«В житті, неначе в брайлівськім письмі»…

Найстрашніше – втратити не зір, а віру. Так вважає рівненський Гомер – поет Василь Лящук, який повністю осліп ще понад 20 років тому. Всупереч непроглядній темряві він продовжує випромінювати світло - написав більше тисячі віршів і випустив вісім поетичних збірок.

У Старому Почаєві, в його рідному домі, ще досі зберігаються чудові картинки, написані пензлем маленького Васі. На жаль, шлях художникові закрила прогресуюча катаракта.

Можливо, для когось тривідсотковий зір і став би вироком долі, але тільки не для Василька. Він ходив у звичайну сільську школу і вважався одним з найкращих учнів. Не тільки однокласники, а й учителі часто дивувалися: як можна успішно вчитися, якщо не бачиш навіть слідів крейди на дошці, а в підручнику, піднесеному близько до очей, розрізняєш одночасно не більше трьох букв?

Що сильніше погіршувався зір, то більше Вася пов'язував своє майбутнє з поезією. Ще в сьомому класі він написав перший вірш, а через рік у газеті надрукували його перший віршований переклад з англійської. Після закінчення восьмирічки юний Лящук продовжив навчання у Львівській спецшколі-інтернаті. Намагаючись присвятити себе журналістиці, написав два листи – до Міністерства освіти й Держкомітету телебачення та радіомовлення. Але відповідь була досить сухою: мовляв, з таким діагнозом потрібно, насамперед, думати про збереження зору.

Після такої «поради» Лящук подався до Рівненського педінституту на філфак. Учився завдяки феноменальній пам'яті. Конспектами перестав користуватися ще на першому курсі. Найулюбленішим предметом була англійська. Іноземну мову Василь Кіндратович освоїв настільки, що навіть робив поетичні переклади. Пізніше надрукував і власні твори в альманахах «Творчість юних», «Пісня і праця», «Вітрила», в журналах «Піонерія», «Поклик», «Прапор»...

Опублікувати свою першу поетичну збірку «Почаївська мозаїка» Василь Лящук зміг лише 1992 року, решту творів – протягом наступних 18 років. Коли ми з ним познайомилися, Лящук уже працював над черговою книгою – «На відстані руки»:

«Сприймаю світ на відстані руки.

Таких дивакуватих небагато,

Триматиму й нестиму крізь віки

Свій згусточок землі, світ неба, атом.

Душа співа, бо є ще парубки,

Є віра християнська і дівчата...».

Назва нової збірки – не метафора, а сумна констатація факту. Останній раз він бачив світло в липні 1991 року. Стара хвороба завершила свою чорну справу: спочатку в лівому (єдиному що бачив) оці з'явилася темна пляма, а потім незрозуміла пелена закрила весь світ. Наступні два жорстоких удари долі Василь Кіндратович пережив у 2003 і 2005 роках, коли поховав своїх батьків (спочатку батька, потім – матір). Після їхнього відходу в інший світ рівненський Гомер відчув себе зовсім самотнім ...

Зрячим Лящук буває лише у снах – не простих, а кольорових. Після настання сліпоти у нього сильно розвинулися нюх і слух. Він відчуває навіть запах бензину, що зберігається на балконах верхніх поверхів. Багато звуків може почути через кілька стін. Іноді чує розмови (і не тільки) в сусідніх квартирах. По голосу співрозмовника Василь Кіндратович може запросто визначити його вік.

На жаль, більшу частину свого життя Лящук змушений проводити в чотирьох стінах своєї квартири. Після того, як зламав руку, без поводиря нікуди не виходить. Цілими днями «спілкується» з аудіокасетами або грає в шахи сам із собою. Дуже любить, коли хтось приходить до нього в гості. А в неділю та інші свята відвідує Свято-Миколаївську церкву, де сповідується і причащається.

Поезія Лящука досить незвичайна: на дошці Брайля (для незрячих) він пише акровірші, в яких перші літери рядків утворюють слово. «Зашифроване» слово (ім'я людини, якій присвячено твір) можна прочитати, рухаючись не за першими літерами рядків, а за другими, іноді – навіть за четвертими. Причому не тільки зверху вниз, а й навпаки.

Кожне поетичне слово Лящук пропускає не тільки через систему Брайля, а й через власну душу. І все ще сподівається, що його творчий струмочок дійде до великої річки, яка називається українська література. Позбавлений дару бачити навколишній світ, «рівненський Гомер» творить свій неповторний світ, наповнюючи його думками, образами і почуттями, що народжуються у творчій душі. Всупереч законам непроглядної темряви, він уже написав більш як тисячу віршів. Крім російської та української, досконало володіє англійською, німецькою, польською і білоруською мовами. Перекладав твори Федора Тютчева, Євгена Євтушенка, Сільвії Плат, Генрі Лонгфелло, Оскара Уайльда ... Оскільки їхні вірші були написані не в «брайлівському» варіанті, довелося звертатися по допомогу до свого квартиранта: той читав поезію в оригіналі, а Василь Кіндратович відразу ж перекладав її українською. Так з'явилося близько сотні нових віршів.

Без творчості Лящука літературу Рівненщини уявити неможливо. Принаймні так вважає член Національної спілки письменників Петро Велесик: «Це дуже цікавий поет. Недавно він подзвонив мені й попросив відредагувати його рукопис. Мене вразило, як Василь Кіндратович безпомилково діставав різні книги зі своєї полички і відкривав саме ту сторінку, яку я повинен був прочитати. Причому це були не тільки його вірші, а й вірші інших авторів. А коли я перечитував, він ставив книги на те саме місце ... Феноменальна пам'ять. Він пильніше інших зрячих! Мене завжди вражала мужність цієї людини».

На думку Лящука, поезія врятувала його душу і наблизила до Бога. Він розповів, як одного разу наснився дивний сон: Ісус Христос водив поета по небу і казав, що ніколи його не залишить. Після цих переживань Василь Кіндратович написав вірш «Поезія»:

Не всі слова зберуться в небесах.

Не може без коріння буть насіння.

Духовна тих очікує краса,

Хто прагне лиш Христового Спасіння.

В житті, неначе в брайлівськім письмі,

Трапляються помилки й переколи,

Бувають часом автори сліпі,

Поезія ж незрячою – ніколи!