Національних особливостей немає, а от алкоголізм є

Щороку Україна втрачає понад сорок тисяч чоловік через причини, напряму пов’язані з вживанням алкоголю. Ця цифра пролунала з вуст голови Національної ради з питань охорони здоров’я при Президентові України, професора Миколи ПОЛІЩУКА під час сьогоднішнього «круглого столу» за темою «Національні особливості алкоголізму в Україні».

Поза сумнівом, треба віддати належне організаторам заходу: назву йому було підібрано вельми вдалу та привабливу для «розбещених» великою кількістю різноманітних і важливих подій у Києві столичних журналістів. Однак сподівання представників ЗМІ на отримання інформації саме про згадані вище «національні особливості» виявилися марними. Ну, якщо не вважати такими сумні результати дослідження міжнародних експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я. Останні з’ясували, що наші підлітки перебувають на першому місці в світовому рейтингу споживання алкоголю серед дітей і молоді. Одне слово, переконані фахівці, Україна потроху спивається, оскільки пацієнтами наркологічних клінік дедалі частіше стають підлітки й молодь.

За останні десять років більш як удесятеро зросла кількість наших співвітчизників, залежних від «зеленого змія». Згідно з даними статистики, в Україні -- понад 700 тисяч хворих на хронічний алкоголізм. Проте реальна кількість залежних приблизно у вісім разів більша, ніж зареєстрована офіційно. Ініціатори «круглого столу» переконані: серед серйозних причин алкоголізації молоді -- доступність спиртного та його прихована реклама. Влада підтримує рекламу алкогольних напоїв. За даними ВООЗ, оприлюдненими спеціалістами під час зустрічі з журналістами, цілковита заборона реклами алкоголю спричиняє зменшення його споживання приблизно на п’ять відсотків із скороченням усіх інших наслідків.

-- Проблему алкоголізму неможливо розв’язати виключно засобами медицини, -- вважає виконавчий директор громадської організації «Фенікс» Ірина КОРОЛЬ. -- У всьому світі медичне втручання розглядається як підготовчий компонент для подальшої роботи з хворим. А ще необхідно добитися, аби в хворого виникла мотивація звернутися до медичного закладу. Але оскільки в нашій країні немає ані першого компоненту, ані другого (пролікованій людини нема куди звернутися, де її підтримали б, допомогли б їй), доти матимемо ситуацію, коли наркологи начебто лікують-лікують, а результату однаково немає, бо відсутні ті структури, котрі повинні були б закріпити досягнуті лікарем успіхи стосовно кожного конкретного пацієнта й кожної конкретної родини.