Висока нота патріарха фінансів патріарха фінансів

Пісенна творчість знаного банкіра надихає захисників Вітчизни

Заздалегідь прийшовши на концерт поета-пісняра Володимира Матвієнка «Україно-мати, бережи синів!», я в холі Київської оперети уздрів знімальну групу одного з телеканалів, яка готувалася записати звернення «винуватця» свята до глядачів. Не здолавши спокуси, я зупинився поруч, щоб послухати,
що ця видатна людина скаже співвітчизникам в урочий час. Те, що почув, мене вразило. Стало ясно: слово такої патріотичної сили треба неодмінно зберегти – воно того направду варте.

Іду щодня у світлу браму –

До України – як до храму.

Володимир МАТВІЄНКО

Від першої особи

Стає на захист козацька лава!

Вкраїні слава! Героям слава!

Володимир МАТВІЄНКО

«Дорогі українці! Ви побачите концерт, присвячений бійцям, які воюють на східному фронті, – почав Володимир Павлович. – Їм випала важка доля, та вони загарбнику дали відсіч. Бо ворог, що пішов на нас вогнем, не врахував могуть духу українського народу, його потугу до незалежності й волі. До того ж війна, нав’язана Україні кремлівськими яструбами, не має ні політичних, ні моральних, ні людських виправдань. Скажений Путін та його клеврети посягнули на святе – братерство і людяність, саме право нашого народу будувати своє майбуття на рідній землі. І прощення за це не буде!

Україна – велика держава з гігантським внеском до світової цивілізації і ладу на землі. І коли недолугий Путін каже, що Сталін міг би розбити гітлеризм без українців, він зневажає пам’ять мільйонів полеглих, бо це не він і не його віспуватий вождь зламали хребет фашистському звіру. І світ це знає. Проте в кремлівських людців немає ні честі, ні совісті, а отже, патякати можна все. Та я вірю: потьмарення мине, російський народ схаменеться і винесе почварам свій історичний вирок. Народ уже прозріває.

Але що ми бачимо зараз? Йде третє тисячоліття, а Кремлем чиниться такий нечуваний глум над мільйонами безвинних людей! Поля Донеччини не золоті, а сиві. Та я не певен, що Європа усвідомлює рівень загрози, яку несе гібридна путінська війна. Але ж ми не повинні покладатися на інших. Ми маємо гартувати свій розум і волю задля спротиву московській орді. Я, приміром, ставлю це собі за мету й допомагаю цій боротьбі, чим можу. Переконаний: ми можемо жити краще або гірше, та свою армію зобов’язані зробити такою, щоб ворог сто разів подумав, перш ніж рушити на нас. На меч агресора ми здіймемо сто мечів і зітнемо гідрі її хижу голову.

Ніде й правди діти: наша держава нині — як обкрадена церква. Надто багато в ній виявилося нікчем, котрі жирують на біді народу. Ця гидь надживуча, та ми їй раду дамо. Є й ті, хто продався ворогу. Є зрадники, для яких Батьківщина –
пустий звук. Цих Вараввиних синів я викрив ще тоді, коли писав про «яничарство, що десь приховане в людині // з його підступним, лютим жалом. // Та яничари – то не людство, // а зрада, підлість і падлюдство».

Наш ворог ниций, лихий і нахабний. І межі його деградації не існує. Та й наруга триває. А моє життя, як бачите, склалося так, що я зі своїм народом вступаю в Третю Світову війну. І робимо ми це, на жаль, в умовах, коли наші керманичі за роки незалежності зневажили те, що треба було берегти як зіницю ока – безпеку країни. Та жоден агресор українську землю захопити не зможе, адже ми сьогодні єдині, як ніколи, бо ведемо священну війну за визволення. Україна неподільна й буде такою у віках! Народ, який має таку славетну й, зокрема, козацьку історію, кат на коліна не поставить. Злочинна мета – примарна надія!

