Його очі мудрі й стражденні…

12 липня виповнюється 85 років від дня народження Василя Юхимовича, поета-трибуна, який оспівав незалежність України ще в 1960-1980 роках.

Серйозним пересмішником назвав поета його побратим по перу Микола Сом, а письменник Аркадій Музичук у вступному слові до збірки В. Юхимовича «Ім’я за ім’ям», яка вийшла друком вже після смерті поета, порівняв Василя Лукича із сівачем, який «добірні зерна з нашої історії висівав у ґрунт нової України».

Попри лагідну й оптимістичну натуру, його душевний неспокій і вдача людини з майбутнього вилились у таких творах, як поема присвячена Андрієві Малишку, вірші пам’яті Ганни Світличної,  вірш-реквієм «Репресовані полотна», в епічному «Наш великий попередник», тужливому «Вінок з колючого дроту», в реквіємі «Тридцять третій» та інших.

Як кожна справді творча людина, він жив і працював одночасно у кількох площинах інтересів: як журналіст і редактор, як поет-репортер та як літописець-коментатор суперечливого часу.

Будучи людиною скромної і доброї вдачі, він ухилявся од розмов про себе, але друзі знали, що його життя постійно проходило вздовж невидимої межі ризику. Війну 1941 року він зустрів сімнадцятирічним юнаком, пройшов дорогами непростих випробувань і поневірянь, а тому починаючи у 25 років свою роботу в газеті, мав за плечима великий досвід і стійкі переконання.

Понад п’ятдесят років праці в журналістиці – це коротка, але солідна, достатньо повна і переконлива характеристика людини. Людини, яка окрім своєї щоденної копіткої роботи в обов’язках видання, нерідко в режимі гасіння пожежі й на вістрі суперечливих вимог (зокрема в умовах панування «єдино вірної лінії» компартії), примудрилася видати понад два десятки збірок поетичних, гумористичних, публіцистичних творів.

Про творчість В. Юхимовича сказано й написано багато. Що ще не свідчить про повне її розуміння. Натомість хочу поділитися особистими враженнями від спілкування з цим чудовим чоловіком.

Чого лише варте його вміння витримати і пропрацювати впродовж 18 років (1960-1988) в журналі «Україна», спочатку завідувачем відділу літератури і мистецтва, а потім заступником головного редактора.

Для цього треба було мати не лише високий професійний авторитет серед колег, а й вміти завжди підтримувати і поширювати оптимістичний настрій, дотепним гумором знімати напруження в критичних ситуаціях, бути добрим порадником молоді й втіхою для старших.

Василь Лукич вмів розмовляти з авторами, будь-коли підняти настрій, розв’язати проблему і при цьому ні з ким не посваритися. Він просто вмів любити людей. Мабуть цим своїм вмінням він приваблював і нас, зокрема й мою дружину Любов Василівну, яка завжди із великим зацікавленням вислуховувала його цікаві розповіді.

Це вже нині, коли Василь Лукич перейшов в інший світ, а цей світ швидко став комп’ютеризованим, інтернетним та мобільно-комунікативним, ми шкодуємо, що тоді, під час наших завжди приємних і дуже пізнавальних зустрічей, не додумалися увімкнути магнітофон і записати багате Слово Юхимовича.

Та й як би це тоді виглядало? Делікатний Василь Лукич попри всю його відвертість і щирість душі, мабуть не зміг би «працювати на публіку», або, як нині модно, робити з себе «презентації».

Тому, коли нині вдивляюся в його живі очі на фотографії, мимоволі продовжую нашу розмову, розпочату понад три десятиліття тому. Живі очі, що випромінюють цілком людські докори сумління й чистоту помислів, доброту й бажання попередити нас про щось важливе.

Очі, що сповнені любові й співчуття. Й уста, щось-ось мають розкритися у щиросердну й радісну усмішку.

Йому сповнюється 85. Мабуть цього ще замало, щоб люди на землі спромоглися зрозуміти його. Щоб зупинитися на хвилину й подивитися йому в очі. Щоб зрозуміти поета, який був хронікером часу і випереджав час.

Поет, що нам несе прогрес.

Несе. І Бог йому у поміч!

А ми звеличимо поета до небес:

«Христос воскрес!
Воскресне й Юхимович!»

Очі – дзеркало душі. Нехай його світла душа радіє в нашій пам’яті й у світлі Божої вічності.

Віталій Корж,
Народний депутат України, фракція БЮТ