«За три дні в полон я примудрився потрапити двічі…»

Так нині віджартовується офіцер колишньої 51­ї окремої механізованої бригади, підполковник Ігор Підлісний. А у серпні 2014 року в нерівному протистоянні з окупантами в районі міста Іловайська було, звісно, не до жартів.

Майже два роки по тому офіцер відтворює картину подій, які трапились 24—26 серпня і розділили його життя на «до» та «після». Це трагічні події під Іловайськом та понад піврічне перебування в заручниках у бойовиків.

– Не претендую на всебічний опис подій, але на власні очі довелось побачити багато такого, що перевернуло світогляд, – каже він. – 24 серпня, коли країна святкувала річницю незалежності, наші взяли в полон росіян. Так, справжнісіньких «іхтамнєтов», які виявились десантниками з російської Костроми. Їхали на своїй БМД, як на параді, не ховаючись. Після підриву бронемашини їх розкидало і оглушило. Один з них, мехвод підбитої БМД, добряче обгорів: шкіра нагадувала колір «кока­коли». Він дуже переймався за свій «ушкоджений» зовнішній вигляд. Інший, як мантру, все твердив одну й ту саму фразу: «На чорта мені здалася та іпотека?».

Однак ситуація в районі, який контролювався підрозділами 51­ї бригади, змінювалась з катастрофічною швидкістю. Вже 25 серпня стало зрозуміло, що в район Іловайська – Кутейникового – Старобешевого стягнуто значні сили противника. Підрозділ резервних сил, у якому перебував Ігор Підлісний, опинився в епіцентрі того явища, що іноді називають «слоёным пирогом»: коли війська обох сторін перемішуються на місцевості.

– Зв’язку як такого не було. Визначити, хто і де перебуває, надзвичайно важко. До того ж по нам систематично «відпрацьовувала» арта бойовиків, – згадує офіцер. – 25 серпня до місця розташування впритул наблизились бойовики. На той момент багато бійців уже дістали поранення, були й убиті. Але вивезти тіла не вдавалося через постійні прицільні обстріли з боку противника. У мене мінометними уламками посікло обидві руки, тож вигляд мав ще той: брудний, замотаний закривавленими бинтами…

«Бойові буряти» — термін, що з’явився значно пізніше. Українські бійці, які були разом із Ігорем Підлісним на позиції, побачили вживу такого озброєного окупанта в юдашкінській піксельній «зеленці» з характерною азійською мармизою і акаючою вимовою.

– Один такий «атиповий донбаський тракторист» виволік мене ледь не за вухо з укриття, вдарив у обличчя, кинув долілиць і зв’язав руки, – продовжує І. Підлісний. – Питався ще: «Протів каво ваюєм?». Але раптово розпочався мінометний обстріл: хто й по кому гатив, досі невідомо. Втім, скориставшись панікою, я зіскочив у річку, яка протікала буквально впритул до позицій, та пересидів під обривом, бо було, відверто кажучи, не до мене. Пізніше вибрався до своїх. Добрів до бліндажа на опор­ному пункті нашої частини. Було важко пересуватись із стягнутими за спиною руками. Та й рани боліли добряче, але йшов назад, на позиції до своїх.

Чому не рятувався, як інші? Це запитання підполковник Ігор Підлісний ставив собі опісля сотні разів.

– Напевно, це прищеплене роками офіцерське виховання. Я не так боявся «сєпарів», як уявляв осуд у погляді комбрига Пивоваренка, котрий запитав би, чому я покинув людей та доручену позицію. Тому без вагань повернувся.

26 серпня було не таким «фартовим», як попередній день. Сил і засобів у 51­ї бригади та інших підрозділів АТО пручатись російсько­терористичним загонам у районі Іловайська не залишилось: боєкомплекти вистріляли, склад РАО вигорів після обстрілу. Хто міг, прорвався крізь оточення. Або вже перебував у полоні.

Те, що їх захопили не місцеві бойовики, а російські «регуляри», Ігор Підлісний вважає специфічним «військовим везінням». Бойовики з місцевих та численні російські найманці були не надто розбірливі в методах. Тому перемотаного кривавими бинтами напівпритомного українського офіцера могли просто пристрелити. Російські військові скерували групу українських заручників до свого польового медсанбату поблизу населеного пункту Краснодарскоє, що в Ростовській області.

– Нас закинули у тентовану вантажівку. В кузові були також і їхні тяжкі 300­ті. Довго тряслися поганою ґрунтовкою. Аж раптом виїжджаємо на асфальтоване шосе. Я зміг визирнути в щілину тенту: побачив дорожній знак з російською назвою «Краснодарское». За деякий час дістались медчастини росіян. На той момент декілька поранених у кузові померли. Нас вивантажили не дуже привітно. Але, принаймні, перев’язали. Хоча роботи у російських ескулапів вистачало й без українських поранених бійців. Біля медчастини сідали їхні вертушки, які доставляли російських 200­х і 300­х. Повітряна «карусель» була безперервна. Ми розуміли, що десь ще іде бій і наші їм «насипають» по повній. Росіяни час від часу роздратовано кидали в наш бік фрази на кшталт «чому хохли руських вбивають». Термін «укропи» їхні пропагандисти придумали і почали використовувати згодом, – пригадує Ігор.

А потім був Донецьк. Сидіння в архіві колишнього міського СБУ і допити, постійні допити. Особливо в перші тижні ув’язнення.

– Нами займались різні «фахівці». Починаючи від позерів із місцевої «секурітати». Але ті, здебільшого, «косили» чи то під білогвардійських казаків із гротескними папахами, чи то намагались увійти в амплуа таких­собі кіношних «особістів­холтоффів». Набагато серйозніші були кадрові російські ФСБшники з ГРУшниками, – пояснює український офіцер.

