передплата Українською | In English

№11, червень 2016

До і після 22 червня 1941-го…

Тим, хто уявляє початок німецько-радянської війни за старими виданнями та теле- і кіно­стрічками, може здатися, що нічого особливо нового в цій темі вже не відкрити: всі крапки над «і» розставлено давно, і до загальної картини гітлерівської агресії проти СРСР можна додати хіба що якісь другорядні незначні деталі. Однак професійні історики за визначенням мають піддавати сумніву навіть «загальновідомі» речі, адже справжній історичний факт нерідко може істотно відрізнятися від того, що замислювали й оприлюднювали ключові гравці на «шахівниці» Другої світової.
Не претендуючи на нові сенсаційні відкриття й, так би мовити, інтелектуальні провокації, з відстані у 75 років спробуймо викласти кілька міркувань, які, хотілося б сподіватися, пояснять деякі не до кінця з’ясовані питання, пов’язані з початком війни.

Мотивації диктаторських режимів

Почнімо з двох тез, що ілюструють діаметрально протилежні оцінки мотивацій сторін. У радянській історіографії та пропаганді це було твердження про несподіваний, віроломний напад Німеччини на СРСР. Німецький дослідник Йоахим Гофман виклав концепцію превентивного характеру війни Третього райху на сході. У популярних опусах Віктора Суворова доволі переконливо (в емоційному, але не в документо­доказовому плані) сформульовано версію підготовки Сталіна до великої агресивної війни на західному векторі.

Не втягуючись у дискусію з цього приводу (вчені тут зламали вже достатньо списів, так і не дійшовши консенсусу), окреслімо лише кілька важливих, на наш погляд, аспектів.

Радянське керівництво не тільки планувало, а й вело агресивні війни. Згадаймо список жертв агресивної політики Кремля 1939–1940 років: Польща, Румунія, Фінляндія, країни Балтії. Однак досі йшлося про держави, навіть спільний військово­економічний потенціал яких значно поступався німецькому. У Москві це чудово розуміли й усіма можливими способами прагнули відтягти зіткнення з цією «силою темною», навіть якщо потай і мріяли колись з нею покінчити. Однак тогочасну «реальну політику» Москва конструювала на збігові деяких геополітичних інте­ресів двох диктаторських режимів, основним з яких, очевидно, була спільна ненависть до країн буржуазної демократії – насамперед Великої Британії та Франції.

Однак разом із Лондоном і Парижем більшовицькі лідери проводили політику «умиротворення» Німеччини. Відмінність полягала в тому, що перші віддали Гітлеру на поталу Чехословаччину, скомпрометувавши себе «Мюнхенською змовою», а другі пішли значно далі, брутально поділивши центрально­східний регіон Європи на сфери впливу.

Кажуть, історія не любить умовного способу. Дозволимо собі заперечити: без міркувань про те, якими траєкторіями розвивалися б історичні події, якби обставини склалися по­іншому, неможливо формувати наукові гіпотези, що є одним із завдань фундаментальної науки. Тож не слід відкидати варіант, що до певного часу Сталін міг згодитися на те, щоб спільними з нацистами зусиллями знищити західні демократії і поділити на сфери впливу вже всю Європу. При цьому відповідь на запитання, чи згодився на це Гітлер, отримано саме 22 червня 1941 року.

Для офіційної пропаганди більшовицький вождь застосував гасло «наступальної війни». Можна визнати, що «наступальна війна» й «агресія» – не тотожні поняття. Наголошуючи під час виступу перед випускниками військових академій 5 травня 1941 року (промовистий факт: це був достроковий випуск, а у попередні роки вони відбувалися в червні) на тому, що радянські збройні сили мають готуватися до «наступальної війни», Сталін, судячи з його риторики, мав на увазі здатність потужної відсічі потенційному агресору та переведення війни в наступальну фазу із завершальною перемогою на території противника. При цьому він прилюдно не заявляв про можливість нападу «першим номером», хоча, на думку деяких істориків, і виношував такі плани. Про розроблення цієї доктрини свідчили військово­стратегічні ігри та командно­штабні навчання, що моделювали можливий розвиток подій у такому форматі.

