Історичний досвід відродження Донбасу

Неефективність виробничої структури Донбасу, в якій переважають екологічно брудні галузі зі слабкою інноваційною сприйнятливістю (вуглевидобування, вуглезбагачення, металургійна, хімічна та коксохімічна промисловість, важке машинобудування), використання застарілих технологій, небезпечні умови праці – гостра й болюча проблема регіону протягом багатьох десятиліть. Іще більше її загострив воєнний конфлікт на Сході України. Нині не можна не визнати, що відродити зруйновану економіку Донбасу неможливо на старій технологічній базі, до того ж з енерговитратами, які в декілька разів перевищують показники розвинених країн. Говорячи наразі про території, підконтрольні Україні, потрібно вже планувати й розробляти стратегії та програми розвитку передовсім перспективних секторів промисловості, які могли б виступити драйверами відновлення потужного економічного потенціалу регіону.

Якою ж має бути концепція відродження Донбасу? З чого треба починати, аби змінити ситуацію? Які це мають бути галузі­драйвери довгострокового зростання? Це далеко не повний перелік запитань, на які потрібно знайти відповіді, щоб розробити оптимальну стратегію відродження й розвитку регіону.

Допомогти в пошуку відповідей певною мірою може сама історія становлення Придніпровсько­Донецького регіону наприкінці XIX –
початку XX ст. У цьому переконує виставка­дослідження «Іноземні інвестиції в Україну. Кінець XIX ст. – початок XX ст. Частина перша: Бельгія», що недавно відбулася в столичному Українському домі. Вона передовсім розвіяла міфи про радянську індустріалізацію України та привернула увагу до впливу і ролі європейських чинників на розвиток Придніпровсько­Донецького краю (нині Південно­Східної України). Ця тема досі недостатньо вивчена.

Проведення такої виставки стало можливим завдяки дніпропет­ровському меценату Дмитру Пірклу, котрий протягом 2011—2015 років скуповував історичні документи в країнах Європи. В експозиції було представлено майже 250 історичних документів і світлин сторічної давності – акції та облігації бельгійських акціонерних товариств, що діяли в регіоні, фотокартки заснованих ними металургійних і хімічних заводів, рудників і шахт, портрети власників і керівників підприємств, зображення шахтарів і металургів тощо.

Відвідувачі могли також ознайомитися з українським виданням праці бельгійського історика і дипломата Віма Пеетерса про бельгійські інвестиції в Україну наприкінці XIX – початку XX ст. «Сталь у степу». За кордоном ця книжка вже відома: англомовна її версія була представлена під час візиту Президента України Віктора Ющенка до Бельгії в жовтні 2009 року, але чомусь цьому не приділили належної уваги*. Відтак нарешті з’явилася слушна нагода нагадати правдиві історичні факти розбудови Донбаського регіону.

Насамперед слід зазначити, що багато промислових міст з’явилися на мапі України завдяки іноземним компаніям – з Бельгії, Франції, Німеччини, Великої Британії. Особливо значний вплив справив бельгійський підприємницький капітал на модернізацію економіки Придніпровсько­Донецького краю, завдяки чому він дістав назву «Українська Бельгія» (табл. 1). Регіон отримав від бельгійських підприємців не тільки значні фінансові надходження, а й можливості запозичувати організаційний і технічний досвід, готувати висококваліфікованих фахівців.

У вступному слові до видання Його Високоповажність Стівен Ванакере, віце­прем’єр­міністр Бельгії і міністр закордонних справ та інститу­ціональних реформ, відзначає цінність цієї фундаментальної праці:

«Книга дає можливість читачеві побачити загальну картину подій того часу та оцінити вплив Бельгії на розвиток промисловості України. «Піонери» і першопроходці з Бельгії відіграли велику роль у розвитку таких галузей, як металургія, гірнича промисловість, виробництво трамваїв і розвиток трамвайних мереж».

