Реформування державних і комунальних засобів масової інформації: чи все так безхмарно

Із першого січня нинішнього року набрав чинності закон, який визначає механізм реформування друкованих засобів масової інформації, заснованих органами державної влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування. У публіцистичній, та й у науковій літературі процеси, які започатковані нормами згаданого закону, називають роздержавленням. Суть їх полягає в тому, що право власності на майно засобів масової інформації (газет, журналів) переходить до недержавних суб’єктів. Пріоритет при цьому мають трудові колективи редакцій.

Уважному спостерігачеві неважко побачити в запропонованому механізмі ознаки приватизації «а­ля 90­ті», коли «зерно» впало у непідготовлений «ґрунт» первісного перерозподілу власності й «щасливі» господарі частки загальнонародного багатства через не дуже довгий час залишилися ні з чим. А до кого перейшли основні виробничі потужності, привабливі активи, можна побачити на сторінках журналів Forbs, «Кореспондент» та інших, які регулярно публікують дані про найбагатших людей України, до речі, і Європи. Їм же належать і більшість медійних ресурсів –
як друкованих, так і електронних. Тут важливо зауважити, що в цивілізованому світі приватизація, як і націоналізація, використовується як засіб впливу на процеси в економіці, суспільстві, а не тільки як джерело поповнення бюджету чи зменшення навантаження на нього. Показовим є прик­лад Великої Британії, де за врядування Маргарет Тетчер підприємства вугільної промисловості то націоналізувалися, то приватизувалися (в багатьох випадках слідом за націоналізацією відбувалася модернізація шахт, а потім – їх приватизація, коли вони були спроможні діяти в ринкових умовах). У медійній сфері корпорація ВВС, що діяла як приватна структура, 1920 року була націоналізована й дотепер перебуває в державній власності.

Безперечно, вільні та незалежні засоби масової інформації є однією з ознак демократичної держави з розвиненим громадянським суспільством. Та постає запитання: чи є підстави вважати, що запропонований шлях веде саме до цієї світлої мети? Чи, може, одна залежність буде замінена іншою? І тоді вже треба аналізувати, яка з них краща – від громади (села, міста, області та чиновників відповідного рівня) чи від певного олігарха? І якщо на представників місцевих органів влади в мешканців міст, сіл, інших територіальних утворень є можливість впливати через систему виборів, громадських слухань, механізм проведення періодичних звітів перед виборцями громади, то у варіанті з олігархічною власністю такі «вольності» неможливі. Бо неспростовною є аксіома: «Хто платить, той і музику замовляє…». А яка «музика» до вподоби й чому її хочеться «замовляти»? Відповідь очевидна й в умовах інформаційного суспільства та проявів гібридної війни має ще більш рельєфний вигляд: впливаючи на засоби масової інформації, зацікавлені особи формують у суспільстві толерантне ставлення до реалізації олігархічними групами своїх інтересів. Мовляв, різке розшарування статків населення є «процесом об’єктивним», концентрація багатств і доступ до ресурсів у обмеженого, невеликого кола осіб – закономірними, а обрання у владу представників цих кіл – адекватним, іншого й бути не може. І народ України слухняно, протягом практично всіх років незалежності, надає політичну владу тим, хто має владу економічну. До чого це призводить? До того, що влада політична, ставши державною, використовується для примноження статків і посилення влади економічної. І коло замикається. А реалізація інтересів більшості населення у прагненні до кращого життя залишається мрією. Отже, цілком можливим є використання ситуації з реформуванням друкованих засобів масової інформації, найпопулярніших і найперспективніших видань, для посилення вже наявних медіа­імперій.

Ситуація в Україні не є унікальною. Використання медіахолдингів для досягнення політичних цілей відомо й західному світові. Тут можна згадати так званий ефект Берлусконі, коли популярність політика та його команди була забезпечена передовсім потужним медіахолдингом, який, у свою чергу, перебував під відповідним впливом. Ураховувати потрібно й досвід країн Балтії, Польщі, Чехії та деяких інших, де в процесі роздержавлення провідні позиції посіли західні медіахолдинги, що дбають про інтереси своїх засновників.

Хотілося б зробити наголос на можливих негативних наслідках реформування, сподіваючись, що це допоможе їх уникнути.

Через зниження рівня матеріального забезпечення та статків громадян України й, зокрема, журналістів стає проблематичним як викуп, так і створення сучасної матеріальної бази редакцій без втручання зовнішніх сил.

Такі сили можуть мати іноземне походження й ворожу, по суті, мету – продовження гібридної війни. Тож чинник безпеки, як вбачається, нині повною мірою не врахований.

Перехід власності на медіаресурси може призвести до монополізації медіапростору і, як результат, – до монополізації права на подання інформації. Суспільство ризикує залишитися без об’єктивної інформації.

Обмеженими в доступі до інформації можуть стати мешканці невеликих населених пунктів, де в багатьох випадках єдиним доступним засобом подання інформації є місцева газета (поки що масового користування Інтернетом у селах не спостерігається).

Реорганізація й залишення без фінансової підтримки 262 державних і в більшій частині 885 комунальних засобів масової інформації можуть призвести до їх неспроможності вести прибуткову діяльність, і вони будуть змушені закритися й звільнити співробітників. Кризовий стан в економіці лише підвищує такі ризики: зменшується кількість підприємств, послуги з реклами продукції не мають достатнього попиту, споживчий ринок не зростає.

За цих умов вбачається за можливе розглянути й ухвалити розстрочену програму реформування медіапростору, а не окремих його складових, із метою оптимізації процесів у ньому. Підвищеною вже нині має бути роль Антимонопольного комітету в зазначеній сфері. Сподіваюся, ми зможемо уникнути найгіршого сценарію розвитку подій.

Володимир УСТИМЕНКО,
директор Інституту економіко-правових досліджень НАН України,
член-кореспондент НАПрН України, доктор юридичних наук, професор,
заслужений юрист України

Автор: