№1, січень 2007

Від універсалів української Центральної Ради – до Універсалу національної єдності: політико-правовий вимір

2006 рік увійшов у новітню історію держави та права України знаковими подіями: набуттям чинності змін до Конституції, які передбачили перехід до президентсько-парламентської республіки; проведенням виборів до парламенту, Верховної Ради АРК й органів місцевого самоврядування за пропорційною виборчою системою; підписанням Універсалу національної єдності, а ще державними урочистостями з нагоди 15-річчя проголошення незалежності України; відзначенням 80-річчя від дня загибелі Симона Петлюри, 140-ї річниці від дня народження Михайла Грушевського та 130 років від дня народження Сергія Єфремова – непересічних постатей українського державотворення.

Без найменшої ідеалізації правомірно сказати, що кожна із згаданих особистостей значуща для нашої минувшини. А Грушевський і Єфремов причетні до ухвалення універсалів української Центральної Ради 1917-1918 років. 3 серпня 2006 року підписано Універсал національної єдності. Мимоволі напрошуються історико-правові паралелі.

Виконання цього наукового завдання розпочнемо з огляду територіального устрою українських земель кінця XVIII – початку ХХ століть. Після скасування гетьманату 1764 року, знищення Запорізької Січі 1775 року, трьох поділів Речі Посполитої 1772, 1793 і 1795 років Лівобережжя,  Правобережжя, Волинь увійшли до складу Російської імперії, а Галичина, Північна Буковина та Закарпаття – до Австро-Угорської монархії. Буржуазно-демократичні перетворення в Придунайській імперії 1848-го, зокрема запровадження Конституції та часткові реформи політичної системи в Російській імперії 1905 року дозволили українцям отримати певні умови для суспільного розвитку: створювати політичні партії та громадські організації, використовувати трибуни представницьких органів для лобіювання власних інтересів тощо. Відтак здобуття 1918 року державної незалежності на східних і західних українських теренах, ухвалення універсалів відбувалося на ґрунті політико-правових перетворень.

Розкриття змісту засадничих понять політико-правової системи не є метою статті, тому обмежимося їхньою короткою характеристикою. Політична система – це сукупність інститутів і соціальних груп, котрі формують і розподіляють політичну владу, здійснюють управління суспільними процесами та репрезентують інтереси згаданих груп. У структурі політичної системи виділяють, зокрема, інституційний (організаційний) рівень, який характеризує функціонування її головних інститутів – органів державної влади та місцевого самоврядування, виборчої та партійної систем. Політична система передбачає не лише поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову, збалансований механізм противаги між ними, а й розмежування компетенції між політичними, адміністративними, військовими, правоохоронними, судовими інституціями.

Політична система безпосередньо взаємодіє з правовою. Остання є сукупністю загальнообов`язкових правових норм різних правотворчих суб`єктів, правотворчих процесів, правової культури, правових інституцій, покликаних захищати право (суди загальної та конституційної юрисдикції, правоохоронні та правозахисні органи), а також народ як носій суверенітету і єдине джерело влади.

Розвиток УНР ішов до формування правової системи за романо-германським взірцем, якому притаманні поділ на галузі права, наявність одного Основного Закону, що є базою конституційного ладу, діяльність судів різної юрисдикції, високий правовий статус суддів, присяжних, прокурорів, слідчих, адвокатів тощо.

Натомість утворення УСРР–УРСР та її перебування в складі СРСР (1922–1991 рр.) призвело до формування цілком протилежних політичної та правової систем – систем соціалістичного типу. Їхніми характерними ознаками були функціонування державного механізму під політичним керівництвом і наглядом комуністичної партії та репресивних органів безпеки, декларативний характер права, відсутність юридичних гарантій захисту громадянських, політичних і економічних прав, заборона принципу змагальності в судочинстві тощо. На сьогодні неупередженим дослідникам зрозуміла й очевидна подібність цієї політико-правової системи до тих, котрі існували в фашистській Італії та нацистській Німеччині. Тоталітарному режиму в Німеччині були притаманні, зокрема: монополія однієї політичної партії; необмежені повноваження прем'єр-міністра, самостійне призначення ним міністрів і ухвалення декретів, які мали силу закону; відсутність конституційної відповідальності прем'єр-міністра перед парламентом і зосередження вищої партійної та державної влади, двох державних посад (глави держави й керівника уряду) в одних руках – фюрера; утворення професійних спілок, що мали право висувати кандидатів до загальнонаціонального представницького органу (замість парламенту створено Палату фашистських організацій і корпорацій), і підпорядкування партійному та державному апарату всіх громадських організацій; утворення політичної поліції, спеціальних «поліцейських» судів на чолі з Особливим трибуналом і різноманітних поліцейських структур типу СС (штурмових загонів для знищення противників нацистського режиму), гестапо (таємної державної поліції), СД (служби державної безпеки); мілітаризація економіки; проголошення ідеї відродження «Священної Римської імперії» й розширення «життєвого простору» як головних пріоритетів зовнішньої політики.

