передплата Українською | In English

№19, жовтень 2015

Про просування кандидатури України на місце непостійного члена Ради Безпеки ООН

За місце непостійного члена Ради Безпеки ООН від групи центрально-східноєвропейських країн наприкінці 1990 років боролися дві країни: Словаччина й Україна. Оскільки в Україні більшості посольств інших країн ще не було, а всі розташовувалися переважно в Москві, дипломати Посольства України в Російській Федерації отримали завдання – просувати кандидатуру України на місце непостійного члена Ради Безпеки ООН.

Працюючи в політичному відділі Посольства України в Російській Федерації, я отримала завдання:

1. Налагодити контакти з посольствами кількох країн.

2. Напроситися на бесіду.

3. Поінформувати іноземних дипломатів про переваги України.

4. Намагатися переконати їх підтримати кандидатуру України.

У посольстві нам видали ілюстративні матеріали про Україну: гідно надруковані журнали на чудовому папері з якісними фотографіями (досі використовую їх у своїх підручниках), інші інформаційні матеріали; зорієнтували, що та як, і відправили виконувати завдання.

Першим, до кого я звернулася, було Посольство Республіки Чад. Це було серйозним і відповідальним за тими мірками завданням. Зрозуміло, страшенно хвилювалася. Зідзвонилася доволі легко. Пояснила суть справи й домовилася про зустріч. Швидко знайшла потрібний будинок. Представники Чаду не примусили мене довго чекати за дверима, а одразу провели до затишної кімнати. Тут мене зустріла офіційна особа, якщо не помиляюся, консул. Розповіла йому про мету візиту, нашу історію в ООН, наші справи, із захватом продемонструвала журнали й ще подарувала придбаний напередодні рушник.

Співрозмовник дещо перепитував, додавав, цікавився нашими економічними можливостями. Неквапливо, спокійно й виважено. Запропонував чаю або кави. Вже думала, аудієнцію закінчено, а він так по­діловому мені й каже, що Чад має давні традиції й глибокі корені. Країна хоча не дуже заможна, однак спроможна відправляти на навчання до інших держав своїх найкращих громадян. І так трапилося, що в Києві десь загубилися двоє їхніх земляків, які поїхали на навчання. Пауза. «А вже два роки минуло», – каже. А в них традиція – заручини змалечку: батьки нервують, а дівчата чекають. Мовчить. Дивиться, яка буде реакція.

Зрозуміла натяк, що від результатів пошуку залежатиме, імовірно, й позиція цієї країни під час голосування в ООН. У мене від серця відлягло, що це студенти, а не заробітчани (де б я їх шукала?). Уточнюю їхні прізвища, назву інституту, дату приїзду тощо. Він називає. Сказала, що постараюся все зробити для успішного пошуку, хоча б зібрати інформацію.

Почала шукати. Перерила всі свої контакти в Києві, і все по нулях. У жодному інституті їх не було. А можливо, просто ніхто не став шукати по телефону. Можна було написати офіційного листа в Міністерство освіти України, однак, знаючи чиновницьку кухню, від такої ідеї відмовилася. Допоміг Його високість випадок. Скоро поїхала у відпустку. І мені пригадалося, в яких вишах навчали іноземних студентів у перші роки незалежності. У Києві – тільки у військових, медичному та університеті Шевченка. Зустріла давню приятельку, що працює в ІМВ університету Шевченка, й вона пообіцяла допомогти через свої контакти. І тих хлопців знайшли!

Буквально через кілька днів я вже мала всю інформацію про цих заблуканців. І все, як ми думали, склалося вдало: вони брати, вчилися разом, скоро закінчують, до того ж уже оженилися на українках, і в старшого дружина якраз чекала дитинку. Їх страшенно люблять усі родичі, тому що «ну дуже хороші». І живуть недалеко від мене. На радощах телефоную в Москву чадівцям. Усе розповіла й обережно натякаю, що їхні земляки вже оженилися й чекають на поповнення.

На іншій слухавці спочатку доволі тривала пауза, а потім – слава Аллаху!!! Що живі, що все в порядку, що мають сім’ї і таке інше… Уф. Тепер вже і моя черга – слава Богу! Ось така перша історія.

Другий випадок. Посольство Ямайки. Дісталася ж мені сама екзотика! Ледве знайшла те посольство в якомусь спальному районі Москви, їхала півтори години на таксі. Піднялася на 11­й поверх –
звичайна квартира. Відчинила мені молода дівчина, повела в дальню кімнату. Поки йшли – переступали через людей, які міцно спали. Після бесіди вона мені так прямо й каже: «Купіть п’ять туристичних путівок у мою країну…». І вже дістала бланки й тримає переді мною.

Тут уже довелося помізкувати, як відповісти. Сказати куплю – це ж буде неправда, і вона це відразу зрозуміє. Відмовляти теж не годиться. Пообіцяла чесно: знайду товстосума, який купить хоча б дві (собі й дружині чи коханці) путівки. Як я відчула, вона зрозуміла, що ціна для нас зависока. Розсталися по­доброму. Запросила її в Київ, де як історик все їй покажу й розкажу, ще й недорогий готель пообіцяла. Так знайшла подругу.

Наступна історія «ходіння» була складною, оскільки це стосувалося дуже заможної арабської країни. Спочатку в них було свято, самі розумієте: передсвяткові дні, святкові дні, післясвяткові дні… Майже місяць билася, щоби до них потрапити. Нарешті… Садиба вражає! Рівень обладнання – на висоті, як у американців. Супровідника немає, тільки камери маленькі й сигналізація, яка тебе веде цим приміщенням. Сиджу, чекаю. Прийшов дипломат. Пояснила суть питання. Поговорили. Намагалася переконати, знаходила нові й нові аргументи. Ну все, думаю, не сприймає… Реакція доволі прохолодна, стримана, однак підкреслено ввічлива. І тільки десь через хвилин тридцять, вже насамкінець я відчула, що мене нарешті ПОЧУЛИ! Після цієї країни ще були завдання, однак цю я запам’ятала на все життя.

Ось так попрацювала на нашу справу щодо місця України як непостійного члена в Раді Безпеки ООН. Пізніше наші з посольства мені повідомили, що майже всі країни, де була я, проголосували за Україну. Тоді МИ перемогли!

Автор: Людмила ЧЕКАЛЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016