Та чи не найпереконливіше обґрунтовують очікувальну позицію господаря Кремля висновки німецьких офіційних осіб, уперше оприлюднені під час Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі. Головний обвинувач від США С. Олдерман, аналізуючи мотиви нападу Німеччини на СРСР, наголосив на тому, що від серпня 1939 року до початку вторгнення вермахту Радянський Союз залишався вірним угоді з Німеччиною і «не виявляв жодних агресивних намірів щодо території німецької імперії». Далі він навів уривок із книжки генерала Томсана «Основні факти, що стосуються історії німецької військової економіки та економіки озброєння», в якій зазначалося, що радянський уряд від 19 серпня 1939 року практично до останнього дня сумлінно виконував усі зобов’язання й здійснював поставки до райху в повному обсязі, тоді як німецька сторона робила все, аби замовлене обладнання для радянського ВПК не перетнуло кордон.

А ось уривок з іншого документа – донесення німецького посла в Москві від 4 червня 1941 року: «Зовні немає жодних змін у відносинах між Німеччиною і Росією. … Російський уряд прагне зробити все, щоб запобігти конфлікту із Німеччиною». Ще одна цитата з донесення вже від 6 червня: «Росія битиметься лише в разі нападу на неї Німеччини. Москва вважає, що ситуація є тепер набагато серйознішою, ніж досі. Всі військові приготування проводяться доволі спокійно, і вони мають, наскільки це можна визначити, лише оборонний характер. Російська політика, які і раніше, спрямована на те, аби встановити якомога кращі відносини з Німеччиною» .

Що стосується нацистської верхівки, то її позицію промовисто окреслювали дві обставини. Перша пов’язана з абсолютним переконанням у тому, що майбутнє німецької нації визначатиме її спроможність досягати автаркії, тобто цілковитої економічної незалежності від зовнішніх чинників. У свою чергу, автаркію могли забезпечити нові джерела сировини, продуктів харчування й робочої сили, які можна було здобути тільки шляхом завоювань на Сході. Ні на йоту не відступаючи від раз і назавжди обраного курсу, Гітлер упродовж багатьох років виношував плани нападу на СРСР і зробив усе, щоб реалізувати їх у найсприятливіший момент. До речі, фюрер практично ніколи не змінював заздалегідь визначені дати великих військово­політичних кампаній: так було з аншлюсом Австрії, поділом Чехословаччини, нападом на Польщу. Лише напад на СРСР кілька разів відкладався, адже надто високою могла бути ціна невдачі. Зрештою, Гітлер визначив дату початку «походу на Схід», розраховуючи, що доля буде прихильною до нього й цього разу.

Щоб з’ясувати, чому розвиток подій на фронті 1941 року виявився невигідним для радянської сторони, потрібно проаналізувати, так би мовити, «стартові позиції» противників.

Український вектор плану «Барбаросса»

У другій половині 1940 року стратегічне керівництво Німеччини та Радянського Союзу майже водночас прийшли до рішень щодо розв’язання міждержавних політичних проблем шляхом збройної боротьби. Початок безпосередньої підготовки до війни передбачав:

– розроблення замислів та планування воєнних дій першого етапу війни;

– здійснення комплексу заходів з переведення економіки країн на воєнний стан;

– зовнішньополітичне забезпечення майбутніх воєнних акцій;

– мобілізаційне та оперативно­стратегічне розгортання збройних сил.

Підготовка Німеччини до війни з СРСР розпочалася з липня 1940 року. Отже, Гітлер почав реалізовувати найважливіший етап програми завоювання панівного становища на Європейському континенті. Україна розглядалась як один із найважливіших сировинно­аграрних придатків Третього райху і в перспективі мала бути включена до «великонімецького простору».

