Вiдкрити себе як незнане

У СТОЛИЧНОМУ БУДИНКУ ХУДОЖНИКА ВІДБУЛАСЯ ВИСТАВКА ЖИВОПИСУ СЕРГІЯ ПОЛЯКОВА. Уточнюю: Полякова-молодшого, сина чудового портретиста Сергія Вікторовича Полякова.

Нотатки про неочевидне

Кажуть, у тіні великого дерева нічого путнього вирости не може. Не був позбавлений тривоги впливу батька і Поляков­молодший, що на початку шляху не тільки подався в «пейзаж», а й виробив суто власну манеру малювання. (Енергія відштовхування, якщо вона є свідомою, продуктивна, бо вчить шукати несхожість у самого себе). У підсумку своєрідність творчого стилю Сергія Сергійовича Полякова не викликає сумнівів. І, мабуть, саме спосіб вислову нашого художника є предметом його непозбутніх гризот. Та ось що примітно: пошук Сергія ґрунтується на міцному каноні школи (він вчився у В. Шаталіна і М. Гуйди), а програмовість творів хоча й розчинена, проте ніколи не зневажена. Поляков, естетично, від «моделі» відсторонений, його споглядальність неухильно вибіркова, й ця вибірковість говорить про значну внутрішню роботу, що передує образо­творчому рішенню. Однак із роками дедалі виразніше заявляє про себе й відвага митця, який усвідомлює: картина – не самоціль, а засіб утримання невимовного, й на те є вагомі причини.

Диво світу свідчить про Бога поза й понад людські уявлення. А живописець це диво відтворює. Коли ж людина, проймаючись полотном, здогадується, що в світі є Непізнаване, її запит відкриває джерела вищих сил. Так ми стаємо глибшими й кращими. Супутньо для сильного впливу важлива його винятковість, що породжує імператив знаходження мови, перед якою душа беззахисна. Ось тоді музика світу й отримує вираз у творах митця.

Поляков – майстер атмосфери. Він разюче кінематографічний. Деякі його картини – немов кадри з раннього Данелія, де місто промите теплим дощем, від зливи рятуються під дашками кіосків і ходять босоніж по мокрому асфальту. Такий, скажімо, його «Випадковий погляд», де частковість піднята до ліричного узагальнення. Або взяти полотно «На Дніпрі». Літо. Біля причалу київського річкового вокзалу застигли примарні судна. Ледь жевріє світанок, туман висить, як мана, повітря насичене невимовним світлом. Краса нестерпна, колористично досконала, настроєво сповнена складного передчуття – біди і радості водночас. Та очі не відірвати.

Амбівалентність враження взагалі властива Сергію. Він не адепт безхмарної дійсності. Хоча предметно конфлікт у нього втілений рідко. І все ж... Ось купання в ставку (спогад дитинства). На містках – два підлітки­братики. Поруч – мама, «на ній з попліну щасливе плаття». (Звичайно ж, воно не з попліну, але чомусь саме так хочеться сказати). «І все назавжди лишається таким». Але ось тільки... Відвідувачі виставки не знають, що брат Сергія Іван загинув, а щемливий настрій картини, її меланхолія непозбутні. Радість притлумлена, щось неявне ятрить душу, бентежить психіку. Виникає чуттєвий об'єм, що живить серце «опалим» сумом. І цей «підбій» творів Полякова­молодшого – вартісна якість його ліри, що усуває і плаский погляд на світ, і квапливу його оцінку.

На подолання очевидного спрямовані й дві помітні роботи Сергія 2016 року – «Інверсія» та «Інверсія­2». «На жаль, життя хвилинних вражень // Не збереже душа моя», – послуговуючись інверсією, тобто перестановкою слів, журився Пушкін. А ось художнє полотно з цим завданням може впоратися. В «Інверсіях» Полякова не тільки фіксується благість навколишнього світу, а й реалізується потреба зайти в «сади інших можливостей», рухаючись від видимого до сутнісного. Бо Київ у нього в цьому разі не тільки яскравий, експресивний і «розфокусований», немов Париж Каміля Піссаро, – він по­булгаковськи фантазійний, сповнений таємниць. У «речовині» Міста – «міста­Змія» сугестивно присутня чи то невидима Маргарита, чи відьма з Лисої гори, що мчить у справах на Поділ. Реальність оманлива, наполягає живописець, дійсність багатовимірна, та її другий план швидше містичний, ніж жахкий...

Експозиція живопису Сергія Полякова завершується полотном вибуховим і вкрай шифрованим: для жарту – надмірним, для послання – надто темним. На ньому художник у майстерні уткнувся обличчям у підлогу з пензлем у руці, що народжує різні, рівноможливі тлумачення. Побутове: бідак перепив і просто впав на підлогу, віддавшись тверезіючому сну. Творче: його зламала неможливість вирватися з колії вичерпаного, порвати шаблон і вийти на новий шлях. Бунт чи капітуляція?

Гадати не будемо: забуття творця – не сон розуму, йому деколи з’являються видіння, що визначають цілі художні напрями. Картина Полякова­молодшого, однак, не про осяяння. Вона – про муки ідеалу. А вже тверезий художник чи ні, спить він чи закляк у сум’ятті, значення не має. Важливе й цікаве інше: написане в 2015 році полотно висить на виставці останнім – навмисне чи випадково? Перший варіант з усіх боків є кращим, позаяк означає, що й дві пізніші «Інверсії» Сергія – для нього пройдений етап. А отже, втіхи немає знову, а є неспокій у бажанні знайти поворот, за яким відкривається Диво.

Автор: Степан СОКІЛ