На противагу можливим рецидивам відродження тоталітаризму Конституції Італії і ФРН, ухвалені після Другої світової війни, визначили демократичні механізми функціонування політичної та правової систем. Аналогічно діє й українська держава. Проголосивши незалежність 1991 року, конституційно оформивши її 1996-го, вона почала повертатися до правових норм, закріплених у конституційному законодавстві різних форм української державності 1917–1920 років. Тим самим засвідчено прагнення відновлювати демократичну політико-правову систему, поетапно трансформуючи її в характерну для постіндустріального суспільства.

Такий тип політико-правових систем передбачає: ратифікацію міжнародно-правових актів щодо захисту прав людини та громадянина; відповідність національного законодавства міжнародним; утворення ефективної судової адміністративної юрисдикції для внормування процедури оскарження неправомірних дій органів державної влади та місцевого самоврядування (у тому числі глави держави й уряду); парламентський контроль над дотриманням прав і свобод громадян, міжнародний моніторинг і громадська правозахисна діяльність; збалансований механізм стримувань і противаг у системі державної влади; незалежний правовий статус Національного банку; децентралізацію державної влади за рахунок збільшення повноважень органів місцевого самоврядування; наявність конкурентоспроможних політичних партій; формування кваліфікованого адміністративного апарату та розмежування його компетенції з політичною; правове забезпечення вільних засобів масової інформації, легальної опозиційної та лобістської діяльності; розвиток інститутів прямої демократії тощо.

Реалізація цього інструментарію дозволяє вважати політичну та правову системи ефективними, адже тоді інститути влади забезпечують цілковите й точне виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення суспільно вагомої мети, адекватної стану цивілізаційного поступу. На початку ХХІ століття нею є передусім утвердження принципів верховенства права та прав людини.

Однак політичні та правові реалії засвідчують: за умов «постгеноцидного українського суспільства» (Джеймс Мейс) і «мафіозного посткомунізму» (Вацлав Гавел)1 вдалося сформувати лише перехідну політико-правову систему. Тобто вона повільно здійснює перехід до демократії та ринкової економіки, має низьку ефективність у царині прав і свобод громадян, високий рівень корумпованості й тінізації економіки, незначний обсяг зростання валового внутрішнього продукту, незабезпечення відповідного рівня соціальних стандартів життя тощо. Незадоволення існуючою політико-правовою системою віддзеркалилося в суспільних настроях під час виборів 26 березня 2006 року, коли громадяни проголосували за світоглядно протилежні політичні партії. Це ще раз демонструє трагічний поділ усередині українських політичних еліт, розкол країни на дві частини за ментально-історичною та політичною ознаками.

Такий політико-правовий стан суспільства додатково підтверджено результатами соціологічних досліджень Центру ім. О. Разумкова, проведених у всіх регіонах України з 20 грудня 2005-го до 20 липня 2006-го. Опубліковані напередодні 15-ї річниці незалежності держави, вони переконливо засвідчили наявність поліетнічного та/або поліконфесійного складу населення, нерівномірності соціально-економічного розвитку, різних геокультурних і геополітичних орієнтацій громадян, які за умови сполучення та чітко окресленої географічної локалізації здатні набути не лише характеру суперечностей, а й перетворитися на конфліктний потенціал12.

Тому очевидним є зв'язок сутності сучасних політичних суперечностей із політико-правовим становищем, у якому опинилася Україна в 1917–1920 роках.

Ініціатива Президента, підтримана головними суб`єктами політичного процесу з проведення загальнонаціонального «круглого столу» й ухвалення Універсалу національної єдності, є продовженням традиції суспільного діалогу, започаткованого в листопаді 2004 року Помаранчевою революцією. І тоді, і тепер «круглі столи» визначили перебіг вітчизняної історії в її європейському контексті й окреслили низку проблем у реалізації державотворчих устремлінь української нації. Принагідно зауважимо, і підписаний Універсал національної єдності також має новітні аналоги – «Меморандум порозуміння між владою та опозицією» від 22 вересня 2005 року2 та Конституційний договір між Президентом України й Верховною Радою України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 року4. До речі, напередодні ухвалення Універсалу національної єдності голова Полтавської обласної державної адміністрації Валерій Асадчев пропонував учасникам перемовин ухвалити «Конституційний договір №2», який мав би правові наслідки з подальшою розробкою нової Конституції8...

Різні політичні та громадські діячі, науковці, експерти вже дали оцінку Універсалу національної єдності в теоретичному вимірі. Не деталізуючи її, солідаризуємося з думками Мирослава Поповича9, Володимира Шаповала11, Мирослава Мариновича6 та інших про те, що він є визначальним суспільно-політичним документом (який має характер моральних зобов`язань учасників «круглого столу»), втіленням прагнення досягти політичного консенсусу, спробою витворити загально-національну об`єднавчу платформу для можливості продовження демократичних реформ.

«Круглий стіл» 2006 року треба розглядати й під кутом зору ще одного структурного рівня політичної системи – ментально-поведінкового. Він охоплює такі складові, як політичне мислення, характер політичних цінностей та норм, стиль політичного мовлення, зміст і типи політичної поведінки, тобто сферу політичної культури (у даній ситуації – усіх учасників «круглого столу»).