Конкретне розроблення плану війни проти СРСР і безпосереднє проведення підготовчих заходів нацисти розпочали влітку 1940 року. 21 липня Гітлер наказав головнокомандувачу Сухопутних військ (ОКВ) розпочати підготовку плану кампанії проти Радянського Союзу. При цьому було дано принципові вказівки щодо політичних цілей війни, кількості сил для проведення операції, а також термінів зосередження військ. Наступного дня на нараді у вузькому колі представників видів збройних сил у Бергхофі начальник штабу оперативного керівництва збройними силами, що входив до складу Головного штабу збройних сил, генерал­полковник Йодль повідомив як найсуворішу таємницю, що фюрер має намір знищити СРСР силою зброї. На підставі вказівок Йодля 9 серпня 1940 року було підготовлено директиву під умовним найменуванням «Ауфбау Ост».

Основні стратегічні ідеї війни проти СРСР Гітлер висловив на нараді керівних діячів Німеччини в Бергхофі 31 липня 1940 року. Війна проти СРСР мала розпочатися навесні 1941 року. Уся кампанія, вказував він, має сенс лише в тому разі, якщо Радянський Союз буде розгромлений унаслідок одного нищівного удару, припинення ж наступу під час зими вважалося небезпечним. При цьому необхідно було знищити радянські війська в західній частині СРСР, не допустити їх відходу на схід. Мета кампанії – захоплення Ленінграда, Москви, України й нафтових районів Кавказу, досягнення рубежів, звідки російська авіація не зможе завдати ударів по імперській території, а німецька авіація дістане можливість зруйнувати ще незахоплені об'єкти на Уралі: це лінія Астрахань – Волга – Архангельськ. Йшлося про два удари в напрямках, що сходяться: на півдні – у напрямі Києва, з одночасною нейтралізацією району Одеси авіацією, і на півночі – через прибалтійські держави на Москву. Наступна операція з метою досягнення нафтоносних районів Баку відкладалася на пізніше.

Плани на основі теоретичних поглядів німецького командування щодо ведення воєнних дій, які знайшли практичне відображення у війнах Німеччини проти Польщі та Франції, зводилися до того, що війни мають бути «тотальними», кампанії – «блискавичними», а операції – стрімкими та рішучими. Основною формою операцій стратегічного та оперативного рівня вважалася глибока наступальна операція з оточення та знищення великих угруповань противника, а основними способами її проведення – стрімке просування ударних угруповань танкових та моторизованих військ за напрямками, що сходяться, і подальше знищення оточених сил противника піхотними з’єднаннями. Наступ танкових груп планувався з темпом 20 км, а польових армій – 15 км на добу.

Укладачі планів враховували особливості східноєвропейського театру воєнних дій, а також дані німецької розвідки щодо угруповання радянських військ у західній прикордонній смузі. Істотна особливість полягала в тому, що театр поділявся на дві частини Прип'ятськими болотами. Більш розвинена дорожня мережа в північній частині, порівняно з південною, надавала кращі можливості для маневру. Вважалося, що в районі на північ від Прип'ятських боліт зосереджено більше військ, ніж у південній частині, а Дніпро і Західна Двіна можуть стати тим останнім рубежем, на якому радянські війська мають шанс закріпитися. Планувалося вжити всіх заходів, щоб не допустити їх подальшого відходу на схід, рештки оточити і знищити.

Директива № 21 була основним документом плану вій­ни проти СРСР, відомого як «план Барбаросса». У ній збройним силам Третього райху ставилося завдання перемогти Радянський Союз в одній швидкоплинній кампанії. З цією метою основні сили радянської сухопутної армії, що перебувала в західній частині СРСР, передбачалося знищити завдяки проведенню сміливих операцій із глибоким просуванням танкових з’єднань і оточенням великих угруповань військ; відхід боєздатних радянських частин у глиб території Радянського Союзу не допускався. Надалі, швидко переслідуючи противника, німецькі війська мали вийти на лінію, від якої радянська авіація не могла б робити нальоти на Німеччину. Кінцева мета кампанії – вихід на лінію Волга–Архангельськ і створення тим самим умов для того, щоб німецька авіація у разі потреби могла зруйнувати промислові центри на Уралі. Військово­повітряним силам ставилося завдання підтримати наступ наземних військ, максимально убезпечити територію Німеччини від нальотів авіації противника, не послаблюючи при цьому активних дій проти Англії.