Концерт, що зараз відбудеться, називається за першим рядком невеличкого вірша, який я написав досить давно, передчуваючи лихо. «Україно­мати, бережи синів, – // Родове коріння кленів, ясенів. // Україно­мати, долю бережи, – // Щоб не впали хлопці на твоїй межі. // А вони відповідають: «Мамо­Україно, ми ж не цвіт­полин, // За твою свободу станем – як один!». Моє серце рветься від болю через події двох останніх років, та я знаю напевне: немає в Україні людини – від малої до старої (крім посіпак ворога), яка сьогодні не піднялася б на захист Вітчизни. Мені йде восьмий десяток, та якщо буде треба, якщо ситуація поверне на зовсім гірше, я не зважатиму на вік і те, що хожу вже з костуром – зір маю добрий, стріляю влучно, тож якщо мені зроблять окоп, кулемет я куплю на власні кошти й нищитиму ворога.

Гадаю, однак, що до цього не дійде. Я зустрічаюся в військових частинах із воїнами і знаю, що вони несхитні. Тож плекаємо наш дух, віримо в перемогу, і вона, безперечно, настане. Хай живе Україна! Хай живуть її незламні збройні сили!».

Ось таке золоте слово поета й палкого патріота Володимира Матвієнка прозвучало в той вечір. А я, згадавши біографію Володимира Павловича, одразу подумав: свою війну він свого часу вже виграв. Хіба що гармати тоді ще мовчали.

Вершина долі

Разом з Україною мужніти,

Совістю і серцем їй служить.

Володимир МАТВІЄНКО

6 червня 1991 року Рада обрала першого голову Національного банку України. Ним став багаторічний очільник «Промбудбанку» Володимир Матвієнко. Але ще три місяці Віктор Геращенко, московський начальник Володимира Павловича, не затверджував його на цій посаді. Більше того, на засіданні правління Держбанку СРСР оголосив, що Матвієнко руйнує Союз (прямо як його прадід Кіндрат валив будинок сільського злодюги). І Геращенку в тямі тут не відмовиш – він чудово розумів, що означає для Кремля створення окремої банківської системи України. Та український фінансовий поїзд дедалі більше віддалявся від московського перону, і його локомотив уміло вів саме Володимир Матвієнко.

Утім, стан головного банку країни був вкрай проблемним. Навіть будинок на Інститутській він ділив іще з двома «насельцями». Комп'ютерне забезпечення НБУ викликало сум, архаїчними були і його технічні засоби. Та найекзотичніше полягало в тому, що цей банк фактично не мав іноземної валюти. Україна в складі СРСР здійснювала значні експортні поставки своєї продукції на світовий ринок, проте вся валютна виручка йшла до Москви. Так ось перше, що зробив Матвієнко, очоливши НБУ, – відкрив кореспондентські рахунки в Лондоні, Парижі, Бонні, Відні. До серпня 1992 року їх уже було 34. До того ж валютні ліцензії отримали 14 комерційних банків. Матвієнко діяв рішуче й креативно, особисто зустрічаючись із главами найбільших європейських фінансових установ, а в Австрії, наприклад, був на прийомі у Федерального канцлера Франца Вроніцького. Далі полетів за океан. У США обговорював економічні питання з Дональдом Трампом, а центральною зустріччю візиту стала його бесіда з Джорджем Соросом. Вона тривала більш як чотири з половиною години й остаточно переконала голову НБУ в правильності свого розуміння того, як Україна має впровадж­увати власну грошову одиницю.

Потреба ж у запровадженні національної валюти була надзвичайна. Інфляція в країні сягнула 2000%. Центробанк Росії контролював рублеву емісію, що посилювало можливості політичного шантажу. Друкарський верстат перетворився на інструмент зов­нішнього тиску. Москва різко обмежила надання готівки Україні – її вже бракувало й на виплату зарплат. А згодом припинила постачання готівки взагалі. Спорожніли базари й прилавки магазинів, панував тотальний дефіцит. Матвієнко боровся на два фронти: енергійно наближав запровадження купоно­карбованця – перехідної грошової одиниці й усіма силами перешкоджав намірам політиків негайно запроваджувати гривню, що у вирі інфляції неминуче б її згубило. Було потрібне паралельне використання рубля та купоно­карбованця – хоча б до певної стабілізації. Не випадково на зворотному боці купона зображена наша святиня – Софія Київська, бо рішення поетапності було не тільки рятівним, а й мудрим.

Однак банкнот як таких ще не існувало. Парламент лихоманило, депутати вимагали звіту голови Нацбанку, а Кабмін ані цента не виділяв на підготовку та друк прообразу нацвалюти. Зволікання ж несло хаос: шахтарі оголосили страйк, а Росія анонсувала багатомільярдну емісію. Володимир Павлович зробив два візити – до міністра енергетики та в Чорноморське пароплавство: «Треба 25 мільйонів доларів, виручайте, хлопці!». Що Матвієнко вніс як заставу під ці позики, він не каже й тепер, але гроші зібрав. Цей аванс дав змогу проплатити виготовлення купонів у Канаді та англійською фірмою «Томас де Ла Рю» (De La Rue PLC) – основним виробником якісних банкнот. І вже в січні 1992 року купоно­карбованці привезли в країну і ввели в обіг. Це була епохальна подія! Тоді ще, до речі, передбачався «м'який» варіант входження нових грошей. Але вже в квітні купоно­карбованець оволодів усім готівковим обігом, і рубль був витіснений повсюдно. У серпні 1992­го на зустрічі глав держав у Дагомисі було підписано документи про вихід України з рублевої зони. Пішов відлік реальної фінансової незалежності країни!

Головою НБУ Володимир Павлович пропрацював менше року. Але це були місяці такої інтенсивності й глибини якісних змін, які «годують» кредитно­банківську систему України до сьогодні. Бо перший «ґудзик» на її «строях» був застебнутий цілком правильно! Відзначмо найважливіше. І найперше – далекоглядність програмних рішень Матвієнка. Створена ним дворівнева структура банківської системи
(з абсолютним верховенством НБУ) працює без збоїв, повсякчас підтверджуючи свою ефективність. Без зволікання було сформовано головну установу, встановлено правила реєстрації комерційних банків, створено механізм безготівкових розрахунків, запроваджено систему електронних платежів, організовано Державне казначейство та облаштовано «засіки» – скарбницю коштовних металів і каменів. Тоді ж засновано профільні інститути та технічні центри для обслуговування банківської обчислювальної техніки. Нацбанк за Матвієнка увійшов до системи міжнародних платежів, помітно розвинув інфраструктуру внутрішнього фінансового ринку, заснував і забезпечив обіг національної грошової одиниці України – банківського стягу незалежної держави.

На жаль, у нас не прийнято проводити екскурсії в Нацбанк, хоча дивовижна споруда в стилі раннього флорентійського Відродження гідна паломництва. Певен: настане час, прикраса Липок відчинить свої двері, й кожен відвідувач зможе побачити галерею портретів голів НБУ на першому поверсі урочистого холу. А відкриває ту галерею портрет нащадка древлянського роду із села Білка Володимира Матвієнка. Він посідає це почесне місце за правом першості й беззаперечних заслуг перед Віт­чизною. Заслуг, притлумити які вже не зможе ніхто.

Коли життя поета гідне пісні

Збираю зерно до зернини,

До сонця виношу з пітьми.

Володимир МАТВІЄНКО

Тож уже згаданого травневого вечора Київський Націо­нальний театр оперети заповнився незвичною публікою. Це була переважно молодь, до того ж військова, разом із якою до глядної зали, вочевидь, прийшли рідні військовослужбовців – їхні брати і сестри, дружини з дітьми, а цілком цивільних жіночок видавала ледь помітна належність до військових верств. Та й прийшли вони не на музичну комедію, а на концерт. Звався він, як ви вже знаєте, «Україно­мати, бережи синів!», що породжувало припущення про державний характер святкового заходу. Проте здогад виявився помилковим – ішлося про суто приватну авторську акцію. Адже концерт пісень заслуженого діяча мистецтв Володимира Матвієнка відбувався за його ініціативи й особистого сприяння, що вже стало типовим для меценатської діяльності знаного поета­пісняра.

