На сопках Маньчжурії

9 лютого минуло 110 років відтоді,  як почався перший у XX столітті збройний конфлікт – російсько-японська війна (1904–1905). Цінне історичне джерело, що дає нам уявлення про сприйняття цієї події тогочасним населенням Полтави, – мемуари засновника й першого редактора газети «Полтавський вісник» Дмитра Іваненка «Записки и воспоминания», які вийшли друком у 1909 році й перевидані редакцією «ПВ» 2003-го. Використаємо їх (зі збереженням мови оригіналу), описуючи ті давні події.

…Подих воєнної грози відчувався й раніше. Ось як пише про це Дмитро Іваненко: «…о японцах, о японской армии говорили много, отдавали должное, но в обывательской среде ни минуты не сомневались, что «японцам» в случае войны с Россией несдобровать, хотя и нам придется, быть может, тяжеленько.  Один из офицеров отряда Линевича, побывавший и в Пекине, прибыл в Полтаву, прикомандировавшись к воинской части, вошел в довольно тесные сношения с редакцией «ПВ» и много рассказывал о Дальнем Востоке. Этот офицер не сомневался, что в будущей, притом близкой войне России с Японией победителями останутся японцы!.. Жутко становилось от этих рассказов, – но все же никак не укладывалась в мозгу мысль, что русских могут победить – и в особенности японцы».

А потім, наче грім серед ясного неба, пролунала звістка, що японські міноносці раптово атакували російську ескадру поблизу фортеці Порт-Артур і пошкодили два броненосці та крейсер. «Однако японцы времени даром не теряют. И, кажется, начинают действовать с места в карьер. Никак этого не ожидали. Казалось, что дело пойдет полегеньку, потихеньку, – отозвали посланников, начнется мобилизация, укомплектование и прочее – и нескоро еще загремят выстрелы…».

На четвертий день після початку бойових дій у храмах, навчальних закладах міста відбулися молебні «о ниспослании русскому воинству победы и одоления на далекой окраине», а міська дума під крики «ура!» схвалила текст телеграми цареві «с выражением готовности и со своей стороны принести всевозможные жертвы ввиду постигшего отечество бедствия». В редакції та й у всьому місті з нетерпінням чекали повідомлень про вражаючі перемоги над японцями, аж раптом – звістка про загибель крейсера «Варяг».

Надійшло розпорядження відправляти на Далекий Схід і розквартировані в Полтаві війська.

Першою, через тиждень від початку війни, туди мала відбути рота 10-го Східно-Сибірського стрілецького полку. Проводи були гучні: «Устраивались прощальные обеды и ужины. Приготовлялись подарки на память отбывающим, была открыта подписка на их приобретение, а для нижних чинов и угощение для них. Подписка шла довольно оживленно». За день до від’їзду роти в Успенському соборі відбувся напутній молебень, а на Соборній площі – урочисте прощання з полковим прапором. І хоча ешелон мав вирушати рано, о п’ятій годині, й була сира туманна погода, спричинена відлигою, однак на вокзалі зібралося багато люду. Розпорядники  благодійних дарунків роздавали солдатам по «сотці» горілки, ковбасу, дві булки, по фунту цукру, чай, тютюн тощо. Офіцерів пригощали шампанським.

Нарешті пролунав гучний звук сурми. Настали сумні хвилини прощання. Дмитро Іваненко обійняв свого знайомого офіцера Кузьму Лейвина,  котрий добровільно вирішив їхати з цією ротою, залишивши в Полтаві стару матір і сестру. Третій дзвінок. Поїзд вирушив… Присутні проводжали його гучним «ура!». Іваненко помітив свого знайомого із сумно опущеною головою: «Предчувствовал ли он, что это «прости» – его последнее, что этот прощальный взгляд на Полтаву, вырисовавшуюся в тумане, – последний взгляд… Кто знает… Если предчувствие это у него было, то оно его не обмануло: Кузьма Лейвин был убит в Манджурии…» (так тоді писали назву краю).

А з Далекого Сходу продовжували надходити невтішні повідомлення то про потоплення броненосця «Петропавловск», де загинув і популярний адмірал Макаров, то про поразки в сухопутних боях. У квітні вийшов царський указ про мобілізацію воїнів запасу з Полтавської губернії. Щоб піднести патріотичний дух населення, цар Микола ІІ здійснив поїздку в Україну. 4 травня 1904 року він побував у Кременчуці, в Козельщинському монастирі, а 5 травня завітав до Полтави. На вокзалі міська делегація зустріла його хлібом-сіллю, а потім цар вирушив на Сінну площу, де були вишикувані Єлецький і Орловський полки, артилерійська бригада.

Дмитро Іваненко констатує:  «Полтава была разукрашена флагами, и все улицы переполнены толпами народа, впервые встречавшими государя. Блеску торжества способствовал прекрасный солнечный день. Государь произвел смотр войскам и затем, приблизившись к рядам и вызвав офицеров, благословил в их лице оба полка образами-складнями… Обращался Государь с напутствием и к нижним чинам, после чего, пересев в экипаж, отбыл на вокзал, где Его Величеству представилась и еврейская депутация, поднесшая Тору. 9 мая на той же Сенной площади был отслужен напутственный молебен войскам, устроено им угощение от города, а в городском театре вечером город чествовал офицеров уходивших частей довольно роскошным раутом… В казармах в эти дни кипела работа по приготовлению к походу. К запасным прибыли их жены, родственники, дети, и потому эти солдатские помещения и жизнь в них приняли своеобразную окраску».

11 травня о 5-й вечора вирушав перший ешелон. Поблизу вокзалу зібралося чимало людей. Декотрі гурти розстилали скатертини, розставляли на них пляшки з горілкою, розкладали ковбасу, сало, пироги, вареники…

 «Заметно, что все бодрятся, стараются казаться спокойными, преувеличенно громко смеются, беззаботно шутят, но нет-нет, а предательский мускул на лице задрожит, глаза затуманятся и голос как-то неестественно нервно зазвенит… Вот штабс-капитан Лунд – Лундик, как его все называют, – молодой, безусый юноша, с сынишкой на руках. Белокурый кудрявый мальчик обвил рученкою шею его, прильнув крепко щекой к щеке. Бедный мальчик, предчувствовал ли он, что в последний раз обнимает свого папу? Лундик в первом же серьезном деле с японцами 1 июля был убит наповал… Говорят, он очень мужественно стоял под жестоким огнем японцев, в один момент едва произнес: «Полурота» и упал, сраженный пулей, попавшей ему прямо в лоб… Вообще, печальных лиц среди солдат и даже запасных положительно не приходилось видеть. Все бодро смотрели вперед и, по-видимому, крепко верили, что возвратятся скоро, разбив «гапонца».

Можна сказати, що жителі Полтави дещо більше знали про хід цієї війни, адже у «Полтавського вісника» на фронті був власний кореспондент – капітан А. І. Писанецький. Він служив у Єлецькому полку і ще в мирний час тісно співпрацював із газетою: писав статті, інформації про різноманітні події, які доводилося спостерігати чи брати в них участь. І в усіх його публікаціях, стверджує Іваненко, проявлявся неабиякий літературний хист. Писанецький захопливо, з цікавими подробицями описував бойові дії, участь у них воїнів, знайомих жителям міста. В одному з боїв 4 липня капітан був поранений, лікувався, а потім знову відбув на фронт, звідки продовжував надсилати кореспонденції до «Полтавського вісника». Після закінчення війни він доповнив газетні матеріали іншими своїми враженнями та спостереженнями й опублікував у книжці «На войне».  

Іще одним цінним джерелом для ознайомлення з подіями тієї війни та участю в ній полтавців є книжка Валерія Волоскова «Солдатский жребий», що вийшла друком 2011 року. Це унікальне видання. Воно зберегло для нас випадково знайдені краєзнавцем щоденникові записи простого воїна, селянина одного з близьких до Полтави сіл Стефана Яковича Мамая, що свідчать про тяжкі випробування, які випали на його долю під час тієї війни. Закінчилися вони, коли разом з іншими демобілізованими земляками він приїхав до Полтави, переночував там у родичів, а вранці вирушив додому: «Только я вышел на большую дорогу, здесь мне случилась подвода, которая меня привезла аж в родное село. Придя домой, здесь все домашние возрадувались, что я был мертв – ожил, пропал – нашелся… Много пришлось претерпеть и холоду, и голоду, и всех солдатських нужд. Конец всей моей истории, и Богу – слава!».

Після поразок під Ляояном, Мукденом, а особливо після повного розгрому російської ескадри в битві поблизу Цусіми, де було потоплено 25 кораблів, загинуло понад п’ять тисяч моряків, а п’ять тисяч потрапило в полон (японці ж втратили тільки 117 осіб), сподівання на перемогу остаточно розвіялися. «Нельзя сказать, чтобы и полученное 18 августа 1905 г. известие о заключении Портсмутского мира вызвало особое оживление», – так скупо і розчаровано завершує розповідь про ту війну Дмитро Іваненко.

Причинами поразки радянські історики вважали гнилість самодержавного ладу, економічну відсталість імперії, бездарність командування, непопулярність війни в народі, хоча солдати й вирізнялися хоробрістю в боях. Певно, ці висновки не далекі від істини. Після цього збройного конфлікту Росія втратила фортецю Порт-Артур, порт Дальній, південну частину острова Сахалін, частину побудованої нею в Китаї залізниці. У боях полягло 270 тисяч воїнів. Заради чого були ті величезні матеріальні втрати, загибель стількох людей?

Як співалося в одному з дореволюційних варіантів пісні на музику популярного вальсу «На сопках Маньчжурії»: 

Зачем же, зачем

Над нами судьба посмеялась

И так бесполезно,

Без всякой нужды

Солдатская кровь проливалась? 

Відповідь проста: заради загарбницьких амбіцій правлячої верхівки, адже Російська імперія мала намір захопити й Маньчжурію. Але ці апетити не відповідали реальним можливостям країни. На спорудження міста і порту Дальній було витрачено 30 мільйонів золотих рублів (це приблизно 11,5 млрд. сучасних рублів). Не менше коштувало й будівництво фортеці Порт-Артур, прокладання залізниці. Після розгрому Японії в 1945 році Дальній, Порт-Артур і залізниця стали надбанням СРСР, знову в їх розвиток було вкладено величезні кошти – такі потрібні в розореній війною європейській частині Союзу. А на початку 1950-х років ті об’єкти передали Китаю. Дальній нині – Далянь, Порт-Артур – Люйшунь. Наперекір багатьом війнам, революціям, які вирували на сопках колишньої Маньчжурії, там ще є клаптик, так би мовити, некитайської землі – цвинтар, де поховані тисячі мужніх захисників Порт-Артура. Зберегли його і японці, котрі 40 років володіли фортецею, і китайці. Прикро, але в нас у Полтаві кладовища кінця XIX – початку XX століть зрівняні із землею.

Іще в одному варіанті слів пісні на музику вальсу «На сопках Маньчжурії» йдеться: «И не забудет народ и Отчизна подвиг своих сынов». Мабуть, унікальним прикладом саме такого ставлення до їхнього подвигу може бути село Сари Гадяцького району. Там зберігається споруджений 1912 року пам’ятник шістьом односельцям, які загинули в боях під час російсько-японської війни.

Але здебільшого запевнення шанувати пам’ять тих воїнів не справдилися. Бо потім було ще дуже багато воєн: і тих, де наші бійці брали участь офіційно, і тих, де воювали таємно. Бо вже двічі змінила свою назву колишня Вітчизна, якій присягали на вірність солдати і офіцери, поховані на сопках Маньчжурії. І в зникненні тієї  держави та й самого СРСР головну роль відіграли не люті вороги, а імперські амбіції керівництва. За минуле століття дуже багато змін сталося в світі. Однак імперські прагнення, на жаль, іще живуть і встеляють новими могилами Далекий і Близький Схід, заокеанські материки, сусідні з нами російські простори.