Ювілей у вогні (роздуми про наболіле)

Закінчується 2014 рік, названий роком Тараса Шевченка. Десять років тому я був в музеї Шевченка в Києві, де ми розмовляли з його працівниками музею і мріяли про те, яким буде цей ювілей. Гадали, що в Україну приїде багато представників діаспори із Канади, Австралії, Аргентини, Польщі, Німеччини, США й інших країн. Буде велике свято у Каневі, Моринцях, Шевченковому та інших місцях пов’язаних із Тарасом Григоровичем.

Геніальна поезія, безкомпромісна любов до рідного краю і боротьба словом за суспільну справедливість для рідного народу зробили  Шевченка символом гуманності і, мабуть, без перебільшення можна сказати, – символом самої України.

 Ніхто тоді й гадки не мав і навіть у страшному сні не міг подумати, що ювілей Великого поета відзначатимемо в умовах війни на Україні. Що Велике свято, на жаль, не відбудеться.

         Із поеми «Гайдамаки» Шевченка:

         Гомоніла Україна,
         Довго гомоніла,
         Довго, довго кров степами
         Текла-червоніла.
         Текла, текла та й висохла,
         Степи зеленіють;
         Діди лежать, а над ними
Могили синіють.

         Та що з того, що високі?
         Ніхто їх не знає,
         Ніхто щиро не заплаче,
        Ніхто не згадає.

Тільки вітер тихесенько
Повіє над ними,
         Тільки роси ранесенько
         Сльозами дрібними
Їх умиють. Зійде сонце,
Осушить, пригріє;
         А унуки? Їм байдуже,
        Панам жито сіють.

А тепер у «Гайдамаках» про «Червоний бенкет»:

Задзвонили в усі дзвони

         По всій Україні;
         Закричали гайдамаки:
         «Гине шляхта, гине!
Гине шляхта! Погуляєм
Та хмару нагрієм!»

         Зайнялася Смілянщина,
         Хмара червоніє.
         А найперша Медведівка
Небо нагріває.

         Горить Сміла, Смілянщина
         Кров’ю підпливає:
         Горить Київ, горить Канів,
Чигирин палає.

         Чорним шляхом запалало,
         І кров полилася
Аж у Волинь.

         Давайте спробуємо прочитати цей текст по-сучасному (думаю, Тарас Шевченко на це згодився б):

         Зайнялася Луганщина,
        Хмара червоніє.

А найперша Донеччина
Небо нагріває.
Горять Славянськ, Краматорськ,
Іловайськ, Дружковка,
Чорним шляхом запалало,
 І кров полилася
Аж у море…

Читаю «Гайдамаки», і здається, неначе написані вони не 173 роки тому, а сьогодні, нині. Чи міг знати й подумати Тарас Григорович, що події тієї давнини один до одного повторяться в його Україні? Думаю, ні. Чому? Бо не написав би тоді:

І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Мріяв Батько Тарас про Україну з золотими ланами, стрункими тополями, синім Дніпром і щирими людьми, які житимуть у дружбі й злагоді.

У його поемі-посланії «І мертвим, і живим, і ненародженим…» знаходимо такі слова:

 Подивіться на край тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, -
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

А тепер почитаємо Шевченків «Кавказ» (із присвятою Якову де Бальмену): 

І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката, довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
О друже мій добрий! Друже незабутий!
Живою душею в Україну витай,
Літай з козаками понад берегами,
Розриту могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрібними сльозами
І мене з неволі в степу виглядай.

         А поки що мої думи,
         Моє люте горе
         Сіятиму – нехай ростуть
         Та з вітром говорять.
         Вітер тихий з України
         Понесе з росою –
         Мої думи аж до тебе!..
         Братньою сльозою
         Ти їх, друже, привітаєш,
         Тихо почитаєш…
І могили, степи, море
         І мене згадаєш. 

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся  -  поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая! 

Поезія Шевченка високомистецьким словом висловлює життєву правду, вчить і закликає до боротьби на захист покривджених і поневолених, а насамперед його рідного народу.

Про Тараса Григоровича  говорили багато, особливо цього року, політики усіх рангів і кольорів. Місця біля його пам’ятників перетворювалися часто-густо на поле битви, де всі на словах клялися  йому у своїй любові до України, а на ділі, як і чимало наших минулих гетьманів, нею торгували і продовжують торгувати.

Про це  якраз і йде мова у вірші Володимира Бровченка «Дударики» (газета «Літературна Україна» за 26 травня 1994 року):

Нахвалялись дударики
Так уже заграти,
Щоб навіки запропали
Грати  й каземати,
Щоб аж хрести на могилах
Стали танцювати… 

Тай й заграли… Ой лишенько!
Фальшиві музики,
Меломани від омани,
Брехуни великі.
В тулумбаси ударили –
На концерти платні,
Тільки гуртом дударики
Заграти нездатні.
Кожен соліст, кожен лідер,
В свою дудку дмуха.
Нема грання, лиш гармидер,
Хоч затуляй вуха.
В того дудка із лози,
В того з окоренка…
По відрощували вуса –
Геть, як у Шевченка. 

Дударики! Від Тараса
Маєте одміну:
Ви вмрете за грошокасу,
А він – за Вкраїну.

Через двадцять років після написання цього вірша наші «дударики» продовжують грати так, як грали і тоді...   

 У своєму вірші «Розрита могила» Тарас Григорович запитує:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш? 

На це запитання, якщо відверто, я особисто поки не маю відповіді. Нехай кожен, хто прочитає ці мої «роздуми» теж спробує відповісти на нього. Чим скоріше ми всі разом знайдемо на нього відповідь, тим скоріше згасне вогонь, який горить на нашій землі, на Тарасовій Україні.

Тарас Григорович Шевченко й сьогодні живе серед нас, він з нами в окопах, на мітингах, на сторінках газет і журналів, на екранах кіно і телебачення. Знову і знову друкують «Кобзар» та інші його твори. Про Шевченка кажуть і пишуть так багато, як ні про кого іншого. Йому продовжують ставити пам’ятники, і не лише в Україні.

А закінчити цю оповідь про Батька Тараса хочу словами із мого вірша «Вічний, як Україна», який став піснею:

Є на світі така країна,
Вона як мати рідна для нас.
І вічно буде жити Україна,
І вічно буде жити наш Тарас. 

Ех, Тарасе, Тарасе…  На жаль, ми справді твої «правнуки погані», тому що нічого не зробили для того, аби здійснити те, про що ти мріяв. Поки що… Тисячу раз вибач нам.

Володимир ПОРТЯНКО,
заслужений працівник культури України.  

Тел. 0963344652