Миготять тіні чужої непотрібної війни

Двадцять п’ять років минуло відтоді, як згасло полум’я війни в Афганістані для радянських солдатів і офіцерів. Та навіть досі їм сняться кошмарні сни: вони «горять» у броні, пригинаючись під свистом куль і снарядів, йдуть в атаку, відправляють в оцинкованих трунах тіла своїх бойових побратимів на Батьківщину.

Мій приятель полковник запасу Олександр Єльцов, учасник тих подій, згадує найщасливішу мить, коли генерал-лейтенант Борис Громов, командувач військ 40-ї армії «обмеженого контингенту радянських військ» 15 лютого 1989 року, на бронетранспортері, рухаючись мостом Дружби, останнім перетнув прикордонну річку Амудар'ю. Саме цей день вважається офіційною датою виведення радянських військ із Афганістану.

Сумним підсумком майже 10-річного «афганського пекла» стала загибель 15 тисяч радянських солдатів та офіцерів. У бойових діях в Афганістані брали участь близько 160 тисяч вихідців із України. 3360 із них загинули, понад 8 тисяч зазнали поранень і контузій, майже 6 тисяч повернулися інвалідами, 72 пропали безвісти або потрапили в полон. Без синів залишилися 2729 українських матерів, без чоловіків – 505 вдів, без батьків – 711 дітей. Сьогодні інвалідність має кожний п'ятий український «афганець».

Четверть віку минуло вже, як закінчилася та війна, але проблеми залишилися. Насамперед фактично не працює закон про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту. Життєві інтереси воїнів-«афганців» грубо ігноруються під час розробки та ухвалення бюджету. Гострою залишається й житлова проблема: у черзі на житло й досі стоять 45 тисяч осіб. Потребують поліпшення й умови санаторно-курортного лікування. Нині до послуг «афганців» – лише єдиний госпіталь «Лісова поляна», а за санаторій імені Семашка в Криму триває справжня війна.

Прикро за державу, образливо для воїнів-«афганців». Адже свій інтернаціональний обов’язок вони виконали з честю та гідністю й повинні не тільки на свято отримувати оплески і подарунки, а й мати щодня гідне життя. Бо справді заслужили.

Саме про це дуже яскраво й відверто йдеться у вірші вже згаданого кавалера ордена Червоної Зірки Олександра Єльцова. 

Эх, нескладуха, неустройство –
Десятилетняя война!
Нам за отвагу, за геройство
Давали редко ордена. 

Не нам Москва салютовала,
Не нас вела в кремлевский зал,
И, как пощечина, звучало:
«Я вас туда не посылал!..». 

И мало кто под нашим солнцем
Нашел себя, построил дом.
Мы никогда не соберемся,
Парадом славы не пройдем. 

В пустых карманах ветер свищет.
В глазах тоска и неуют,
Среди бездельников и нищих
Мы ждем, что власти подадут. 

Шумите, грустные березы,
Далече город Кандагар…
Теперь мы – только близких слезы
И политический товар.