Сходження до управлінської культури

Як відомо, аналіз управлінських відносин не може ґрунтуватися тільки на положенні про визначальну роль способу виробництва матеріальних благ у розвитку суспільства. Учення про суспільно-економічну формацію допомагає лише визначити співвідношення об'єктивного й суб'єктивного в управлінні суспільством, підтверджує вирішальну роль народу в економічній і політичній історії. Але це вчення не дає змоги якомога повніше з'ясувати роль окремих осіб в управлінському процесі, усвідомити управління як наукову категорію, а також змоделювати ідеальну кооперативну організацію, що створюється силою розуму та волі, силою певних ідей. Хоча, звичайно, і в науці управління слід враховувати походження та роль управління як соціально-економічної категорії, досконалість або недосконалість якої визначається й економічним станом, і соціальною структурою суспільства.

Україна, як і будь-яка інша держава, що має свою інституціональну історію, власні інституціональні традиції, в сучасних умовах опинилась у досить оригінальному становищі. Утім, така оригінальність була притаманна свого часу й іншим державам. Ідеться про стан країни, в якій виникає гостра організаційно-політична потреба в уособленні політичної волі на рівні політичної інституції, що має необхідний авторитет у переважної частини суспільства. Ця потреба, як правило, є ознакою слабкості джерел розвитку демократії, але спричиняється вона відповідною слабкістю соціально-економічного розвитку суспільства взагалі, а в Україні – й у зв'язку з не досить зрілою приватновласницькою організацією соціально-економічного життя. Це глибинно зумовлено насамперед перебуванням її у стані переходу від соціалізму до соціалізованого капіталізму. Такий перехід, по суті, є суб'єктивним вибором народу, який дістав можливість інтелектуального самовираження й через власний національний геній обрав зазначений шлях.

Але цей вибір має бути забезпечений відповідним науковим знанням, стосовно ж представницької демократії – насамперед відповідними розробками зі сфери науки управління.

Саме управлінська цивілізація свідчить, що такий спосіб формування управлінської системи є загальним, всесвітнім, якщо йдеться про народну демократію в її сучасному вигляді й у найрозвинутіших у демократичному відношенні країнах.

Тому не випадково сучасні управлінські інституції в цих країнах визначаються поняттям "політична система країни" з включенням до нього на рівні окремих країн певної власної (національної) специфіки. Тобто щодо політичності цієї системи ніхто не має сумнівів як усередині країн, так і на міжнародному рівні. Що означає: світова управлінська цивілізація представляє себе саме в такий спосіб, і тому є достатньо підстав, принаймні конкретно соціологічних, вважати будь-яке інше бачення досконалості демократії як форми правління науково некоректним.

І справді, коли йдеться про використання усталених загальноцивілізаційних постулатів в управлінні суспільством на рівні країни, зокрема України, її політичної системи, до якої входять управлінські інституції, насамперед державного рівня, то бачення управління як політичного явища стає незаперечним. Але водночас не є дискусійним, принаймні серед науковців, які займаються проблемами управління й питаннями професійності управлінської праці. Тобто мається на увазі вид діяльності, який потребує професійної або досвідної підготовки, а відтак – реальних витрат для досягнення необхідного професіоналізму певним управлінським працівником, включаючи й найвищу державну посадову особу. Цей варіант підготовки не досить ефективний, хоча нині саме на рівні державному в соціальному управлінні постійно балансують політична зрілість і професійна підготовка, якої, до речі, взагалі не існує в жодній країні. У світі це спричинено сучасним рівнем управлінської цивілізації, що історично прийшла до представницької демократії як до адекватного реагування на реальні організаційні потреби суспільства. Саме тому там постійно зростають роль управлінських інституцій, їхня політично-професійна зрілість.

В Україні, як і в багатьох інших державах, підтримується політичний порядок формування корпусу вищих, насамперед державних, управлінських інституцій конституційною нормою, що дозволяє перебування на вищих (а часто й не вищих) державних управлінських посадах упродовж певного терміну (переважно 4–5 років). Готувати "фахівців" у такому управлінському режимі немає реальних можливостей, тому, як правило, управлінці переважно вищих ешелонів управління країною професійної підготовки не мають. Відтак ефективність їхньої діяльності залежить здебільшого від політичної зрілості й загальної культури інституції, законодавчо забезпеченої потенціалом представницької демократії.