У ті часи, як і сьогодні, країна потребувала реалізації планів модернізації, освоєння нових технологій та ефективних управлінських рішень, кваліфікованих працівників і фінансів. Це збіглося з відкриттям значних покладів вугілля й залізної руди в Донецькому басейні, розташованих близько від поверхні землі, що давало змогу застосовувати дешеві методи видобутку, компенсуючи в такий спосіб їхнє віддалене місцезнаходження.

Утім, починалась індустріалізація регіону складно. Індустріальний розвиток Російської імперії (1721–1917 рр.), до складу якої на той час входила Південно­Східна та Центральна Україна, стримувався економічними інтересами аристократії, яку цілком задовольняла аграрна спеціалізація господарства. Ситуація почала змінюватися разом зі скасуванням кріпацької праці, коли селяни вже не повинні були працювати на своїх господарів та отримували свободу переміщення для пошуку кращої долі.

1865 року в регіоні оселився Джон Юз (John Hughes), який заснував тут компанію «Новий російський металургійний завод». Через сім років, у 1872­му, стала до ладу перша доменна піч, і невдовзі, попри важкий початок, компанія продемонструвала величезні успіхи. Спочатку на комбінаті працювали 6 тисяч робітників з числа місцевого населення, та вже за 25 років чисельність населення сягнула 50 тисяч.

Уряд обрав стратегію розвитку промисловості шляхом залучення іноземних інвестицій, зарубіжного досвіду й технологій. У книжці наводиться фрагмент із «Меморандуму Сергія Вітте царю Миколі II, березень 1899 року» (Оригінал: «Всепідданіша доповідь міністра фінансів С. Ю. Вітте Миколі II «Про необхідність установити й потім непохитно дотримуватися програми торгово­промислової політики імперії. Цілком таємно. Не пізніше лютого 1899 р.»), який і сьогодні звучить вельми актуально:

«Залучення іноземних капіталів є … єдиним засобом прискореного доведення нашої промисловості до такого стану, за якого вона буде здатна вдосталь забезпечувати нашу країну дешевими продуктами. Кожна нова хвиля капіталів, що накочується з­за кордону, збиває надмірно високий рівень прибутку, який отримує у нас монопольний підприємець, і змушує останнього шукати рівноваги в нових технічних удосконаленнях, що тягнуть за собою й здешевлення продукту».

Однією з основних складових промислової політики Вітте було запровадження протекціоністських заходів і високих митних тарифів для захисту вітчизняної промисловості, що фактично унеможливило імпорт до країни промислових товарів. У такий спосіб він намагався простимулювати іноземні компанії відмовлятися від експорту своєї продукції та інвестувати у виробництво на місцях.

«Якщо у 1868 році тарифи були настільки мізерні, що на них можна було не зважати, то в 1870­му вони сягнули майже 40%, а імпорт паровозів, вагонів та інших спеціалізованих товарів обкладався податками за ще вищими ставками», – зауважує Вім Пеетерс.

Цей захід виявився досить успішним. «За період із 1890­го до
1900 року обсяг іноземних інвестицій збільшився в 6 разів, і наприкінці
XX сторіччя вони становили майже половину загального обсягу інвестицій у промисловості». У ключових галузях промисловості – гірничій справі, металургії та машинобудуванні (яким С. Вітте віддавав пріоритет і які найбільше потерпали від імпортних мит) «обсяг закордонних інвестицій сягнув понад 70% від загального інвестиційного капіталу», – йдеться в книжці.

Тоді ж почав зміцнюватися рубль та стабілізувався обмінний курс. Це дало можливість іноземним інвесторам уникнути численних ризиків. Неабияку роль у залученні інвестицій відіграла «інтенсивна пропаганда», сенс якої полягав у прискіпливому стеженні за тим, щоб усі здобутки широко висвітлювалися в іноземних виданнях, адже акції «донбаських підприємств» котувалися тоді на Брюссельській фондовій біржі.

Результати не змусили довго чекати. Вжиті заходи дали змогу не лише захистити вітчизняну промисловість від дешевшого та якіснішого імпорту з промислово розвинених країн, а й сприяли тому, що іноземні підприємці «почали шукати шляхи заміни свого експорту, тим самим започатковуючи виробництво продукції на місцях».

Слідом за Дж. Юзом вкласти свій капітал у концесії гірничої промисловості на Донбасі вирішила компанія «Кокріл», заснувавши тут «Південно­російське дніпровське металургійне товариство» (за весь період свого перебування в царській Росії товариство збудувало 7000 коксових печей). Виробництво соди розпочала бельгійська хімічна компанія «Сольвей». У 1895 році за ініціативою бельгійського товариства «Сосьєте Женераль» на Донбасі було організоване «Російсько­бельгійське металургійне товариство», яке стало головним конкурентом «Дніпровського товариства».

Разом із бельгійськими інвестиціями до Донбасу прямували й бельгійські інженери, управлінці, майстри, кваліфіковані робітники для запуску виробництва та початку роботи. Проводилися навчання та підготовка нових фахівців із числа представників місцевого населення. Ось як коментували це бельгійці:

«Для сталеливарної промисловості нам потрібні були робітники різних спеціальностей. Тут, у Донбасі, немає промислових традицій, як на півночі Франції… Тут немає жодного професійного навчання, де ми могли б готувати свій штат. Ми повинні були знімати примітивізм шар за шаром і навчати їх секретам металургії. …Наші співвітчизники були вчителями донбаських робітників».

Стратегія уряду таки мала свій результат: за менш ніж десять років Донбас перетворився з глибоко аграрної малозаселеної території на індустріальний регіон.

Але починаючи з 1900 року інвестори постали перед серйозною проб­лемою, адже уряд оголосив, що призупиняє свої плани розвитку інфраструктури, а слідом за цим банки відмовилися надавати довгострокові кредити підприємствам. «Багато компаній потрапили у безвихідь… За період 1900—1905 рр. зникло кожне третє донбаське підприємство… Половина банкрутств сталася в гірничій промисловості й металургії. Деякі автори оцінюють збитки в розмірі 375 млн. золотих франків», – зазначає Вім Пеетерс. Тенденцію зменшення кількості бельгійських компаній відображено в табл. 2.

Однак «після довгої зими знову настала весна», й міська економіка досить швидко вийшла з кризи. Проте другу хвилю бельгійського співробітництва з Донбасом не можна порівняти з першою. Іноземні інвестори та уряди стали обережнішими та все ретельно обмірковували: «Росія хотіла запобігти повторенню кризи надвиробництва, – йдеться в книжці, – а бельгійський уряд уже менше хотів, щоб інвестиційний капітал ішов за кордон». Нові інвестиції спрямовували до вже згаданих галузей промисловості. Станом на 1914 рік із 31 бельгійської компанії, що діяли на Донбасі, 10 працювало в металургії, 7 – у гірничій промисловості, 6 – у трамвайній справі, 5 – у виробництві будівельних матеріалів і скла.

Участь бельгійських інвесторів у розвитку регіону була різко перервана більшовицькою революцією, котра на довгі десятиліття знищила саме поняття «капіталістичної власності», що, як зауважує Вім Пеетерс, «стало однією з причин, чому Бельгія визнала радянський режим лише в 1935 році».

Сьогодні багато бельгійських компаній знову виявляють зацікавленість у розбудові стосунків із Україною. Але основний їхній інтерес вже не сконцентрований на гірничо­металургійній справі, а перемістився у сферу послуг (зокрема, логістичні послуги і морські перевезення вантажів пропонує компанія Ahler; до трійки найбільших компаній на українському страховому ринку входить компанія АХА), харчової промисловості (компанія Anheuser­Busch InBev посідає провідне місце на українському ринку пива; компанія SESVANDERHAVE – світовий лідер на ринку селекції насіння цукрового буряку) та інформаційних технологій (компанія Melexis розробляє, виробляє та постачає електроніку, що застосовується в автомобільній та виробничій сферах). Це є переконливим свідченням того, що нинішня присутність в Україні бельгійських інвестицій аж ніяк не просто відгомін минулого.

Ірина ПІДОРИЧЕВА,
завідувач відділу проблем інноваційно-інвестиційного розвитку промисловості
Інституту економіки промисловості НАН України,
кандидат економічних наук

Автор: