Чи потрібні тепер ярмарки і паради

Нині все ще точаться дискусії: чи  треба було проводити Сорочинський ярмарок, чи потрібен парад на День незалежності? І як узагалі мають поводитися люди в ситуації, коли на частині території країни іде справжня війна?

Однозначної відповіді у мене нема. Але, гадаю, нема нічого поганого в тому, що майстри продадуть у Сорочинцях свої вироби і зароблять копійку,  а частина загального «виторгу» піде на потреби АТО, як задекларували організатори.

Так само й парад… До речі, в СРСР відбувся 7 листопада 1941 року парад на Красній площі, з якого війська йшли прямо на фронт. І ніхто тоді не казав, що це «якесь шоу» (втім, і слова такого тоді ще не чули).

У цьому контексті чомусь згадався випадок, про який розповідав  мій дядько Григорій Лелюх. Він воював з першого дня і через три роки його, як механіка ескадрильї послали здавати літаки на Батайський ремонтний завод в    Ростовській області. Місто на той час уже перебувало в глибокому тилу. Дядько був вражений побаченим! Місто жило цілком мирним життям: працювали школи, кінотеатри і навіть… ресторани. Про війну нагадували хіба що плакати та військові патрулі на вулицях. Ну, а далі дещо не в тему, однак не без повчальності.

– Назад добирався «самоходом», а поїзд довелося чекати до ранку, –розповідав Григорій Антонович. – Тиняючись біля вокзалу, раптом запримітив, що поблизу однієї із запасних колій розвантажують… шампанське – пляшки складали прямо на землю в своєрідні піраміди… Дочекавшись вечора, я знову навідався туди. Виявилося,  що до «пірамід» приставили озброєного охоронця, який пильнував за кількома вагонами і тому ходив по колу… Я підгадав інтервал, і витяг одну пляшку… А де ж випити? Адже будь-де, особливо на вокзалі, може застукати патруль. Повернувся у місто і побачив те, що треба – кінотеатр! Задовго до сеансу купив квиток і зайшов у порожню залу. Сів прямо у проході в середині ряду, аби зручніше розташуватися: по один бік поставив зброю і рюкзак, а на іншому місці росклав нехитру закусь, відкоркував шампанське… І так воно мені в голову вдарило! А прокинувся від якогось шуму: виявляється, сеанс уже закінчився і люди піднялися з місць. І хоч зала була вщент забита, а я зайняв аж три чужі місця, та мене ніхто не потривожив: ну, спить собі солдат та й спить!.. Навіть патрулеві не здали, хоч сліди «злочину» були помітними одразу – порожня пляшка і кружка …

Так чи потрібні нам свята під час війни?

Думаю, не варто будь-яку ситуацію доводити до абсурду. Перестаньмо посміхатися, піднімати келихи, ходити в гості, співати, змагатися на спортивних аренах… Чи стане від цього комусь легше? І передусім нам самим? І як тобі не очманіти від того, що відбувається на теренах країни?…

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.