Головні сили Сухопутних військ зосереджувалися на північ від Прип'ятських боліт (на фронті у 830 км), де група армій «Центр» мала розвинути наступ у напрямку Мінськ –
Москва. Завдання групи армій «Південь», що наступала південніше від Прип'ятських боліт на фронті у 1250 км, полягало в тому, щоб потужними ударами знищити радянські війська на Україні, на захід від Дніпра. Головний удар завдавався з району Любліна у напрямку Києва, а другий удар – з території Румунії. У ході подальшого переслідування решток Червоної армії на території України планувалося швидко зайняти Донецький басейн.

Положення директиви № 21 було розгорнуто й конкретизовано в директиві від 31 січня 1941 року Головного командування Сухопутних військ про стратегічне зосередження та розгортання. У додатках до цієї директиви давалася оцінка Червоній армії станом на 1 січня
1941 року. Слід зазначити, що командування вермахту істотно помилялося у визначенні кількості радянських військ. Зокрема, за даними гітлерівської розвідки, на південь від Прип'ятських боліт могло перебувати до 48 радянських розрахункових дивізій. Насправді тільки в прикордонних округах України було 70 стрілецьких, танкових, механізованих та кавалерійських дивізій, а з урахуванням двох повітрянодесантних корпусів, військ 14 укріпрайонів, окремих з’єднань та частин артилерії, спеціальних військ і військ НКВС налічувалося до 95 дивізій.

Для підготовки до війни проти Радянського Союзу німецьке командування вже з липня 1940 року розпочало перегрупування військ на схід. До кінця року на територію Польщі з Франції було передислоковано низку об’єднань та з’єднань загальною чисельністю близько 500 тисяч осіб. До кордонів Радянського Союзу направлялося 77% особового складу вермахту, 19 танкових дивізій із 21 та всі моторизовані. Висування військ у висхідні райони розпочалося 10 червня, а з 18 червня дивізії перших ешелонів займали висхідні положення для наступу. 21 червня всі приготування було завершено.

Порівняння чисельності особового складу і засобів груп армій «Центр» і «Південь» переконливо свідчить, що на початку війни південний напрямок не розглядався німецьким командуванням як основний.

Задум операції групи армій «Південь» полягав у тому, щоб з рубежу Холм – Томашув стрімко вийти в район Києва, просунутися танковими військами далі на південний схід, у тил радянських військ, знищити радянські з'єднання на правобережній Україні, захопити переправи на Дніпрі в районі Києва і на південь, створивши тим самим передумови для продовження операції на Лівобережжі.

Наступ групи армій «Південь» підтримував 4­й німецький повітряний флот (близько 800 бойових літаків) і румунські військово­повітряні сили (до 500 бойових літаків).

Для боротьби в тилу радянських військ було підготовлено частини особливого призначення під кодовою назвою «Брандербург­800». Ці частини мали завдання здійснювати диверсії й викликати паніку в тилу радянських військ. Для нарощування сил у ході наступу створювався резерв Головного командування Сухопутних військ у складі 24 дивізій.

На чужій території малою кров’ю…

Такою вбачалася майбутня війна в планах радянського військового керівництва на початку стратегічного розгортання Червоної армії на території України. А безпосереднє зіткнення двох сил, які прагнули встановлення своїх порядків у всьому світі, відбулося дещо раніше –
після окупації Польщі. Підписаний 23 серпня 1939 року пакт про ненапад, таємні протоколи до нього про розподіл сфер впливу, договір від 28 вересня того самого року про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною забезпечили лише відстрочку війни між ними. Радянське політичне та військове керівництво з цього приводу не мало жодних ілюзій. У другій половині 1940 року через поразку Франції у війні та окупацію фашистами майже всієї Західної Європи загроза воєнного нападу гітлерівської коаліції на Радянський Союз різко зросла. Це спонукало до проведення термінових заходів з метою підготовки країни та радянських збройних сил до можливої війни.

Протягом вересня 1940 року – травня 1941 року в Генеральному штабі розробили нові плани стратегічного розгортання збройних сил у разі війни. 18 вересня 1940 року до ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів надійшли «Міркування про основи стратегічного розгортання Збройних Сил Радянського Союзу на заході і сході на 1940–1941 рр.», підписані наркомом оборони Маршалом Радянського Союзу С. Тимошенком і начальником Генерального штабу генералом армії К. Мерецковим.