Справа в тім, що родом Ігор Підлісний із кримського Джанкоя. Там залишились батьки. Військову кар’єру він починав у Сімферопольському військовому будівельному училищі, де провчився перший курс. На це під час допитів і намагались давити спецслужбісти бойовиків. Мовляв, давай до нас, багато твоїх земляків­кримчан вже служать під триколором.

– На всі ті пропагандистські пропозиції я відверто «вмикав дурня». Казав, що мрію повернутись на Волинь до дружини та дітей. Поступово інтерес до мене втрачався. До того ж ті, хто проводили допити, не особливо зважали на «западенців». Втім, старанно «обробляли» мешканців східних областей: Херсона, Миколаєва, Запоріжжя тощо. На той час у сепаратистів та їхніх кремлівських ляльководів домінувала ідея створення проекту «Новоросії» у кордонах по Дніпру. Тому шукали «неофітів» саме серед уродженців південно­східної частини України. А я, на їхній погляд, вже достатньо «обандерився». Усе ж таки понад 10 років служив та проживав на Волині, в одному з найпатріотичніших куточків країни, – говорить Ігор Підлісний.

Полон кожен сприймає по­різному. Щоби не з’їхати з глузду під час сидіння в камері, Ігор Підлісний пригадував інженерно­будівельні розрахунки та формули.

– Виявляється, скільки років минуло, а на будівництві я почувався б досить упевнено, – вважає він і продовжує: – Згодом нас почали виводити на різні роботи. Розчищали завали, прибирали сміття тощо. Маючи альтернативу: сидіти у чотирьох стінах або підтримувати себе роботою, краще – друге. До того ж найсильніше бажання – це подати про себе звістку. Один раз вдалося навіть випросити в охоронця мобільника та набрати родину. Це був щасливий день.

Офіцер розповів, що українських полонених охороняли місцеві бойовики. Щоразу, коли групу заручників виводили на роботу, сепаратисти розводили теревені на тему «унікальності» Донбасу, «руського міра» та ідеї так званої Новоросії. Втім, окрім матюків та пропагандистських штампів, інших аргументів на користь відстоювання власної ідеї боротьби, в розмовах з українськими полоненими бойовики не знаходили.

– Охоронці були досить агресивно налаштовані. Обвинувачували нас у всіх можливих бідах. То їм зарплату не платять, то обстріли, то Обама знову напаскудив у під’їзді... Хоча, якщо оцінювати критично, це малоосвічені люди з добряче «промитими» мізками, подекуди з відверто кримінальним минулим та схибленою уявою про людські чесноти. Особливо запам’ятався один недолугий «ополченець» на прізвисько «Мазда». Його так нарекли його ж поплічники через брови, які зрослися в одну й нагадували логотип відомої автомобільної марки. Більш прудкі та метикуваті бойовики шпиняли його, а він зривав свою злість і образу на нас, полонених.

Ігор Підлісний і майже сотня його побратимів отримали волю напередодні 2015 року. Після понад ста двадцяти днів полону.

– Обміну передували тривалі переговори. Списки тих, хто мав отримати свободу, бойовики багато разів «перетрушували». Зрештою цей день настав. Нас посадили в автобуси і кудись повезли. Що відбулося далі, транслювали всі телеканали України. Відчуття незабутні: ось тобі в обличчя бризкає слиною і щось кричить главсепаратист Захарченко, а вже за кілька хвилин по тому – тисне руку і вітає з поверненням Президент України. А потім вже радісні обійми з близькими. Серйозна розмова з вищим керівництвом армії. Тривалі і ґрунтовні спецперевірки, – ділиться пережитим підполковник.

– Перебування в полоні навчило багато чого. Серед усього – не кидати своїх. Підтримувати тих, хто занепав духом. У підвалах були хлопці не лише з 51­ї бригади. Була така собі «збірна солянка» з різних підрозділів, ми здружились. Не важливо: рядовий солдат чи офіцер. Головне – бути чоловіком і зберігати дух воїна, боротись. Шкода, що у нас не приділяли до війни належної уваги прийомам психологічної підготовки військових до кризових обставин. Кожен солдат, а офіцер – обов’язково, має володіти навичками поводження, зокрема, й у полоні. На початок АТО у нас були стійкі стереотипи щодо перебуванні у полоні. Мовляв, краще підірвати себе гранатою. Звичайно, є ситуації, коли варіант лише один. Однак не менший подвиг – пройти випробування неволею, повернутись у стрій і помститися ворогам.

Потім довідався, що у багатьох арміях світу спеціальне тренування на випадок перебування в полоні є обов’язковим елементом підготовки воїна.

Ми ж підтримували одне одного, навіть анекдоти розповідали. Мене особисто утримала «на плаву» думка, що я мушу обов’язково побачити родину! Так, зрештою, і сталось, – підсумовує офіцер.

Зараз підполковник Ігор Підлісний продовжує службу на посаді заступника військового комісара Волинського облвійськкомату по роботі з особовим складом. Офіцер з ранку до ночі несе службу. Він говорить, що досвід боїв та особливо перебування у заручниках в бойовиків спонукало його переосмислити підхід до роботи з людьми:

– Немає такого поняття, як чужі проблеми, другорядні питання. Особливо, якщо ти працюєш у військовому комісаріаті. Сюди звертаються не лише учасники АТО по довідки. Приходять рідні тих, хто віддав життя в боях на Донбасі, ті, хто хоче служити у війську. Для кожного потрібен час, потрібне розуміння.

Підполковник Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ.

Регіональний медіа­центр МО України (м. Львів).

Автор: