…» Йому особливо болить, коли доводиться марнувати час.

Такими само роботящими разом із дружиною Софією Юріївною виростив трьох доньок, котрі подарували їм шість онуків і двох правнучок. Гріє душу ветерана-хлібороба, що про його дітей добре відгукуються люди: «Наші дівчата ніколи не вивищувалися над іншими, не прагнули якихось забаганок. І діток своїх так навчають». 

…Нині в секретаріаті Президента України лежить чергове подання про присвоєння А. Білику звання Героя України. Чергове, бо подібні до нинішніх документи надходили туди й раніше, адже високі виробничі показники, якими славиться його господарство, – не «ривок» задля високої нагороди. Це копітка щоденна праця, котра має гідно поціновуватися. Тож, сподіваємося, нарешті настане черга вітати й Антона Івановича.

                                                                                          Фото автора. 

Автор: Зенон МИХЛИК