У «Міркуваннях…» вказувалося, що політична ситуація робить реальною можливість збройного зіткнення на радянських кордонах. Наймовірніший противник на заході – Німеччина, на сході – Японія. Збройне зіткнення на заході може втягнути у війну на боці Німеччини також Румунію, Угорщину, Фінляндію й Італію. Оцінюючи ймовірні плани противника, автори документа визнавали, що в Генштабі перевіреної інформації з цього питання немає, а оцінка цих планів ґрунтувалася на припущеннях.

Пропонувалося основним вважати фронт, що проходить на західних кордонах СРСР, де мають бути зосереджені головні сили Червоної армії. Очікувалося, що голов­ний удар буде завдано зі Східної Пруссії в напрямку Мінська. Водночас із головним передбачався удар із району Хелм, Томашув, Ярослав на Дубно, Броди з метою виходу в тил львівському угрупованню радянських військ й окупації Західної України. На півдні очікувався перехід у наступ румунської армії, підтриманої німецькими дивізіями на жмеринському напрямі. У «Міркуваннях…» вважався ймовірним й інший варіант – завдання головного удару з району Сідлець – Люблін у напрямку Києва, а допоміжного – зі Східної Пруссії. Перший варіант передбачав розгортання головних сил Радянської армії на південь від Бреста, щоб відбити наступ ворога, а потім могутнім ударом у напрямку Любліна та Кракова й далі на Бреслау відрізати Німеччину від балканських країн, позбавити її економічних баз. Розроблення плану війни з Німеччиною планувалося закінчити до 1 травня 1941 року.

На західних кордонах СРСР намічалося розгортання чотирьох фронтів: Північного, Північно­Західного, Західного і Південно­Західного. У їхньому складі мало бути розгорнуто 189 дивізій і дві бригади (понад 61% усіх з'єднань Радянської армії), причому найсильніше угруповання військ створювалося у складі Південно­Західного фронту: 100 дивізій, зокрема 20 танкових і 10 моторизованих.

Усі основні документи того часу передбачали підготовку Червоної армії до ведення наступальних дій. Передбачалося, що вже на самому початку війни буде відбито удар противника, оскільки Радянський Союз не хотів вважатися країною­агресором, тож не міг розпочати війну першим. У початковій фазі війни радянська авіація мала забезпечити панування в повітрі й завдати ударів по районах зосередження військ противника та його стратегічних об’єктах у тилу. Стрілецьким військам армій прикриття призначалося стримати наступ ворога, а механізованим корпусам – завдати контрудари по основних угрупованнях і створити умови для рішучого наступу. Ворог мав бути розгромлений на чужій території і малою кров’ю. Основ­ним видом воєнних дій вважався стратегічний наступ, що складався з фронтових наступальних операцій. Вони могли розгортатися на фронті до 300 км і вглибину до
250 км із темпом наступу 10–15 км на добу. Питання стратегічної оборони не розглядалося навіть теоретично…

Важливими документами, які встановлювали порядок підготовки та застосування радянських збройних сил у вій­ні з гітлерівською коаліцією з урахуванням змін державних кордонів СРСР на заході, стали: план прикриття мобілізації, зосередження і розгортання збройних сил у разі війни та план мобілізації.

Перший із них під назвою «План оборони державного кордону 1941 р.» Генеральний штаб розробив із великим запізненням, і лише 5 і 6 травня 1941 року директивами народного комісара оборони (НКО) його довели до командувачів військ Київського і Одеського округів. Їм було наказано до 25 травня 1941 року розробити нові плани оборони державного кордону та плани протиповітряної оборони.

Директивами НКО прикордонним округам були доведені такі завдання:

– не допустити вторгнення як наземних, так і повітряних сил противника на територію СРСР;

– завзятою обороною укріплень по лінії державного кордону міцно прикрити розгортання військ прикордонних округів;

– протиповітряною обороною і діями авіації забезпечити нормальну роботу залізниць і зосередження військ округів;

– активними діями авіації завоювати панування в повітрі і могутніми ударами по основних залізничних вузлах, мостах і військових угрупованнях затримати й зірвати зосередження і розгортання військ противника, не допустити скидання і висадження на територію округів повітряних десантів і диверсійних груп ворога.