Аналізуючи Універсал національної єдності в історичному аспекті, маємо можливість провести паралель між його окремими нормами та Третім універсалом української Центральної Ради. Порівняємо: «Продовження судової реформи відповідно до схваленої концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні» (п. 7 Універсалу національної єдності) – і: «Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо Генеральному секретарству судових справ зробити всі заходи до упорядкування судівництва і привести до згоди з правними поняттями народу» (ІІІ універсал української Центральної Ради). Паралель можна знайти й у питанні реформи місцевого самоврядування: пункт 10 Універсалу національної єдності передбачає «стимулювання розвитку місцевого самоврядування, підвищення його ролі і статусу шляхом забезпечення фінансово-економічної спроможності та реформування адміністративно-територіального устрою», а ІІІ універсал української Центральної Ради зобов`язував Генеральне секретарство внутрішніх справ «вжити всіх заходів до закріплення і поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами вищої адміністративної влади на місцях»3,10.

Найважливіше відповісти на запитання: чи виконуватимуться положення, записані в Універсалі національної єдності? Можливо, це запитання тотожне іншому: чи незворотні демократичні процеси? Адже різночитання, розбіжності, діаметрально протилежні думки, заяви в засобах масової інформації після його опублікування й політична практика (нерівномірний розподіл коштів, односторонні масові кадрові призначення) викликають обґрунтовані сумніви щодо цього. Чи не тому голова Комітету ВР з питань національної безпеки й оборони Анатолій Кінах публічно виступає проти імітації політики національної єдності?5.

У цьому контексті доцільно нагадати слова Президента Карпатської України Августина Волошина: «Голгофа українського народу є ще не скінчена. Як Божественний наш Учитель Христос, щоб висвободити нас із неволі гріха, терпів і під глумом своїх ворогів був прибитий до Хреста, а опісля Воскресенням своїм посоромив їх і закріпив правдивість своєї божественної науки, так прийде й час, твердо вірмо, національного воскресення Української Нації. До тої світлої хвилини приготовляймося, плекаючи в собі громадянські чесноти дисципліни, організованости, єдности. Творім національний моноліт, щоб у рішаючий мент одним серцем і одною душею посягнули ми по наше право, а осягнувши його, були в силі й боронити його»7. Цю думку, висловлену понад 60 років тому, маємо всі підстави вважати актуальною для сьогодення.

Отже, мусимо говорити про поглиблення протистояння, яке гальмує суспільний розвиток, послаблює конституційний правопорядок. Досі не досягнуто системного та якісного реформування інститутів політико-правової системи на усталених європейських цінностях, декларованих ще універсалами української Центральної Ради та Конституцією. Залучивши до цього стратегічного завдання молоду політичну, юридичну, управлінську, інформаційну еліти, урахувавши, врешті-решт, історичні помилки, алогічність роз'єднання політичних партій близької ідеологічної орієнтації, «прямуючи до загальнонаціонального примирення», що його учасники «круглого столу» 2006 року вважають «ключем до майбутнього України та інструментом для вирішення сучасних проблем нашого суспільства»3, держава динамічніше пройде шлях до європейської демократичної спільноти.

 

Джерела

1 Вагнер А. Інтерв'ю з В. Гавелом: «Я готовий завжди підтримувати Україну» // Дзеркало тижня. – 2006. – 28 жовтня. – С. 12.

2 Від чого відмовився Президент // Голос України. – 2006. – 17 січня. С. 3.

3 Віче. – 2006. – № 17–18. – С. 8.

4 Історія української Конституції / Упор. А. Слюсаренко, М. Томенко. – К.: Право, 1997. – С. 359.

5 Кінах А. Керуватися в роботі пріоритетами суспільства, а не особистими амбіціями // Голос України. – 2006. – 22 вересня . – С. 3.

6 Маринович М. Якщо Галичина запропонує духовно і морально вищу модель, Схід обов`язково пристане до неї // Україна молода. – 2006. – 29 вересня. – С. 8–9.

7 Музиченко Є. Січ у Карпатах // Україна молода. – 2006. – 1 листопада. – С. 7.

8 Неїжмак В. З перших вуст. В. Асадчев: «Нелогічно залишити Президента без кадрів, які сповідують його курс» // Україна молода. – 2006. – 2 серпня. – С. 4.

9 Попович М. Універсал не було складено як програму національних інтересів // Львівська газета. – 2006. – 22 вересня. – С. 5.

10 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х томах. Т.1. / Упор. В. Верстюк та ін. – К.: Наук. думка, 1996. – С. 400–401.

11 Шаповал В. Перевірка на європейськість та політичну порядність // Юридичний вісник України. – 2006. – 16 вересня. – С. 2–3.

12 Шангіна Л. Про країну, державу та громадян у перехідному віці // Дзеркало тижня. – 2006. – 19 серпня. – С. 1–3.

Автори: Леонід РЯБОШАПКО, Степан РУТАР

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня