Наш біль – Афганістан

15 лютого – 25-та річниця виведення військ з Афганістану.
До дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

25 грудня 1979 року радянські війська увійшли до Афганістану. Тоді йшлося про «обмежений контингент», який  мав надати «інтернаціональну допомогу» афганському народу. Вважалося, що  за допомогою радянських військ в країні швидко вдасться навести лад і перейти до мирного життя. Але сталося інше… Конфлікт затягнувся на довгі десять років, фактично перетворившись на війну, де загинуло майже 15 тисяч радянських солдатів і офіцерів, понад 50 тисяч було поранено. Серед загиблих – майже кожен п’ятий  українець, є в цьому сумному списку і полтавці.

Серед втрат  було й багато не бойових

Розповідає полковник запасу Олександр ВЕРБИЦЬКИЙ, кавалер ордена Червоної зірки, ордена «За службу Вітчизні», афганського ордена «Зірки»:

– У 1976 році я закінчив Полтавське вище командне училище зв’язку, служив за Уралом – у Забайкальському військовому окрузі. 1986 року був переведений до Київського військового округу, довелося послужити і в Чорнобилі, а влітку 1987 року мене вже чекав Афганістан. Я потрапив на нову для себе посаду інженера 103-го полку зв’язку, який стояв у Кабулі. Причому їм потрібен був саме інженер! Тож командир полку спершу розчарувався: «Нам не командири потрібні, а специ!». А тим часом я дізнався: полк готується до операції, але станція зв’язку не працює і ремонтувати нема кому… Я прийшов, розгорнув схеми, вник, як кажуть, і з солдатами ми до вечора налагодили роботу станції. Доповідаю командиру полка, а він навіть не вірить: «Як зробили? Не може бути!». Послали комбата, той перевірив – працює! І це ж не просто так, а ми вийшли на зв’язок з Ташкентом – півтори тисячі кілометрів! Ось так і почалася моя служба інженером полку… А вже потім і сам став командиром полку, маю за плечима чимало військових операцій.

Яка з них пригадується? Ну, ось хоча б ця… Літо 1988 року. Готувалася велика наступальна операція, під час якої мала бути задіяна і станція космічного зв’язку. А в районі Саланга «духи» перерізали шосе, три дні – ні туди, ні сюди,  і треба його розблокувати. Афганське ж літо – це особлива тема, бо більшість бійців зазвичай перебували в госпіталях. І не від поранень, а з різними болячками, починаючи від дизентерії, малярії і…, і… Коротше кажучи, шикую полк – «живих» 52 чоловіки! Техніка найсучасніша, а екіпажу нема!  «Хто працював на станції космічного зв’язку?» – запитую. Виходить старший лейтенант Алішанов… Я подивився на нього і жахнувся – як тільки на ногах тримається? Він перехворів жовтухою, малярією і гельмінтозом… Виписався з госпіталю, маючи… 38 кілограмів ваги! Каже, я працював, але давно, мені, мовляв, аби показали – я б згадав… «Висмикнули» з госпіталю  ще одного прапорщика, який лежав з жовтухою, на деньок… Ну, і довелося їх відправити вертольотом, бо куди ж таких у машині везти? Полетів і я з ними…

А станція пішла в колоні. І от приходить колона на місце, а станції нема. Водій був недосвідчений, не витримав дистанцію з машиною, що йшла попереду,  і КамАЗ «намотав радіатор на вентилятор». А станція – це ж махина, 22 тонни! ЗІЛ-131 її не потягне. І от колона прийшла, а моя станція з солдатами залишилася на перевалі – десь кілометрів 40–50 від Кабула.  Я беру БТР, і їдемо на місце. Під’їхали, а там уже зав’язався бій: солдати з-під машини відстрілюються… Тим часом пробуємо причепити станцію до БТРа, а швидко не виходить: довелося розгинати крюки у КамАЗа, бо танковий трос не налазить. Втратили час, але зрештою впоралися за допомогою кувалди і «якоїсь матері»… Газу – і вперед! Але тут душмани почали стріляти з гранатометів і друга граната влучила в кришку люка, де броня не така міцна… Перебило масляні трубки, вибило перегородку між відсіками… Я на деякий час теж знепритомнів , отямився – перед очима якась заграва, у вухах – шум, з носа тече кров… Всі стогнуть! Хтось кричить: «Товаришу майор, ви живі?!». Виявилося, що живі й інші: водій голос подав, кулеметника контузило (три місяці потім заїкався, як і я деякий час), а підполковнику (комбат батальйону, який і проводив операцію) ударною хвилею перебило вушну перетинку, кров аж до підлоги… Кричу водієві : «Давай! Вижимай усе, що можеш…». Двигун уже починає гупати, але машина ще йде. Так нам удалося вискочити на гору, і вже там бачимо, що гранати не долітають… Зупинилися, загасили пожежу,  але  радіостанції не працюють. Через деякий час з’явилася наша «вертушка», ми почали стріляти в повітря, аби вертольотчики нас помітили, схоже, вони й помітили, але знаку не подали… Та через деякий час примчали нам на підмогу ще два БТРи. Отак і врятували станцію!