В основу оборони пропонувалося покласти надійне утримання укріпрайонів і польових укріплень уздовж державного кордону. Оборона військ прикриття мала бути активною. Будь­які спроби противника прорвати оборону пропонувалося негайно ліквідувати контратаками корпусних і армійських резервів. У разі прориву оборони великими мотомеханізованими з'єднаннями противника наказувалося використовувати механізовані корпуси, авіацію і протитанкові артилерійські бригади з метою знищення противника, який прорвався. За сприятливих умов усім військам, які обороняються, резервам армій і округів належало бути готовими, за вказівкою Головного командування, до завдання стрімких ударів з метою розгрому угруповань противника, перенесення бойових дій на його територію і захоплення вигідних рубежів.

На підставі директив НКО в Генеральному штабі й у штабах військових округів і флотів розробили плани прикриття округів і флотів і завершили справу лише незадовго до війни. Плани прикриття округів були отримані Генеральним штабом 10–20 червня й наркомом оборони затверджені не були.

Оперативне шикування угруповання радянських військ на території України підпорядковувалося завданням переходу в наступ, який мав розпочатися відразу після відбиття удару противника. Дуже сильне угруповання військ зосереджувалося у львівському виступі, водночас його фланги не були достатньо забезпечені. Передбачалося, що львівський виступ матиме велике значення для завдавання потужних ударів по противнику й організації наступу радянських військ.

У той час, коли розроблявся план прикриття, против­ник уже завершував стратегічне зосередження військ поблизу кордонів УРСР, й інформація про це надходила як у штаби округів, так і в Генеральний штаб. Проте можливість раптових дій ворога в планах не враховувалася.

Стратегічне розгортання радянських збройних сил на заході розпочалося в травні–червні 1941 року. До 10 червня було здійснено призов 755 тисяч осіб приписного складу на військово­навчальні збори*.

Це стало, по суті справи, частковою прихованою мобілізацією, що дала змогу поповнити низку з’єднань і частин майже до рівня, передбаченого у воєнний час.
4 червня було дано директиву про призов 38 550 осіб для комплектування укріплених районів західних прикордонних округів**.

Однак мобілізація тільки особового складу не могла забезпечити з'єднанням повної боєздатності. Автотранспорт і кінський склад надходили до армії в дуже обмеженій кількості.

Напередодні війни з метою створення запланованих угруповань військ на території України почалася передислокація частини сил внутрішніх військових округів на захід. Вона стала початком стратегічного зосередження радянських військ. Висування здійснювалося з дотриманням найсуворіших вимог щодо маскування, з великою обережністю, поступово, без інтенсифікації звичайного графіка роботи залізниць. Усього перед війною почалося висування з внутрішніх районів до прикордонних округів 32 дивізій, з яких устигли зосередитися в нових місцях тільки 4–5.

Уроки і висновки

Станом на 21 червня 1941 року співвідношення сил та засобів у сторін протистояння, визначених для ведення збройної боротьби на теренах України, було таким:

— 70 стрілецьким, танковим, механізованим та кавалерійським дивізіям, 19 прикордонним загонам та 4 полкам НКВС, 14 укріпрайонам, 2 повітрянодесантним корпусам, 24 окремим з’єднанням та частинам артилерії РГК з радянської сторони протистояло 57 ворожих дивізій та 13 бригад (1,7 : 1);

— у другому стратегічному ешелоні з радянської сторони розгорталася 21 дивізія з кінцевим терміном зосередження до 10 липня; до 4 липня було заплановано виділення 4 дивізій вермахту для підсилення групи армій «Південь» (5,2 : 1);

— у бойових з’єднаннях і частинах Червоної армії першого стратегічного ешелону на території України налічувалося 1 094 500 осіб особового складу, їм протистояло 992 тисячі військовиків гітлерівської коаліції (1,1 : 1);

— радянські війська мали 19 188 гармат та мінометів проти 15 940 у німців і їхніх союзників (1,2 : 1), 5 528 танків проти 725 (7,6 : 1), 3472 справні літаки в з’єднаннях радянських ВПС та 801 літак ВМС проти 800 літаків «Люфтваффе» та 500 з румунських ВПС (3,3 : 1), 232 бойові кораблі Чорноморського флоту та річкових флотилій на Україні проти 29 з румунських ВМС (8 : 1).

