Для Лівської опери норма – 220 вистав

У Барселоні в Гранд-театро дель Лісео відбувся форум членів Асоціації «Опера-Європа», в якому взяв участь генеральний директор, художній керівник Львівського національного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької Тадей Олександрович Едер. П’ятсот фахівців оперного мистецтва з’їхались, аби обговорити, як розвиватиметься опера в ХХІ столітті.

 – Чому саме Львівську оперу запроcили на це поважне зібрання   професіоналів?

– Наш оперний театр став членом Асоціації «Опера-Європа»  у 2008 році. Її штаб-квартира розташована в Брюсселі. Ніколас Пейн, який очолює асоціацію, був у Львові, відвідав нашу оперу. Він відзначив її історичну та мистецько-архітектурну значущість, добрий рівень виконання, чудову школу художньо-сценічного оформлення, започатковану великим майстром   Євгеном Лисиком, яку сьогодні успішно продовжують брати Риндзаки. Однак, на  думку Ніколаса Пейна, на нашій сцені виступає мало відомих співаків із Європи. Ми не маємо змоги запросити  престижних солістів, тому що не можемо оплатити їхні гонорари. До того ж держава надає мізерні кошти на оновлення оперного репертуару. Щоб Львівську національну  оперу  України більше знали у світі та щоб мати можливість віднаходити нові форми для пропаганди оперного мистецтва, ми вступили до Асоціації «Опера-Європа». Відтепер буваємо на форумах фахівців, які зустрічаються, обмінюються досвідом, новими технологіями залучення аудиторії, а також роблять прогнози щодо розвитку опери у ХХІ столітті.

– Що сьогодні заважає  успішно розвиватись оперному мистецтву в Україні?

– Я висловлю свої думки, які, з огляду на мою професіональну роботу й досвід, стали для мене переконанням. У жодній країні світу немає звання «заслужений»  чи «народний». Звання солісту дає сцена, на якій виступає співак. Зверніть увагу, як усюди пишуть чи кажуть: він співав у «Гранд-опера» у Парижі чи на сцені «Ла Скала» у Мілані тощо. Співак замолоду, як футболіст, здобуває собі  популярність і гроші на старість. А наші вітчизняні солісти, здобувши звання (з віком голос утрачається – і це природно), виходять на сцену у «позапенсійному» віці і виконують ролі 20–30-річних героїв. Дивитися на таких артистів до театру ніхто не йде. Це смішно, що  юну Тетяну, яка кохає Онєгіна, грає поважного віку солістка. Такі конфузи притаманні українській опері. Жодний оперний театр Європи не має у штаті  солістів. Бо вони працюють тільки за контрактною системою. А в нашому театрі 50 штатних одиниць солістів. До того ж не всі вони задіяні у виставах. Ще один парадокс – в українському оперному театрі існує  норма виконання. Для нас, наприклад,  норма становить 220 вистав на рік. Коли я назвав таку цифру європейським фахівцям, вони не повірили. У них щонайбільше – це 80 вистав. Адже в кожній оперній виставі беруть участь 150 осіб – це велике  дійство, яке треба належно оплатити людям. А тому  в Європі опера не є театром, туди приходять слухати не виставу, а передусім співака. Часто такий соліст може мати у своєму репертуарі 3–4 партії і, якщо він їх блискуче виконує, об’їздити з ними весь світ.

– Тадею Олександровичу, як можна реформувати таку систему в українській опері?

– Рецепт дуже простий – прийняти закон про оперний театр і виконувати його.

– А ви зверталися до наших міністрів, депутатів із такою пропозицією?

– Звичайно, за найменшої нагоди під час зустрічей у столичних кабінетах я казав про це не одному міністру. Адже у драмтеатрі  у виставі можуть бути задіяні і один, і два актори й це буде повноцінна вистава. В ляльковому театрі глядач узагалі не бачить обличчя актора, чує лише його голос, то як можна приймати один закон для таких різних театрів? Це ж абсурд. А потерпає від цього глядач. Закон має захищати глядача, аби він одержав  якісний продукт – високе мистецтво. А актора захищає його талант. Хто вас змусить купити картину, яка вам не подобається? Хто в Європі піде слухати  безголосого співака? А в нас глядач  може потрапити на виставу, де співає бездарний соліст. Чому? Бо він чийсь кум, брат чи сват або йому ще треба допрацювати до пенсії, а голос він уже давно втратив, як і фізичну форму.

Я хотів би, щоб у нас існував закон про меценатство. Правда, в Україні більше спонсорують футбол, естрадне мистецтво або храми й церкви. А тим часом у розвиток духовної культури великий  внесок робить опера. Ми шукаємо меценатів самі і поки що знаходимо їх лише для деяких проектів чи вистав. А всюди в Європі держави надають великі пільги бізнесменам чи підприємцям, котрі фінансують розвиток театрального мистецтва. У нас усе навпаки: як тільки на виставі аншлаг, звідусіль телефонують і просять  надати безкоштовне запрошення. А в Європі навіть співак, який запрошує на свій сольний концерт «дорогу родину», купує для неї квитки за свої гроші.

– Які нові форми пропаганди оперного мистецтва  пропонували на  форумі?

– Часто солісти виїздять до малих містечок із камерними виступами. Для них улаштовують обіди, вечірки, де відбуваються зустрічі з глядачами. В таких провінційних містечках на замовлення співаки проводять майстер-класи. Як мені розповідали, і в акторів, і в глядачів залишаються теплі й добрі враження від такого спілкування.

Опера має фінансову можливість розсилати безкоштовно багато  рекламної продукції – буклети, міні-афішки, а головне в Європі є постійні меценати опери, внесок яких у загальному бюджеті розвитку становить до 30 відсотків, решту дає держава і заробляє театр.

Інтерв’ю взяла Лариса МАРЧУК.