Раніше спілкувалися з начальниками, а тепер – з охоронцями...

Цими днями до корпункту «Віча» завітав голова Полтавської міської організації інвалідів Великої Вітчизняної війни та Збройних Сил Євген Котов. Як завжди – заклопотаний. Просив «не забути» і про передплату журналу для кількох активістів своєї організації: «Люди ж у нас працюють, як кажуть, за спасибі, то хоч так вдається їх заохочувати...».  Розговорилися...

– Та ось уже й ходити важко, а доводиться, – зітхає Євген Миколайович. – А воно тепер навіть від цих «походеньок» не завжди є результат. Ось із вами хоч отак поговориш – і приємно, а то нині якогось маленького начальничка так іще й не побачиш «воочію»! Скрізь тепер посадили охоронців, як на фронті, – не прорвешся! Одразу запитують: «З якого приводу?», а як почують, що допомогу для організації чи конкретного ветерана прийшов просити, то в ліпшому разі скажуть, у прийомний день приходити... Ось торік, пригадую, прийшов до одного керівника і якось одразу вдалося до нього потрапити, дякувати Богу, – допоміг... Виявляється, його тоді лишень призначили. А цього року пішов, а там – уже охоронець! От і виходить: раніше ми спілкувалися з начальниками, а тепер лише з охоронцями...

Ну що тут скажеш? Пригадується кумедний випадок, який трапився колись у моїй журналістській практиці. До Полтави приїхав тодішній прем’єр-міністр України, тож у міській газеті дали на першій шпальті знімок, на якому фотокореспондент «підловив» цікавий момент: високопосадовець спілкується з якоюсь бабусею. Та радіти творчій удачі журналістам довелося якраз до того моменту, поки газета не потрапила до рук тодішнього міського голови. Виявляється, цю неспокійну бабцю він добре знає, бо вона не раз бувала у нього на прийомі, щоразу порушуючи «дуже незручні» питання. Зрештою, мер наказав підлеглим під будь-якими приводами більше не записувати її на прийом і взагалі «на поріг міськради не пускати!». Але й бабуся виявилася міцним горішком: вона якимось чином довідувалася, на яких об’єктах міста має побувати того чи іншого дня міський голова, і ... чатувала на нього там – чи то в школі, чи в лікарні, чи навіть на будові! І тут раптом у «своїй» газеті міський голова бачить знайоме обличчя та ще й у компанії з прем’єром... «Це ж вона й про мене щось наплела!», – лютував «неприступний» керманич.

Ще не так давно у більшості державних установ і організацій в ліпшому разі у вестибюлі сиділа бабця-вахтер, котра видавала ключі працівникам та допомагала сторонній людині зорієнтуватися в незнайомому приміщенні. З часом на зміну цим «кульбабкам» прийшли куди суворіші «відставники», а вже потім... Тепер навіть найменша «конторка» воліє, щоб у вестибулі сидів «в меру упитанный мужчина в расцвете сил» – якщо не з пістолетом, то принаймні з гумовим кийком. Який «до останнього патрона» воюватиме, аби не пустити сторонніх у святая святих – чиновницькі апартаменти. Тільки хто сторонні?

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.