 Хоча тепер уже думаю: мабуть, негоже було  мені тоді, як командиру полку, самому мчати туди, але хіба ж на війні думаєш про таке? Загалом скажу так: найстрашніше для офіцера – це загибель його солдат. На щастя, в моїй практиці не траплялося подібних випадків, коли б хтось загинув саме з моєї вини. Але, за моїми спостереженнями,  десь 60 відсотків втрат не були бойовими. Все це через безпечність… А особливо солдати – молоді, як то кажуть, необстріляні.  Скільки, приміром, казали: гранат у кишені не носити! А все рівно один пішов чистити резервуар, десь нахилився, чека висмикнулась… Вибух! Далі краще не розказувати…

Одне слово, всяке траплялося. Були, звичайно, і кумедні епізоди. Якось приїхав до нас у частину відомий тоді  тележурналіст Михайло Лещинський, котрого вся країна знала як ведучого програми «Служу Радянському Союзу», а в Афганістані він був спецкором Центрального телебачення. І от він  каже: «Дай мені два десятки бійців і нехай постріляють в окопах…». А уже ввечері дивимося якось у програмі «Час» репортаж: бійці стріляють, а на передньому плані Лещинський з мікрофоном: «Ми ведемо цей репортаж з околиці Кабула, де зараз триває бій…».

Або ще цікавий випадок. Один вправний кулеметник вирішив привітати свого земляка з днем народження. І от трасуючими кулями він у нічному небі «пише» щось на зразок: «Привіт Лубнам!  Вас…». На букві «я» у нього набої скінчилися!

Загалом же війна – страшна річ! Навіть саме слово «Афганістан» для  мене відтоді   звучить якось по-іншому. Як постріл! Це біль, який буде завжди з нами…

«Афганці пили чай з … валідолом»

Згадує Анатолій СІЗОН, колишній військовий лікар, викладач Полтавського базового медичного коледжу:

– У 1981 році, оскільки штатної посади у частині не було, мені запропонували «відрядження» в Афганістан. Я погодився: як пішов добровільно служити в армію, так само й поїхав служити в Афганістан. До речі, на той час там була така практика: коли полк іде на операцію, то має іти з ним і лікар-спеціаліст. Звісно, це була дурниця. Ну, уявіть:  я, анастезіолог-реаніматолог, чи, приміром,  хірург  замість того, щоб  робити операції на місці,  мають іти з полком туди, де можуть справитися й інші?  І от мені  двічі по місяцю доводилося ходити в такі рейди.

Саме там одного разу трапився випадок, про який мало хто знає й нині. Нас затисли в ущелині, і надійшла команда забезпечити підтримку з повітря. Але вертольотчики щось переплутали і почали «колошматити» своїх. Були загиблі… Я досі з жахом згадую це! Коли все це скінчилося і вертольотчикам дали наказ сісти, то командир дивізії… розстріляв екіпаж! Як кажуть, без суду і слідства.  Пам’ятаєте, про щось подібне на з’їзді народних депутатів  СРСР розповідав академік Андрій Сахаров, але його тоді освистали. Але ж це було!

Для мене, як лікаря, найбільшим жахом була навіть не сама війна, а… умови, в яких доводилося працювати. Скажімо, пилові бурі, від яких там важко було врятуватися. Можете уявити, що після такої бурі відбувається в операційній, де все має бути стерильно, а тут усе сіріє від пилу. 

До того ж щоденно протягом двох років у нас не менше тисячі чоловік були «за колючим дротом» – це інфекційні хворі… Кожен день літаки на Союз вилітали битком набиті такими хворими. Особливо хвороба  Боткіна – це просто якийсь жах був! Але загалом по «нашій лінії»  – відділення анестезіології і реанімації – було не більше 12 смертей на рік. В умовах війни – це вважалося дуже добре. Варто відзначити й таке: ми ніколи не відчували дефіциту крові для переливання. Коли вона була потрібна, здавали всі, хто тільки міг і скільки міг. Загалом же ми лікували не лише наших солдат, навіть пораненим душманам доводилося допомагати. Не кажучи вже про мирне населення. Якось, правда, пригадую до нас зачастив місцевий люд по… таблетки валідолу. Спершу якось поодинці,  потім цілими групами почали приходити… Ми пропонували їм перевіритися, кардіограми принаймні зробити, бо бачимо вже щось на кшталт своєрідної «серцевої епідемії». А вони ні – мовляв, нам і таблетки допомагають.  Потім уже й діти почали приходити…  Зрештою з’ясувалося, що  афганці призвичаїлися з валідолом… пити чай! Цукру ж нема, а тут ще й аромат!

Варто сказати й таке. Пам’ятаєте чиновницький вислів, який став свого часу «крилатим»: « Я вас в Афганістан не посилав!». От і нам спершу обіцяли золоті гори: вищі звання, вищі посади, квартири ледь не в столиці… Все обіцяли! Але в 1982 все це скінчилося: звідки ти приїхав, туди й поїдеш! Тож мені довелося повертатися туди, де я й починав і де свого часу штатної посади не знайшлося – у навчальний центр «Десна». Щоправда, тут мені ще раз… присвоїли звання капітана, хоч я вже одержав його в Афганістані. Тому мене називали «двічі капітаном»!

Про Афганістан мені нагадують нині не так нагороди – медаль «За бойові заслуги» і афганський орден, як спогади про тих,  хто ті два страшні роки був поруч, про солдатів, офіцерів, медсестер… Останніх у моєму відділенні було восьмеро… Ці молоденькі дівчата їхали на війну не тому, що склали присягу. Вони ризикували життям, аби на життя й заробити. Але відпрацьовували так, що падали з ніг після кожної зміни! Тож низький уклін усім, хто був поруч. Отак і про нас теж  хтось згадає.