Сам собі штурман, капітан і боцман

Владислав Регентівський, київський пенсіонер, залюбки може претендувати на включення до Книги рекордів Гіннесса.

Не братимемо всесвітній масштаб, але його творчі досягнення для України вражаючі. Понад тридцять персональних виставок, безліч майстерно виконаних картин на різноманітні сюжети, кілька зошитів відгуків, списаних захопленими відвідувачами на зустрічі з творами цього автора, грамоти, подяки. І це, враховуючи вельми важливу обставину, – пензля він взяв до рук лише 2002 року, коли вийшов на заслужений відпочинок. А до того жодної гадки не мав, що в ньому нуртує непересічний талант майстра. В. Регентівський практично одразу стрімко й органічно увійшов у когорту українських митців, котрі подекуди роками долають нелегку стежку до слави та визнання.

Життя київського художника Владислава Регентівського було складним. Сповненим подій, радості, а ще більше розчарувань, важких буднів і постійної наполегливої боротьби. Про яке мистецтво могло йтися, коли доводилося прокладати самостійну стежку на нелегкій життєвій ниві.

Народився майбутній митець на Хмельниччині в родині ремісників. Сім'я жила заможно, бо в ній усі були майстрами. Ця фатальна обставина стала причиною того, що Регентівських включили до чорного списку репресації. Батько Владислава заплатив життям за власну майстерність. Його розстріляли, а матір вислали. Маленького хлопчика виховувало все село, бо односельці завжди симпатизували цій дружній родині.

Тавро сина «ворога народу» ще довго не давало хлопцеві нормально жити. У Велику Вітчизняну йому було чотири з половиною роки. Малюка з означених причин позбавляли продуктової пайки, виганяли з патріотичних мітингів. Після школи, вступивши до Харківського авіаційного училища, Владислав провчився лише три місяці. Хлопця через репресованих батьків виключили як неблагонадійний елемент. Пізніше в столиці, здобувши-таки вищу авіаційну освіту, юнак не мав змоги влаштуватися за фахом, бо ніде було жити. Тож пішов працювати до монтажної будівельної організації. Став автором багатьох раціоналізаторських пропозицій. Розроблена ним система управління тепличним господарством викликала загальнодержавний інтерес, про що на Центральному телебаченні було створено й показано телефільм.

За серію цінних технічних нововведень Владиславу Іполитовичу присвоєно почесне звання «Кращий раціоналізатор СРСР». Регентівський вийшов на пенсію із стажем у 42 роки безперервної праці. Із нагород – медаль «Ветеран праці», знак «Кращий раціоналізатор», різнокаліберні грамоти й несправедлива пенсія. Ось що за довгі роки заслужив ветеран. Попереду, за ідеєю, на нього чекала безконфліктна старість, дачний город за містом, де визрівають огірки-помідори. Можливо, когось така перспектива цілком і влаштовувала. Когось, але не пана Регентівського.

Свій вихід на пенсію Владислав Іполитович ознаменував тим, що здійснив паломництво на Святу землю. Спілкування з найвищими людськими цінностями викликали в нього внутрішню потребу творення краси. Тоді він ще конкретно не знав, чи буде втілено цей задум. Утім, невдовзі доля підказала спосіб, як його реалізувати. Відвідуючи двоюрідного брата-художника, пенсіонер попросив показати, як малювати олійними фарбами. «Університети» продовжилися в Києві, але перші спроби виявилися невдалими. Це не зупинило літнього початківця, за чиїми плечима до того були лише малюнки заголовків військових стіннівок.

Регентівський наполегливо просувався до своєї мети. Малярство захопило його по-справжньому. На балконі облаштував майстерню і заходився творити по пам'яті пейзажі,

багато експериментував, занурився в творчість настільки, що міг стати за мольберт уранці, а закінчити роботу пізно ввечері. Однією з перших, хто побачив картини дебютанта, була його 90-річна мати. Глянувши на яскраві, детально виписані полотна сина, вона розплакалася: «Як це в тебе виходить, синку?» Живописець і сам не знав як. Рука тягнулася до пензля, а той ніби самостійно творив справжні дива.

Перша виставка майстра відбулася в листопаді 2004 року. Мала назву «Світлій пам'яті моїх батьків». На ній було представлено 32 роботи. Як згадує живописець, експозиція вразила відвідувачів і, що характерно, її прихильно сприйняли професіонали. Від того художникові стало дуже радісно на душі, бо відчув: він потрібен людям. Це надихнуло на здійснення нових задумів. Саме відтоді й розпочався справжній творчий злет митця, котрого язик не повертається назвати непрофесіоналом.

Владислав Іполитович виставляється практично щомісяця. Охоче відгукується на запрошення показати свої твори ветеранам і інвалідам. Він постійний учасник виставок «Милосердя». Експонувалися його роботи на міжнародній виставці «Інваекспо». Був учасником проекту «Євробачення–2005». Влаштовує персональні виставки до новорічних і різдвяних свят у галереях, виставкових залах, наметах, просто неба. Перед художником гостинно відчиняються двері Парламентської бібліотеки, галереї творчості інвалідів «Ми духом незламні». Уже не обходиться без нього експонування виставок у столичному Палаці спорту, галереї «Лавра», київському Будинку кіно, школах і коледжах. І всюди Регентівський бажаний гість.

Із його картинами ознайомилися жителі не лише столиці, а й багатьох регіонів України та за кордоном.

У затишній квартирі Владислава Іполитовича почуваєшся вільно й розкуто. Кам'яні джунглі великого міста залишилися десь далеко. А тут тебе оточує рукотворна, подекуди втрачена в реальності неповторна краса природи – таємничі вітрильники, гроти, соковиті натюрморти. Має господар двох вельми своєрідних помічників: песика Крузика й кота-альбіноса Пушка. Варто вимовити вголос ім'я живописця, як Крузик миттєво застрибує на стілець, стає на задні лапи й починає роздивлятися картини, рухаючи головою як справжній відвідувач вернісажу. А Пушок подає господареві зронені на підлогу пензлі. Чим не помічники?

Випадків, коли людина на схилі років досягла таких значних успіхів у мистецтві, не так уже й багато. Чому так сталося? Відповідь на це запитання запресована в рядках вірша, написаного Регентівським до власної виставки «Романтика моря»:

«Сам себе штурман,
кэп и боцман.
Мой порт прописки –
мастерская.
Вперед смотрящий
я и лоцман,
А холст – простор
и даль морская!»