Дивлячись у зовсім юні обличчя глядачів концерту (а серед них було й чимало учасників бойових дій на Сході країни), я подумав: а чи багато з них знає, що той, хто дарує їм такий чудовий вечір патріотичної пісні, є насамперед «батьком української гривні»? Та якщо гостям Володимира Павловича казати про це не випадало, нашим читачам нагадати історичну сторінку його біографії здалося необхідним, адже життєвий шлях цієї людини містить високий урок духовної посвяти, засвоїти який нам усім було б геть не зайве. Бо ж Володимир Матвієнко не тільки зберіг любов до рідної землі, виплекав «чуття єдиної родини» до всього українства, а й невтомно прищеплює святі почуття молоді. Для цього він і викарбував свої синівські почуття в поетичних рядках, що стають піснями.

Громадський темперамент Володимира Павловича часом шкодив його кар’єрі: Матвієнко не стримував себе, коли йшлося про шкідливі кроки влади, та ніколи про це не жалкував. «Не змовчав – і душу зберіг», – так він коментував свої подієві виступи в Раді чи з трибун міжнародних фахових форумів, що потім дорого йому обходилися. Зате чисту душу переливав у поезію – щиро, бентежно, повносило, не «заощаджуючи» себе. Так і відновлював рівновагу.

…Концерт почався з трагічної інтродукції – пісні «Чорний ворон», що не потребувала тлумачень, бо гнівно заперечувала хиже зазіхання імперського крука на вільну Україну. Потім настала хвилина мовчання за загиблими… Та «козацькому роду нема переводу», і на сцену під шквал оплесків почали виходити полковники та майори, капітани й старшини, юні бійці та ветерани АТО – ті, які тримають фронт і забезпечують спокій людей що в Києві, що в Слов’янську. Їм вручали нагороди – золоті та срібні медалі «Захисника державності». До них і присутніх на концерті й звернувся патріарх, банкір і поет Володимир Матвієнко: «Дорогі воїни! Сини України! Гаряче дякую Вам за службу Батьківщині, за те, що не скорилися ницому агресору. Вашим незламним духом відроджується нація. Ваші імена вже вписані в історію Вітчизни. Вона вами пишається, народ завжди з вами, хай береже вас Господь у звитягах в ім’я свободи й незалежності нашої держави!».

Хто співає, той молиться двічі, кажуть у народі. І цей великодній вечір справді став піснею­молитвою, піснею­подякою, піснею­підтримкою для всіх, хто мужньо захищає український суверенітет. Та це не був концерт­реквієм, бо вечір, сповнений такої життєствердної енергії, насамперед славив життя – Україну та її відданих синів у військовій формі, найкращі представники яких сиділи у святковому залі. Та, мабуть, найбільш схвильованим глядачем концерту почувався сам Володимир Матвієнко. Він уважно слухав пісні, дивився, як їх сприймають воїни, і був направду щасливий. Що, своєю чергою, стало бентежним виразом справедливості буття, яку Володимир Павлович висловив багато років тому, коли узагальнив: «Якщо життя поета гідне пісні – його пісні звеличують життя».

…По закінченні концерту я знову побачив знайомих телевізійників. Цього разу вони фільмували враження молодого сержанта – учасника дій на Сході країни (його груди прикрашали бойові нагороди). Побачене йому дуже сподобалося, й він щиро, а почасти й несподівано сказав на камеру: «Не висловити, як приємно, що наразі, коли держава до нас, бійців АТО, нерідко ставиться байдуже, є такі люди, як Володимир Павлович, котрі гартують наш патріотизм, живлять душу високим ладом своїх почувань і любов’ю до України. Глибока їм шана».

Автор: