Протестуєш, а отже, живеш!

Виставка «Тихий протест 70-х». Національний художній музей України. 20 вересня – 20 жовтня 2013 р. Куратор Євген Березницький.

Масовий глядач цих робіт раніше не бачив. Левова частка експозиції скомпонована з картин, що мешкають у приватних колекціях. І лише три полотна – «Лебеді» Тетяни Яблонської, «Будівництво» Ігоря Григор’єва та «Оксана» Зої Лєрман – перекочували на ці стіни з музейних запасників.

Добрані для експонування роботи є відлюдниками мимоволі. Під час створення вони випадали за рамки соцреалізму – генерального напряму образотворчості тієї доби. І навіть якщо йдеться про гучні імена авторів, котрі членствували в Спілці художників та регулярно писали роботи для демонстрації на ідеологічно правильних виставках, часто­густо творчість цих митців мала приховану нішу. У ній, власне, й відбувався той самий тихий протест, велася вперта боротьба з догмами. А наслідки цього бачили хіба що близькі та рідні разом із нечисленними відвідувачами нелегальних «квартирних» імпрез.

До слова, за часів української незалежності не було жодної виставки сімдесятників. І в тому – ще один козир мистецької події. Цей період є малодослідженим. А генерація негласно зветься забутою, бо загубилася між ілюзіями «відлиги» та несподіваною вседозволеністю перебудови.

Виставка, що розташувалася на дуже невеликому просторі, справляє враження надзвичайно розмаїтої. Ностальгійна атмосфера епохи панує в трьох музейних залах. За сюжетами, в яких дедалі частіше розмивається предметність, проступають символи та образи 1970­х. Штани­кльош. Джинси й жуйка. «Боні М» та «АББА» з магнітофонної бобини. Хіпі. Кримплен. Висоцький. «Ворожі голоси» вночі із приймача під простирадлом. Пінг­понг в обідню перерву. Томатний сік зі скляних конусів у продмазі…

Три зали – три теми: індустріалізація, місто, лабораторія художника. З­поміж майже сотні картин око обирає деякі за суб’єктивістським принципом «подобається – не подобається»: «Натюрморт із білою попільничкою» та «Колгоспне подвір’я» Владислава Мамсикова, «Вікно» Євгена Волобуєва, «Натюрморт із вазою» Валентина Реунова, «У ванній» Олексія Орябинського, «Місто будується» Валерія Ласкаржевського, «Портрет комсомолки 20­х років Гальперіної» Михайла (Мойсея) Вайнштейна, «Керамісти» Галини Неледви, «Білий натюрморт» і «Мікрорайон» Аркадія Чічкана, «Пляж» і «Нічний арешт» Віктора Зарецького…

Аби більше наблизитись до означеної епохи, організатори вдалися до такої собі гри: на десять днів (від початку експонування картин) повернули музеєві його попередню назву: «Державний музей українського образо­творчого мистецтва». І, замінивши таб­личку на фасаді, ніби занурилися рет­роспективним поглядом у далекі дні – такі непрості й такі дивовижні. Адже неможливо не відчувати дивовижності сущого, коли ти молодий і сповнений сил для творчості та протесту.

Утім, протест як реакція на конформізм (зокрема, й той протест, що полягає в докорінно інших принципах і формах самовираження) є звичним явищем для будь­якої генерації впродовж століть. У зв’язку з цим пригадується Камю, котрий ототожнював бунт із протестом проти смерті, а отже, вважав ознакою життя.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА