Місія «Евакуація-200» («Чорний Тюльпан») триває

Нагадаємо, місія «Евакуація-200» («Чорний Тюльпан») почалася у вересні
2014 року з ініціативи Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України. До складу місії входять волонтери «Чорного Тюльпана» (ВГО «Союз «Народна пам'ять»), представники Національного військово-історичного музею України. Станом на 2016 рік учасники місії виявили і ексгумували останки близько 700 загиблих солдатів і офіцерів.

Чи не одну сотню кілометрів донецьких степів довелося об'їздити волонтерам місії «Чорний Тюльпан», перш ніж удалося виявити неподалік селища Спірне Донецької області масове поховання бійців, загиблих ще в серпні­вересні минулого року. Як згадують місцеві жителі, тоді біля траси Танюшівка—Старобільськ—Бахмутка у запеклих боях загинуло багато бійців. Особливо було «гаряче» на околицях Спірного.

Саме тут військові Збройних Сил України визволяли Спірне від бойовиків. Спірне кільканадцять разів опинялося під контролем «того» боку, переходило з рук у руки. Тепер Спірне – це кілька уцілілих напівзруйнованих дворів, де живуть перелякані жителі, й величезне поле, зрите воронками і засіяне щільним шаром кулеметних і автоматних гільз. Саме на цій долині, яка тільки почала вкриватися першою весняною травою, волонтери і виявили тіла загиблих.

– Ми зробили п'ять рейсів, перевіряючи інформацію щодо можливого захоронення загиблих. Опитували нечисленних місцевих жителів, звіряли карту боїв. Але кожного разу поверталися на базу ні з чим. Нарешті наші поїздки стали успішними: на поле, де були виявлені найвиразніші сліди запеклих боїв, ми побачили ледве помітний, зроблений нашвидкуруч дерев'яний хрест. Узялися за розкопки. Незабаром на глибині близько півтора метра почали з’являтися фрагменти камуфляжного одягу і людських тіл. Судячи з останків, у могилі хтось захоронив трьох військовослужбовців. Ідентифікувати їх нам не вдалося, – розповідає волонтер «Чорного Тюльпана» Олексій Юков.

За його словами, на цьому роботи не завершилися. Трохи далі від могили просто посеред поля волонтери, спільно зі слідчими і судмедекспертами виявили останки ще трьох військових. Через годину­другу хлопці натрапили на чергову братську могилу.

У цілому за час роботи місії в районі селища Спірне представники Управління цивільно­військового співробітництва Збройних Сил України та волонтери «Чорного Тюльпана» знайшли останки шістнадцятьох невідомих військовослужбовців. У деяких загиблих виявили на одязі зав'язані «георгіївські стрічки». Яку зі сторін збройного конфлікту представляли загиблі солдати, належить з'ясувати компетентним органам.

– Ми загиблих не ділимо на своїх або чужих, бо розуміємо: якщо людини вже немає, її все одно чекає вдома сім'я. Наше завдання – виявити і передати людину слідчим органам та структурам, які проводять ДНК­експертизу, щоб її впізнали і поховали з усіма людськими почестями», – вважає старший офіцер відділення пошукової роботи ЗСУ Михайло Котілевський.

– Для нас немає жодної різниці, хто загинув і за кого він воював. Якщо ми знаходимо тіла загиблих «того боку», ми передаємо їх судмедекспертам у Донецьк. Не повинно бути так, щоб помирав солдат відомим, а помер невідомим. Це не по­людськи, не по­християнськи. Ми не займаємося ідентифікацією особистостей загиблих. Наше завдання – пошук і ексгумація тіл і останків. Так, у могилах були фрагменти камуфляжу з символікою, яка не використовується Збройними Силами України. На деяких останках з минулого року форма повністю зотліла, відповідно, ми навіть не можемо припустити, чиї це тіла. Ми продовжуємо пошукові роботи. Головне –
це те, що підтвердилася інформація про поховання й нам удалося виявити тих, кого розшукують рідні та близькі. Уявляєте, як боляче матері або дружині усвідомлювати, що вони навіть не знають, де могила сина, чоловіка, де він лежить? Це страшна річ. Не дай, Бог, це комусь пережити.

Найскладніше в нашій роботі – зберегти відповідний моральний стан, подолати відчай і апатію. Важко на душі, коли повертаєшся додому без результату. А коли везеш когось, навпаки, розумієш, що недарма не спав по кілька діб, нервував, ризикував своїм життям і життям товаришів. Адже ситуації бувають різні. Під час роботи наші хлопці потрапляли під обстріли «Градів» і мінометів, часом стояли під дулами автоматів...

Чи варто ризикувати життям заради загиблих?

Мені багато разів здавалося, що я знайшов відповідь на це запитання. Але це не так. Я розумію, що ризикую. Так само, як і мої товариші, які працюють пліч­о­пліч. Усі вони мають дітей і матерів. Дружини часом висувають ультиматум. Але щоразу ми знаходимо для себе якесь виправдання. Нам багато хто говорив: «Хлопці, крім вас, нікого немає. Єдині, хто погодився на таке, ви». Кожна держава завжди докладає максимум зусиль для повернення тіла свого громадянина додому. Сім'я повинна знайти могилу загиблого. Якщо її немає – це довга і незагойна рана. Не кажу вже про полонених та евакуацію поранених.

Такі міркування допомагають триматися і працювати далі. Слова, які люди пишуть нам у соціальних мережах, теж підбадьорюють.

До речі, під час роботи місії журналісти одного з телеканалів приїжджали на місце розкопки, вели репортаж із Спірного. Наприкінці інтерв'ю один із наших найактивніших пошуковиків Олександр Куковеров сказав, що за всіх тих, хто ще не впізнаний і десь лежить у землі, у нього болить серце. Так­от, воно і справді, а не в переносному сенсі болить. У нашого друга стався обширний інфаркт, Саша нині перебуває в Інституті серця. Йому потрібна допомога. У медзакладі Олександру поставили стент. Попереду – серйозна і дорога операція, на яку його родина немає коштів. Олександру необхідно розширити звужені ділянки судин серця ще чотирма стентами. Але це дорого. Тому поки його відправляють на реабілітацію, а коли зміцніє, зроблять аортокоронарне шунтування.

Олександр Куковеров від початку АТО постійно був у складі місії «Евакуація­200» («Чорний Тюльпан») і не раз виїжджав «на той бік», щоб знайти тіла тих, хто пропав безвісти і кого досі вдома чекають рідні. Тепер і його теж чекають рідні та близькі здоровим.

– У великодній вечір мама попросила приїхати, бо зламала ключ від дверей. Проїхав велосипедом метрів двісті, й раптом різко заболіло в грудях. «Швидку» не хо­тів викликати, думав, само минеться. Мама наполягла, й через кілька годин я вже був у Інституті серця.

Нині серце вже не болить, але так довго лежав, що спочатку було важко піднятися на ноги. Паморочилося в голові, коли ходив – хитався. Але це дрібниці. В АТО було важче. Лікарі кажуть, що багато нервую. А як там без цього? Не раз думав, що вже не виберуся. Найсильніше серце калатало, коли машину наздоганяли обстріли. Не можу сказати, що був якийсь один випадок, який найбільше вразив. Там усе страшно. Ми вірили, що хлопці, яких вивозимо, нас оберігають.

Автор: Сергій ДУБРОВІН