Микола МИХАЛЬЧЕНКО: «Суспільство чекає нових політичних лідерів»

Як іноді хочеться байдуже ставитися до політики! Просто забути, що вона існує. Забути, як абсолютно прості речі, нецікаві заняття. Як звички, що стали частиною єства, наприклад, звичка дихати чи засинати, коли стемніє. Хочеться. А не виходить. Бо єству ми довіряємо. А політиці — ні. А окремим політикам — ні категорично. От і доводиться думати про політику. Перейматися. Так само, як підсудні цікавляться можливим вироком, а пацієнти — діагнозом.
Та є люди, котрі цікавляться політикою професійно. Це — політологи. Про історію, політику та українців, нас із вами, розмова з доктором філософських наук, професором, членом-кореспондентом НАН України, президентом Академії політичних наук Миколою МИХАЛЬЧЕНКОМ.

— Миколо Івановичу, свого часу ви висловлювали думку, що в Україні потрібно розвивати не абстрактну демократію, а сильну владну вертикаль як складник демократичного режиму? Запевняли, що це є свого роду історичне завдання. Чи поділяєте цей погляд і тепер?

— Протягом усієї історії українці були не в змозі вибороти незалежність. Але нині запитуємо себе: чи можемо ми цю державу зберегти? Головна для нас небезпека не Росія і не НАТО, а ми самі. Чи подолає Україна це історичне прокляття? Подивімося, Богдан Хмельницький створює державу, але робить помилки, і держава зникає. У 1917–19 роках боролися не так із білогвардійцями та червоними, як між собою, приймали жахливі рішення, що, мовляв, не треба армії й таке інше. Та в 1991 році держава постала. Виникла унікальна можливість без зовнішнього тиску, спокійно будувати країну в центрі Європи. І нині, коли минуло майже 17 років, ми цю державу розриваємо на частини, знищуємо самих себе. Це і є історичне прокляття.

Як ми дійшли до такого життя? Як жити Україні далі? Ці запитання хвилюють нині і громадськість, і філософів, і політологів. А відповідь одна: сильна президентура.

— Ви є не лише політологом-теоретиком, а й, очолюючи «Всеукраїнську соціологічну службу», проводите соціологічні дослідження. Чи змінилися останнім часом політичні вподобання громадян?

— Що хвилює українців? Як і торік, найгостріша проблема — зростання цін. Так вважають 70,1% респондентів. На другому місці — низький рівень зарплат і пенсій, на третьому (як і торік) — медичне обслуговування населення. Я розумію, чому владні групи не цікавляться проблемою медичного обслуговування. Бо вони лікуються за кордоном, у країнах НАТО, проти яких виступають. Вони там дають освіту дітям, купують майно тощо.

Однак найцікавіші результати інші: відбулися істотні зрушення в гендерній сфері. Хоч у Верховній Раді й скорочується кількість жінок, але суспільство розвивається. У серпні 2007 року за жінку-президента готові були голосувати 36,6% населення. Нині — 60, 5%. Цікаво й те, що в 2007 році саме жінки були проти того, щоб жінка стала президентом, а значна частина чоловіків — за. Наразі ситуація змінилася: більшість жінок згодні, щоб президентом була жінка. Тобто вони усвідомили свою роль у суспільному житті. Це вкрай важливо. Бо наша країна перестає бути євразійською, а стає європейською, в якій жінка може стати не тільки прем’єр-міністром, а й президентом. Окрім того, в суспільстві підвищується рівень оптимізму. Понад 39% громадян налаштовані оптимістично, а це для нашої держави дуже великий відсоток. Адже є стереотип України як ображеної, нещасної країни. І 40% оптимістів — це дуже багато, це злам. Песимістів тільки 20% з лишком. Тож злам відбувся. Люди радіють, що з’являться нові політичні фігури, які зроблять життя ліпшим.

Окрім того, хотів би особливо наголосити: декілька місяців тривала скажена агітація проти НАТО. І які наслідки? Кількість тих, хто підтримує ідею вступу до НАТО, різко зросла. Фактично повторилися ті самі зміни в політичній свідомості, що й у період конфлікту довкола Тузли. Тоді відбувся сплеск надій, що нас може захистити від Росії лише НАТО. Й політологи та соціологи зафіксували: понад 30% населення виступали за приєднання до НАТО. Наразі цей показник — 30,8%. Одні в активній, інші дещо в пасивній формі виступають за приєднання до блоку.

— Як ви пояснюєте таку метаморфозу? Це наслідок газового протистояння з Росією чи просто антинатовська агітація виявилася недолугою?

— Партія регіонів зробила неправильний політичний крок. Те, що комуністи разом із соціалістами та прогресивними соціалістами виступають проти НАТО, всі сприймають як належне. Але коли проти НАТО виступили «регіонали», які свого часу підтримували інтеграцію, а прем’єр-міністр Віктор Янукович підписував відповідні документи, це справило на українців прикре враження. Також далася взнаки позиція Путіна: готовність «влізти» в Афганістан, аби лише Україну не пустити в НАТО. Вплинуло й використання жорстких технологій: газовий шантаж, до якого вдалася Росія. Отже, інтерес до НАТО підвищився з багатьох причин.

