Медовий місяць обірвала війна…

У травні 1941 року ще зовсім юна Таня вийшла заміж за Дмитра – водія з Дарницького фанерного заводу. Тоді щасливі молодята навіть не здогадувалися, що незабаром гримне війна, яка роз’єднає їхні серця майже на шість років.

Напередодні війни Дмитра Петровича відправили з фанерного заводу на будівництво стадіону в Житомирі. Він ще не встиг повернутися додому, як молоду дружину викликали до військкомату, а звідти – до військового госпіталю. Всю війну медсестра Шиянова рятувала життя та й у мирний час працювала в медицині аж до часів горбачовської перебудови… Нещодавно Тетяна Іванівна зустріла своє 90-ліття. Незважаючи на поважний вік, вона ще добре пам’ятає той страшний день – 22 червня 1941 року.

«Таке забути неможливо, – ділиться спогадами бабуся. – Я тоді, починаючи з 1938 року працювала на Дарницькому фанерному заводі, плела кошики для ягід. Без відриву під виробництва закінчила дворічні курси медсестер і мала направлення на роботу до дитячої поліклініки, розташованої біля Дарницького вокзалу. Проте… 22 червня 1941 року ми пережили бомбардування. А через п’ять днів я отримала повістку про те, що мені необхідно з`явитися до військового комісаріату. Звідти мене відправили до Київського госпіталю, який через десять днів перебазувався до Миргорода. Операції і перев`язки тривали день і ніч. Коли бійці одужували, їх уночі супроводжували до військкоматів, розкиданих по селах. Ми виходили з ними, як правило, звечора, а до госпіталю поверталися лише на світанку. Запам’ятався один боєць: дорогою до нового місця служби він кудись зник. Я тоді дуже переживала: боялася, що мене віддадуть під трибунал. А коли поверталася назад, то побачила, що той боєць… спить на дорозі (!). Довелося його піднімати й супроводжувати до місця призначення».

Тетяна Іванівна з військово-польовим госпіталем проїхала обпаленими війною, зруйнованими «міста й села» України, досі «колесила» по Росії, побувала і в Латвії...

Перемогу над Німеччиною Шиянова зустріла в Кенігзберзі. Але тоді для неї війна ще не закінчилася. Згідно з наказом командування госпітальний медперсонал відправили на Далекий Схід. А звідти – до Кореї (радянські медики наглядали за корейцями, які лікували поранених японців). І лише восени 1945-го Тетяну Іванівну відпустили додому. Згадує, як тоді вона три з половиною місяці добиралася товарними вагонами в тріскучі морози, що тіло примерзало до холодної стінки. І лише взимку 1946 року пощастило повернутися на Батьківщину. Дізналася, що батьки переїхали з Києва до рідної Курської області, а свекруха залишилася у столиці, через неї і довідалася, що Дмитро повернувся з фронту.

«І ми знову зійшлися, – продовжує свою розповідь Тетяна Іванівна. – Я влаштувалася на роботу в госпіталі для інвалідів. Він тоді був на вулиці Червоноармійській, на території сучасного інституту іноземних мов. Там працювала до 1947 року, коли народилася перша донька. Через рік перейшла працювати до десятої клінічної лікарні, що біля Голосіївського парку. 1954 року народилася друга донечка, яка й мешкає разом зі мною. На жаль, меншенька померла ще в юності. Я вже давно стала прабабусею. Правнук – школяр, а правнучка – студентка університету імені Шевченка».

На знімку: заступник голови Дарницької райдержадміністрації Василь Дзюба вітає Тетяну Іванівну Шиянову з 90-літтям.