«Лицаря забутих замків» ніколи не забудуть

Сьогодні вранці  в автокатастрофі загинув директор Львівської Національної картинної галереї Борис Возницький. 

Кожного ранку 86-річний Борис Возницький на власному авто «Жигулі» об’їжджав  замки Львівщини, відомі  як «Золоте кільце України». Він його  створив  і назавжди вкарбував своє ім’я в ці багатовікові  башти та мури. Він ніколи не хворів. Однак останнім часом, коли я бувала у нього в кабінеті, все бідкався, що не може віднайти кошти на відновлення Підгорецького замку, що його Олеський «побратим» потребує ремонту, що в Золочівському замку дах протікає. Він їздив Львівщиною і знаходив скарби, які ставали національним надбанням, саме тому я в одному із своїх матеріалів (а це був 1987 рік) назвала його «Лицарем забутих замків». У старих церквах, аби їх не знищила радянська влада Возницький ініціював відкриття краєзнавчих музеїв. Для всього світу відкрив творчість скульптора з Бучача – Пінзеля, зібрав колекцію його дерев’яних скульптур і зробив у Львові музей, а восени мав показати ці роботи «українського Мікеланджело» в Луврі.  Не так давно  під Новим Роздолом у закинутому санаторії знайшов кілька античних скульптур. Він був реалістом, але часом ставав містиком і так втаємничено оповідав, скажімо, про привиди замків, що ні в кого з присутніх не виникало сумнівів: він таки спілкується  з цими привидами.

 Він ніколи не відпочивав, бо вважав, що немає на це права. Він знав програму свого життя, своє покликання. А тому ніколи не зважав на власний вік. Ввечері нічним потягом їхав до Києва, там упродовж дня оббивав  пороги  владних столичних кабінетів у надії, що його почують і допоможуть, а вранці вже був у Львові і їхав до Золочівського замку. Кожну можливість    у спілкуванні з представниками влади використовував не заради особистих інтересів – для  загального добра. А тому  завжди звертався до всіх – від президента до журналістів – з проханням допомогти в порятунку львівських замків. Якось розповів мені про випадок, коли на вулиці його зупинив незнайомий чоловік і  запропонував узяти тисячу гривень на реставрацію замків.

Борис Возницький жив і працював за покликом серця, яке раптово зупинилось у той момент, коли він їхав до замку. Прикро, але воно вичерпало свій заряд життєдайної енергії, якою одухотворювало національні скарби України.