«Всеукраїнська соціологічна служба» проводить дослідження вже сім років. Ми ставимо одне й те саме запитання: чи підтримуєте ви незалежність України? Курс на незалежність завжди підтримували не менш як 63% громадян. І тому всі інсинуації російських політологів, що українці тільки й мріють ускочити в якийсь союз із Росією та Білоруссю, — відверта брехня. За отриманими даними, таких «спраглих» за братніми обіймами — 22,5%. Але водночас зменшилася кількість людей, які вірять, що Україна найближчим часом увійде до Євросоюзу.

— Чи з’ясовували соціологи ставлення українців до конфронтації в стінах парламенту?

— Мене дуже непокоїть, що самі народні депутати розвалюють парламентаризм. Ніхто ззовні парламентаризм не обмежує: ні виконавча влада, ні народ. Самі народні депутати шкодять українському парламентаризмові. Як вони поводяться на засіданнях, як працюють, які закони приймають?! Зазвичай парламент підтримують близько 9% громадян. Нині ж — 7,6%. Блокування трибуни Верховної Ради та надування кульок безслідно не минуло. Це політична помилка Партії регіонів. Як і антинатовський курс. Їх перестали сприймати як конструктивну силу, а розглядають як деструктивну. І тому,
якби вибори до парламенту відбулися нині, переможцем став би Блок Юлії Тимошенко, а Партія регіонів отримала б лише 23,9% голосів. Падіння рейтингу становить майже 10%. Бо не можна ігнорувати народ. Треба відповідально ставитися до виборців. Разом з тим «регіонали» «нарвалися» на нового Голову Верховної Ради. Якби на цій посаді був старий бюрократ, то все, можливо, й минулося б. Яценюка ж громадяни сприймають як людину нового покоління. І агресію щодо нього народ оцінив так: обрали молодого, й цього молодого чавлять заздрісники-консерватори. Ситуація з парламентаризмом дуже складна. Знадобиться багато часу, щоб відновити довіру до Верховної Ради. Проте більшість населення виступає проти дострокових виборів. За них висловлюється менш як 10%. Частина людей просто не вірить, що нові вибори щось змінять.

— Чинником нинішнього протистояння називають наступні президентські вибори. Прогнози, звісно, завчасні. Та все-таки на що натякають цифри?

— Проблема наступних президентських виборів складна. Є три лідери: Юлія Тимошенко (ступінь довіри — 30,5%), Віктор Янукович (23,3%) Віктор Ющенко (9,6%). Низька підтримка Президента нагадує ситуацію перед другим обранням на цю посаду Леоніда Кучми. Тоді рейтинг також становив 9%. Але Кучма знайшов технологію, завдяки їй знову став Президентом: спершу розвалив коаліцію з чотирьох кандидатів, які хотіли висунути одного, а потім виступив антагоністом кандидата-комуніста. Кандидатура від об’єднаних демократичних сил — Ющенко чи Тимошенко — неодмінно перемогла б. Бо популярність Януковича продовжує падати. І це зумовлено не лише помилками, про які я вже згадував, а й внутрішнім розколом у Партії регіонів. Але треба завважити й таке: Арсеній Яценюк уже має президентський рейтинг 4,2%, хоча й працює на посаді Голови Верховної Ради дуже невеликий термін. Отже, суспільство чекає нових політичних лідерів.

Тепер хотів би повернутися до проблеми, з якої розпочав міркування. Українці вагаються: до кого «прихилитися» — до Росії чи Західної Європи? Росія, безперечно, хотіла б, щоб ми «прихилилися» до неї. Бо в них просто бракує етнічного матеріалу — слов’ян — для захисту російських кордонів. Адже зростання міграції до Росії китайців становить для неї стратегічну загрозу.

У свою чергу, Західна Європа не готова прийняти Україну. Мій прогноз: входження нашої держави до ЄС відбудеться за 20—30 років, не раніше. Адже Україна — це 50 мільйонів. Кажуть, в Україні мешкають 46 чи 47 мільйонів осіб. Це неправда. В Україні й дотепер 50 мільйонів, хоча частина українців виїхала на Захід. Але українська земля заповнюється емігрантами. За статистикою, в нас їх 300—500 тисяч. Ці дані, однак, неточні. Нелегальних емігрантів не менш як 3—4 мільйони. Вони не платять податків і фактично заважають інтеграції нашої держави в Європу. Бо Європа боїться не українців, а тих азійських нелегалів. Що діється в містах? Уже виникли чайна-тауни. На ринках, наприклад, українців майже немає. І в селах уже є в’єтнамські та китайські колонії.

Нині треба правильно обрати партнерів. Гадаю, євроінтеграційний курс, проголошений Президентом і Верховною Радою, правильний. Але його треба забезпечити ідеологічно.

— Дякую, Миколо Івановичу, за змістовну розмову.

Розмову вів Валентин БУШАНСЬКИЙ.