Аналіз воєнно­стратегічної обстановки напередодні радянсько­німецької війни свідчить: оскільки в основі стратегічного плану націонал­фашистського блоку щодо війни проти СРСР була ідея раптового й могутнього першого удару з метою швидкого розгрому і знищення головних сил Червоної армії, південний, або український, напрямок у початковий період війни був для вермахту важливим, але не головним. При цьому німецько­фашистське командування оперувало недостовірними даними про угруповання радянських військ. Основні сили Червоної армії зосереджувалися на заході країни, й тому не викликає сумнівів, що вони готувалися до зіткнення з гітлерівською військовою машиною. Але, як уже зазначалося, стратегічні погляди на майбутню війну полягали в тому, що після відбиття наступу противника ворог мав бути розгромлений у ході наступу Червоної армії на чужій території «малою кров’ю». І на відміну від потенційного противника радянське керівництво вважало південно­західний напрямок головним і зосереджувало тут основні ударні угруповання.

У підготовці до війни радянських збройних сил була низка істотних недоліків, унаслідок яких Червона армія фактично зазнала поразки під час проведення операцій початкового періоду війни. Насамперед звертає на себе увагу той факт, що в Генеральному штабі основні зусилля спрямовувалися на розроблення одного лише варіанта дій військ із початком війни, а саме наступального, хоча й цей план до кінця відпрацьований не був. Конкретні заходи щодо відбиття перших ударів ворога розроблялися недостатньо, а зміст оборонних дій не відпрацьовувався на жодному з навчань, проведених перед війною. На навчаннях програвалися лише контрудари по противнику, що прорвався, і перехід у наступ із перенесенням бойових дій на територію противника. А от щодо оборонного варіанта плану дій, то про його розроблення навіть не йшлося.

За результатом аналізу «Плану оборони державного кордону 1941 р.» можна констатувати, що угруповання військ західних прикордонних округів не повною мірою було спроможне виконати оборонні завдання. Найсильніші Західний і Київський особливі військові округи планували розгорнути основну масу військ у білостоцькому і львівському виступах, що глибоко охоплювали угруповання німецьких військ на східнопрусському й люблінсько­варшавському напрямках. Але водночас напрямки, де очікувалися найімовірніші головні удари противника, з радянської сторони прикривалися слабо.

Найсерйознішим і найважчим уроком перших днів вій­ни стало запізнення з приведенням військ у бойову готовність. Телеграма щодо приведення в бойову готовність системи ППО, частин і з’єднань військових округів, флотів та флотилій була відправлена з Москви об 00.30 22 чер­вня 1941 року. Авіація також мала недостатньо часу, щоб розосередитися по польових аеродромах, війська армій прикриття були підняті по тривозі, однак вийти в призначені райони в більшості випадків не встигли. Особливо при цьому постраждали перші ешелони, яких не вдалося вчасно вивести з районів дислокації і розгорнути на передбачених рубежах оборони. Їхнє висування в умовах бойових дій призвело до невиправдано великих втрат.

З'єднання і частини прикордонних округів до початку війни не були цілком відмобілізовані і не мали штатної кількості особового складу, озброєння, бойової техніки й транспорту. Їхня неготовність до відбиття могутніх ударів противника стала однією з основних причин, що визначила невигідний для радянської сторони розвиток подій на початку війни.

Олександр ЛИСЕНКО,
завідувач відділу історії України
періоду Другої світової війни
Інституту історії України НАНУ,
доктор історичних наук, професор

Валерій ГРИЦЮК,
провідний науковий
співробітник науково-дослідного центру воєнної  історії Національного університету оборони України
імені Івана Черняховського, кандидат історичних наук

Автор:

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016