Пророча свічка Тараса

Навесні 1999 року новопризначений посол України Дмитро Павличко, вручаючи вірчі грамоти Президентові Польщі Александру Кваснєвському, висловив побажання: «Я хотів би працювати у Варшаві до вступу Польщі в Європейський Союз». Не судилося, бо ще до того, як наші сусіди євроінтегрувалися, поет-дипломат не з власної волі наприкінці 2002-го попрощався з Варшавою. Однак встиг залишити добрий слід – пам’ятник Тарасові Шевченку в польській столиці.

Як згодом згадував Дмитро Васильович, такий задум виношував давно. Водночас докладав старань, щоб в Україні був гідно пошанований Юліуш Словацький. Аргументував, що польський і український світочі мають бути заново осмислені як національні пророки майбутньої державності двох народів.

До ідеї українського посла позитивно поставився польський Президент Александр Кваснєвський, отож окрилений Дмитро Павличко заходився шукати реальні шляхи здійснення проекту: встановлення пам'ятника Т.Г.Шевченку. Насамперед потрібно було знайти місце для нього та отримати згоду столичної влади. Залагодити вдалося все – в центрі Варшави знайшовся безіменний скверик. У жовтні 2000-го під час офіційного візиту до Польщі українського прем’єра Віктора Ющенка на одному з будинків поблизу врочисто відкрили пам’ятну табличку.

Відтворити у бронзі образ Кобзаря взявся знаний київський скульптор Анатолій Кущ. За його та Дмитра Павличка задумом молодий Тарас мав постати із книгою і свічкою. Над створенням гранітного п’єдесталу працював варшавський архітектор Балтазар Брухальський, який навіть присвятив Тарасові Шевченку свій вірш. А один із керівників польської будівельної фірми «Edbud» Едвард Мазур побажав оплатити проектну документацію.

«Я проводив з робітниками щасливі години після праці, – згадує Дмитро Павличко. – А то були хлопці з України. Серед них відзначався молодий муж із Терпилівки Підволочиського району Тернопільської області. З того села, де я часто бував, бо там народився батько моєї дружини Павло Хома. Я приходив до свого терпилівського «родича», тішився, що фундамент пам’ятника формується руками українців. Але то була печальна радість, бо мої земляки тужили за своїми родинами. Для них Тарас Шевченко був пророком такої української держави, звідки не виїжджають у пошуках праці мільйони безробітних до інших країн».

Коли автор прочитав ці рядки, виникло бажання зустрітися з тим «мужем». Як-не-як, а випало йому трудитися не на рядовій будові… Допомогли працівники Терпилівської сільської ради: «вирахували», хто з односельців тоді міг працювати у Варшаві. «Це, напевно, Микола Паляниця. Але він давно живе у Львові. Про зустріч можете домовитись за телефоном…», – повідомили ласкаво.

– Ця будова справді пам’ятна для мене, – з приємністю згадує пан Микола, нині пенсіонер. – Перед тим мені, дипломованому інженерові-вакуумнику, довелося скуштувати заробітчанського хліба в різних місцях, щоб утримувати сім'ю. Спершу подався до Москви, після – до Польщі. Перекваліфікувався у будівельника. Наша бригада львів’ян зводила різні об’єкти, але одного разу директор сказав: «Оголошено тендер на будівництво постаменту для пам’ятника Шевченкові у Варшаві. Хочу його виграти». Я одразу загорівся: ''Якщо виграєте, візьміть мене на будівництво». Він пообіцяв. І виграв тендер. Так я причастився до справи, якою пишаюсь і донині''.

Із Дмитром Павличком, розповідає Микола Паляниця, зустрічалися часто. Посол постійно цікавився, як йдуть справи на будові, в чому є потреба. Серйозна проблема виникла, коли українські каменярі через відсутність обладнання не змогли виготовити шестигранний п’єдестал із двох частин, як розраховував архітектор. Шість гранітних плит, привезених із Житомирщини, щільно не прилягали одна до одної.

– Я кинувся до Павличка: що робити? А він: «Думай, земляче». Аби щось кардинально змінити, не було ні зайвих грошей, ні часу. Тож я добряче намучився з тими плитами, поки якнайакуратніше їх вклав. А потім зачеканив шпарини оловом, аби не проникала волога. Метал потемнів і навіть знаку не лишив на цих місцях. На відкритті пам’ятника, шкодую, не був – на той час уже покинув Варшаву. До речі, Анатолій Кущ створив прекрасну скульптуру. Чув, як захоплювалися нею поляки. Хоча окремі з них не могли збагнути, чому той юнак прийшов до них із книгою і свічкою. Я напівжартома пояснював: він і Польщу просвітив. А хіба не правда? Адже Кобзар – світом визнаний геній», – переконаний Микола Паляниця.

Дипломатично те саме намагався утвердити й Дмитро Павличко. Хоча були побоювання, що не всі поляки вітатимуть будівництво пам’ятника авторові «Гайдамаків». Але позитивне сприйняття переважило. Закликає до злагоди та взаєморозуміння і напис на п’єдесталі:

Подай же руку козакові,
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Ці рядки із Шевченкового вірша «Полякам» Дмитро Павличко заново переклав польською. Отак свічка Тараса присвітила двом сусіднім народам дорогу до цивілізованого європейського життя.