На ґрунті цього об'єктивного управлінського явища можливі лише узагальнене бачення його недосконалості, певна конструктивна пропозиція щодо можливостей поліпшення управління країною. Але джерело, фундамент такої системи управління залишається недоторканним, хоча певні зміни її і за цих умов цілком можливі, про що, зокрема, свідчить досвід України.

Тому актуальною є постановка питання про об'єктивні чинники того чи іншого рівня соціального управління й намагання вийти за межі цієї об'єктивності на основі галузевої науки, яку слід використовувати в будь-якій управлінській діяльності, на всіх рівнях управлінської системи, в усіх її структурних елементах.

Практично ж вирішення завдання ускладнюється суперечністю між науковим управлінням і політикою. Тобто постає питання про співвідношення науки управління (опанування якої і є власне професіоналізмом в управлінні) та політики, котру, до речі, часто кваліфікують як мистецтво соціального управління. Тим паче що управлінський професіоналізм і політичне управління традиційно присутні в соціальному управлінні як щось незаперечне, і це незаперечне відтворює реальне життя, рух суспільних суперечностей, узагалі дух історії людства. Інституціональна організація соціального управління в такому контексті є найдосконалішою його формою. Однак не лише така практика, а й наука управління, зокрема соціального, у цьому зв'язку потребує істотних, на мій погляд, доповнень, деяких акцентів на іншому розумінні її навіть основних постулатів.

Ідеться про те, що в науці управління інституціональне політичне управління, політика в цілому постають як суб'єкт управління, що відтворено і в конституційному їх закріпленні: політичне управління як суб'єкт управління представлене в політичній системі суспільства, в основних її інституціях, насамперед державі ("державна політика").

Якщо вважати, що будь-яка політика є відтворенням реального стану речей, набуттям ними політичного статусу, то виходить, що тут присутній сам об'єкт управління, який увійшов в суб'єктивне існування, котре надав йому управлінець. Але відтак він не перестав бути об'єктом як певна, саме політична, якість, котрою треба управляти. Тобто відбувається своєрідне злиття об'єкта й суб'єкта управління, постає самоуправлінський механізм соціальних інтересів, що вийшли на політичний рівень.

Тисячолітнє існування такої традиції, тим паче як загальноцивілізаційного явища, не є аргументом на користь його розумної доцільності, й насамперед академічної недоторканності. Можна говорити лише про еволюцію управлінської цивілізації, а не про визнання такого стану як аксіоматичного з боку науки управління. Саме наука управління сприймає таку політизацію як загальноцивілізаційний досвід, і тому в цьому контексті такий досвід може бути лише емпіричним матеріалом для ще одного підтвердження, що наука управління вбачає в політичному управлінні, в політиці взагалі один з об'єктів, який вона (наука управління) покликана гармонізувати, постійно впорядковувати, приводити у відповідність до реальних можливостей соціальної системи щодо зняття суперечностей власного розвитку. А це означає, що наука управління має передбачати, розраховувати політичний чинник у будь-якій його формі, передавати йому свою енергію як надполітичного, неполітичного явища, що має з часом стати абсолютним показником рівня розвитку цивілізації, її самоуправлінського потенціалу.

Така кваліфікація науки соціального управління дає ще одну можливість вважати її позаконкретною, міжсистемною, такою, що не є ані соціалістичною, ані капіталістичною. Тим паче що вона має акумулювати в собі досягнення світового розуму, все те, що створило людство у своєму розвитку для досягнення соціальної гармонії.

Тому ідея інституціональної професійної демократії має базуватися саме на такому методологічному ґрунті. Він досить чітко розчленовує історичне й генетичне, певний рівень розвитку управлінської цивілізації і самоуправлінський потенціал людства, що дедалі більше виявляє себе в міру гармонізації суспільних відносин, до якої людство все щільніше наближається, зокрема й за допомогою науки управління, її розвитку, постійного, випереджального приведення у відповідність із потенціалом соціальної системи.

