«Ух-ух, я – Різдвяний Дідух…»

Містерія Різдвяних свят в українців поєднала християнство з традиціями минулих тисячоліть. Коляди, щедрівки, вертеп, релігійні відправи – усе органічно переплелося в одне ціле барвисте, яскраве, веселе, урочисте й життєствердне дійство. Найвиразнішим, найважливішим атрибутом-ознакою його початку є Дідух. Це та субстанція, та сув’язь, яка єднає нас, сучасних, із предками, яка стверджує, що не розпорошилися ми в леті тисяч років, не згубилися в хащах своїх поневолювачів, не полонила нас цілковито урбанізація, а зберегли свої звичаї та обряди.
Дідух бере своє життя із сивої давнини – з часів, коли наші предки за верховного бога мали Сварога, пошановували його дружину Коляду, коли зимової пори відзначали народження Сонця, свято Місяця та води. Олег Смоляк, професор Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, каже, що за дохристиянськими віруваннями Дідух виконував, зокрема, й сакральну функцію. Адже наші давні попередники вважали, що саме у час таких великих свят духи предків приходять з вирію на землю й празникують із живими. Коли ж святкування закінчуються, померлі повертаються у безвість. Дідуха ж належало спалити, адже мертві душі могли відлетіти у засвіти лише з вогнем та димом. Олег Степанович зауважує, що на Тернопіллі навіть й досі побутує вислів «послати Дідуха на теплий дух».
Саме слово, поняття «Дідух» означає «найстарший», «предок». Злаки, солома, сіно є, власне, матеріальною суттю, єством цього правічного знаку. Це своєрідна пам’ять про наших предків, які першими вирощували ті сільськогосподарські культури, збирали й сушили траву для своєї худоби. Це й водночас велика шана до маленького Ісусика, котрий, як співається в колядці, народився між вівцями, в бідних яслах на сіні.
Без Дідуха не може розпочатися в українців Святвечір. Але про різдвяний атрибут думають ще задовго до величного свята. Власне, у жнива. Останній скошений сніп колосових прикрашали барвистими стрічками, клечали польовими квітами. Як розповідає Олег Смоляк, приносила його додому найкраща жниця. Господар чекав її на воротах (здавна найшанобливіше зустрічання), відтак брав цей необмолочений  зв’язаний оберемок хлібних злаків і підвішував у стодолі в такому місці, аби миші не потрубили.
На Тернопіллі Дідух як необмолочений сніп де-не-де називають ще й Дідом, а то й навіть Бабою. У центральних, західних і північних районах Дідух – це також і обмолочений околіт соломи, який розстеляють на долівку чи підлогу, і сіно, що кладуть під обрус. У деяких селах, скажімо, Підволочиського району  величають ще й Дідухом-Королем. Зрештою, що є прикметним для проведення, як кажуть дідухоритуалу, автор дізнавався в різних куточках Тернопільщини. Принагідно зазначити, що цей край увібрав у себе частину українських земель – Галичину, Поділля, Волинь. Кожна з них має власний колорит, специфіку, мальовничість і, безперечно, традиції. Є певні відмінності в обрядовості, назві Дідуха, зате одностайність спостерігаємо в двох чинниках, що заглиблені у сиві віки. Незалежно від місцевості й навіть традиційного християнського віросповідання українці Дідухові відводять найпочесніше, священне місце, своєрідний вівтар у хаті – покуть. У старовину тут наші предки завжди садовили гостей. Другою спільною умовою є те, що на Святий вечір зі стодоли Дідуха в оселю приносить сам господар. У помічники він бере здебільшого старшого сина. Якщо ж Бог дав йому лише доньок, то він запрошує допомогти іншого чоловіка, колись цю роль виконував наймит чи пастух.
У селищі Скала-Подільська, що в Борщівському районі, для Дідуха використовують лише сіно. Із сухої трави плетуть дванадцять косичок, ставлять снопу й між ними кладуть яблука, горішки, цукерки, аби порадувати дітей. Господар, увійшовши до світлиці з Дідухом, промовляє:  «Ух-ух! Я – Різдвяний Дідух, на свята в гості завітав». Господиня ж приймає цей різдвяний знак і ставить на чільне місце. Глава сімейства водночас розстелює сіно-Дідух також на долівку чи підлогу. Не забувають покласти висушеної трави й під скатертину на столі та, власне, під сам стіл. Аж тоді розставляють кутю та дванадцять страв, моляться й починають святкову трапезу.
Село Велеснів, що в Монастириському районі, – батьківщина видатного фольклориста Володимира Гнатюка, багате розмаїтими звичаями. Дідуха тут називають Бабою. Чому? Достеменно й самі не відають. На Святвечір господар приносить до своєї оселі в одній руці Бабу – необмолочений сніп колосових,  у другій – сіно. Слід зазначити, що на землю кидають висушений молодий або, як тут кажуть, свидовий овес.  Баба, звісна річ, має місце на покуті. Під сіно кладуть сокиру, аби майстри в хаті водилися, а щоб вони були ще й здорові, то під обрус обов’язково запихають часник. Коли ж повечеряють, то неодмінно зв’яжуть міцно-міцно перевеслом із сухої трави ложки, щоб худоба влітку трималася купи, не розбігалася.
На Волині необмолочений сніп називають, як майже скрізь, Дідухом. У різдвяний атрибут обов’язково вплітають колосся ячменю, пшениці, жита, вівса, проса й навіть цвіт кукурудзи. Все заради єдиного: щоб наступного року був вагомий урожай. Глава сім’ї приносить до хати Дідуха й сіно, ставить їх на чільному місці. (Цікаво, що висушену траву тут не розстеляють на долівці). Господиня одразу ж несе кутю. Діти ж кукурікають, мекають, бекають, словом, відтворюють звуки свійських тварин. Хазяїн про худобу теж не забуває, ділиться з нею кутею, щоб добре господарка велася.
У багатьох селах Тернопілля біля Дідуха кладуть чи то калач, чи то пиріг із ложкою, чи то яблука з горішками... Одні стверджують, що в такий спосіб вгощають душі померлих, інші вбачають у цьому символ пожертви Богові.  
Проте настає час, коли важливий різдвяний знак забирають з покуті, з хати. На Галичині, Поділлі спалюють того Дідуха, що лежав на долівці. В одних районах цей обряд чинять одразу ж після Різдва Христового (у свято Марії чи, як у народі кажуть, на Коляду), в інших – на старий Новий рік чи Івана Хрестителя. Вогні спалахують на світанку або на власному городі, або на дорозі проти свого обійстя. На це дійство сходяться всі дорослі. В моїй рідній Вільшаниці, що на Львівщині, цієї миті кричали: «Палом Діда, палом!». У Скалі-Подільській  промовляють: «Спалюємо – на врожай, на добробут!». Не могли, звісно, віддати полум’ю необмолочений сніп. Це – гріх. За словами професора Олега Смоляка, в багатьох поселеннях господар повертав Дідуха до стодоли, обмолочував його й зерно додавав навесні до першого посіву. А ось у Борщівці Лановецького району різдвяний атрибут виносили на горище, підв’язували й зберігали. Він ставав у пригоді, зокрема, під час весілля. Сніп розв’язували, вплітали в нього квіти й вітали молодят, які поверталися з церкви. Першого весільного дня оберемок злаків кидали на хату, щоб щасливо й весело жилося молодій парі. Наступного ж дня гості ставали в коло, а молодий молотив цей сніп, молода, звісно, збирала зерно й несла до млина. Солому ж віддавали худобі. У Велесневі із сіна, що лежало під час Різдвяних свят під столом, роблять перевесла й перев’язують плодові дерева або навесні підкладають під квочку, щоб курчата не переводилися.

Ух-ух! Чуєте? Наближається Різдво. І не має значення, чи то в сільській хаті, чи то у міській квартирі, але обов’язково на покуті відведемо місце Дідухові – неперервній ниточці, що зв’язує

На знімках:
Didukh 1 і Didukh 2  – Красень Дідух;
Фото автора