У цьому контексті жодна відома людству система соціального управління не є показником такої відповідності, але лише її певним рівнем, навіть якщо цей рівень є ідеальним (у конкретних умовах) відтворенням організаційних потреб соціальної системи. Але річ у тім, що такого стану історично не досягла й не досягає жодна соціальна система. Хоча аргументів, що він реально існує або існував, досить, зокрема щодо часових характеристик існування відомих управлінських режимів. І все-таки це були або навіть є саме управлінські режими, котрі тому й визначаються як режими, що не мають ідеальної адекватності, бо виникають як потреба реалізації досить суперечливих соціальних інтересів, що породжують необхідність у політичному управлінні, перетворюючи державу на своє основне знаряддя. Тобто держава як політична інституція є історичним явищем, що має позбутися цієї якості, перетворившись на соціальну управлінську інституцію, яка складатиметься з професійного елементу в умовах системи, котра потребує його (елементу) для технологічного впорядкування (організації) соціального життя, побудованого на суспільному поділі праці й необхідності обмінюватися продуктами цієї праці.

Отже, демократія має саме цю перспективу, що виведе інституціональне управління на технологічний рівень і перетвориться на найдосконаліший спосіб організації соціального управління за зникнення самої можливості використовувати його для реалізації груп соціальних інтересів на ґрунті їх принципового незбігання, тобто такого стану, коли вони мають соціально гармонійний потенціал, який потребує управління лише для його ефективнішого відтворення.

З огляду на це теза марксизму, що в історії цивілізації буде стан, коли управлятимуть всі, тобто потреба в соціальному управлінні відпаде, науково не достовірна, а є наслідком класово обмеженого трактування соціального управління й неправильного тлумачення науки управління. "Усі управляють" і в сучасних розвинених демократіях, але це не безпосереднє управління, а переважно опосередковане й владне, політичне, насамперед через систему певного рівня представництва, що покликане організовувати реалізацію інтересів делегуючих, в чому й полягає вищий сенс сучасного демократичного управління. Об'єктивний розвиток суспільства, його економічних і культурних підвалин виведе інтереси зі стану безпосереднього джерела самоуправління соціальної групи або людини, перетворивши їх на базову, фундаментальну засаду, а організація соціальних відносин набуде безпосередньо визначальних якостей.

І саме тоді соціальне інституціональне управління набере системних самоуправлінських якостей, а демократія перетвориться з владної на професійну.

Найпереконливіший інституціональний професійний демократизм виявляється в сучасному виробничому галузевому управлінні, що має і виробничі управлінські потреби, і соціальні, які стосуються відносин з приводу виробництва того чи іншого продукту. Система ж виробничих галузей більше схильна до відносин з приводу їхнього функціонування, хоча професійно-галузевий елемент тут присутній як чинник, що значною мірою детермінує характер і проблеми стосовно виробництва.

І чим складніша спеціалізація виробництва (як матеріального, так і духовного), тим складніше управління ним і тим більше воно потребує професійного демократизму, який з'єднував би поділ праці і долав його наслідки, спираючись на об'єктивне його (поділу праці) тяжіння до кооперації як природної потреби соціальної системи. Але сьогодні саме на рівні соціальної системи (країни) немає навіть інформаційних можливостей створювати такі універсальні управлінські структури, а тим паче управлінські посади з професійною підготовкою, яка була б досить ефективною. Сучасна управлінська цивілізація породила лише політичний варіант такого спілкування, що має багато істотних вад, які можна подолати за допомогою професійної демократії, що в таких умовах істотно пом'якшить соціальні суперечності, політичний їх аспект, точніше, рівень розвитку.

Тому політичні управлінці нині є найвпливовішою частиною управлінського корпусу країни, представниками народу, які в політичній демократії відтворюють певні групи суперечностей ч і щонайменше потреби галузевого "спілкування" елементів соціальної системи. Професійна демократія знімає й цю ваду, хоча таке зняття не є лише організаційною акцією, тим паче разовою. Ідеться про процес її проникнення в управлінські відносини суспільства, про утвердження нової системи соціального управління, зокрема про академічну (професійну) підготовку управлінців міжелементного "спілкування".

Отже, не фіксація стану, в якому немає відвертої вказівки на можливості руху самоорганізації людства, кожної країни, а бачення перехідних можливостей в міру розвитку управлінської цивілізації, її соціально-економічних і духовних підвалин, навіть в окремих країнах, є вектором професійної інституціональної демократії, або, точніше, професійно-представницької демократії як вищої управлінської культури людства.

Автор: Оксана ГАЄВСЬКА