Шлях дослідника й митця в «океані дійсності»

До 70-річчя від дня народження Івана Григурка

У долі Івана Григурка – популярного й широковідомого прозаїка 1970-х і початку 1980-х років – сплелися важкі життєві випробування та самовіддана творчість, помножена на неабиякий талант.  

Він народився в степовому селі Волярці, що в Красноокнянському районі на Одещині, в добу воєнного лихоліття – 15 лютого 1942 року. Дитинство припало на драматичні воєнні та складні повоєнні роки й було суворим і трагічним. Батько письменника служив військовим лікарем і загинув на фронті. Мати померла, коли Іванові було три роки. Відтак сам він потрапив до дитячого будинку. Благо, що вихователі й учителі там були добрі, уважні, і значно пізніше Григурко не просто із вдячністю їх згадував, а і його персонажі нерідко дивилися на світ, як сказано в романі «Ватерлінія», «дитбудинківськими очима».

Літературний шлях він обрав не відразу. Спочатку здобув економічну освіту: 1958 року  закінчив Одеський фінансово-кредитний технікум. Під час військової служби почав друкувати в армійських газетах вірші та оповідання, а після демобілізації, вже усвідомлюючи свій журналістський і літературний хист, вступив до Одеського університету на філологічний факультет. Студіюючи історію літератури, проблеми мовознавства, особливості стилю й стилістики, теорію літератури, водночас активно виступав у пресі з журналістськими й художніми творами.

Закінчивши університет, Іван Григурко, сповнений творчих ідей, журналістського енту­зіазму, молодої сміливості, 1969 року приїхав на Херсон­щину, де в газетярській та письменницькій праці сформувався й розквітнув його талант. Глибше пізнати життя й самобутньо його висловити, знайти свій неповторний почерк Григуркові допомогла саме Херсонська земля  – «серцевина Таврії», як величав її сам письменник. Працюючи кореспондентом херсонської молодіжної газети «Ленінський прапор» (редактором котрої тоді, до речі, був мій батько – прозаїк і журналіст Юрій Голобородько), на межі 60–70-х років він постійно виїздив у кореспондентські відрядження, під час яких знайомився з мешканцями степів, вивчав степове життя, побут, вникав у турботи й побутово-виробничий клопіт сучасників, запам’ятовував обличчя, характери, живі голоси, мовний колорит Таврії.

Іван Григурко прожив стрімке й напружене життя, що пройшло на українському півдні. Він не просто любив південний край – він жив ним. Це класичний тип письменника, який мешкає серед своїх фактичних персонажів, ґрунтовно обізнаний з їхньою психологією, спостерігає південні, а з-поміж них і таврійські краєвиди й змальовує все це – реалії, темпоритміку, неповторну ауросферу свого регіону – в художніх творах.

Він прожив сорок років, дванадцять з яких були віддані письменницькій праці. Не стало його в Миколаєві 21 серпня 1982 року.

Іван Григурко увійшов у літературний процес, коли в ньому засяяли імена Олеся Гончара, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Земляка, Павла Загребельного, Бориса Олійника, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, коли фаланга класиків і відомих письменників була вже сформована, коли й молоді митці, що склали течію «шістдесятництва», обійняли свої «поля» на літературній шахівниці.

Григурко входив до української літератури в той період, коли мотив сучасного життя вже втілився в цікавих художніх формах, був досить ретельно розроблений, мав свої естетичні канони, пріоритети, особливості структурно-композиційної інтерпретації (пригадаймо романи Павла Загребельного «День для прийдешнього» й Олеся Гончара «Собор»). Проте Іван Григурко одразу виокремив себе неабиякою органічністю власної «сучаснопроекційної» прози про навколишню реальність, посівши свою, особливу нішу в українській прозі 70-х років ХХ століття. Від багатьох письменників зі «стажем» та «іменем» він відрізнявся тим, що сам був органічним представником цієї найновітнішої сучасності, дивився на неї не очима спостерігача, а немовби «із середини», зі знанням внутрішніх «пружин» і «секретів» психології новітньої доби.

У статті-рефлексіях, статті-спогадах «Світлі діяння і думи», опублікованій у «Літературній Україні» 30 січня 1976 року, Григурко висловив ті судження й виразив ті почуття, які, неначе софіти, активізовані в потрібний час і потрібному місці, дають змогу повнокровніше висвітлити його засадничі цінності й естетичні пріоритети. Його як художника і мислителя приваблював безмежний «океан дійсності», сповнений усебічної динаміки, «симфонії емоцій», різноманітних виявів-поривань і виявів-діянь. Він був переконаний, що людина приходить «у літературу не задля того, щоб бавитись народними словами, як дитина скельцями калейдоскопа», а для напружених шукань, вдумливих спостережень, ретельного аналізу, і тому письменник «всю свою силу» має витрачати «на вивчення навколишнього життя». Він критично ставився до тої лабораторії творення, художнього письма, в якій «частина наших творів аж лисніє від такого безконечного переписування, і за полірованою їхньою поверхнею вже не відчувається нічого живого». Він вважав, що незамінними конструентами письменницького мислення є «сокровенна глибина» й «інтимність світосприймання», виражені-матеріалізовані у прагненні такого стилю, щоб «там, де треба два точних слова», не читати «чотири приблизних».   

У Григуркових романах і повістях виражено неординарний, строкатий характер («паспорт») кінця 60-х – початку 80-х років ХХ століття. У його книгах («художніх паспортах») переплітаються ностальгійний ліризм, інтелектуальна сповідальність і гостре відчуття невідворотних змін прийдешнього. У своїх творах письменник репрезентував по-розкутому вільний, знижено-іронічний стиль новітнього часу, мислив його жорсткими й водночас образно-філософськими категоріями, відчував і передчував його романтично-трагедійний дух. Григурко був одним із найглибших художників і аналітиків своєї доби, а його твори з переконливою мірою узагальненості її документалізували. Він був мислителем і соціографом, документалістом і філософом, проникливим нарисовцем і психологом, портретистом інтелектуальних віянь, тенденцій і скульптором вербальних композицій своєї доби. Його проза містила сейсмографію найхарактерніших проблем, ракурсів і явищ сучасності.

Він поціновував структурно-композиційні й стильові пошуки, його приваблювали межі й перспективи художнього експерименту. Він експериментував у галузі жанру. Так, у нього є твори з авторським визначенням «повість» («Роса»), «маленька повість» («Гавертій»), «повість-репортаж» («Путина»). Різноакцентними в жанрових характеристиках  постають і  його романи. У «Каналі» виділяються портретно-новелістичні особливості, у «Далеких селах» – елементи химерної оповіді, у «Ватерлінії» – образно-філософічна стилістика, у «Червоній рибі» – морально-психологічна інтенціональність.

Івана Григурка швидко сприйняли і прийняли як непересічну письменницьку особистість. Він практично одразу став поміченим і, висловлюючись сучасним сленгом, «розкрученим». Небагато хто з українських прозаїків другої половини ХХ століття розпочинав свій шлях у «великій літературі» так ефектно, промовисто, з таким ліро-епічним розголосом, як це зробив Григурко. Перші ж твори принесли йому неабияку популярність, що підкреслював і експансивний у своїй захопленості, відвертості есей Павла Загребельного «Григурко відчиняє двері», опублікований у «Літературній Україні» 23 березня 1973 року.

Представляючи Григурка як «молодого херсонського письменника», Загребельний вичленував такі його мистецько-естетичні константи, як «вміння з особливою теплотою писати про людей», «самий стиль твору, якісь цілком нові для української прози інтонації, щедре бачення світу і роздаровування отої художницької щедрості в кожній фразі, в кожному слові» (у контексті презентації повісті «Роса»), наголосив на Григурковому тяжінні до граничної, ба навіть замежової щільності письма – «неймовірно сконденсована лірична річ ... з великим філософським змістом», «маленький роман», «може, наймініатюрніший роман у сучасній українській літературі» (ескізи до обсервації повісті «Гавертій).

А характеристики «Каналу» взагалі озвучені ледь не найвищими регістрами, що стосуються як семантики, так і архітектури роману: «Є в творі щось мовби від Яновського і Гончара: тут багато сонця, панує загальна урочистість і піднесеність, герої твору неначе осяяні авторською добротою і щедрістю душі», «маємо тут справу з романом новелістичним, настроєвим, протканим роздумами про суть життя, про місце людини на землі», «віра в людину, в те, що вона знайде свій шлях, переборе в собі все погане, темне, зле – ось ця справжня письменницька віра, розлита по всіх сторінках роману». І достеменним логіко-емоційним висновком поставали прикінцеві думки Павла Загребельного:

«Входить у літературу художник оригінальний, можна сказати, сформований, вносить у неї свій особливий сонячний світ, свої роздуми, свій гарний усміх, свої надії...

Чи треба відчиняти для Івана Григурка двері в літературу?

Він сам одчинив їх». 

Іван Григурко весь жив у сучасності – в подіях, процесах, тенденціях другої половини ХХ століття. Намагався дізнатися про сучасну дійсність геть усе, до дрібниць, без будь-якого винятку: про зв’язок війни та повоєнного часу, про духовні й ціннісні канали, що з’єднують та відокремлюють людей, про долю й специфіку далеких сіл, про новітні урбанізаційні явища, про життя міста й тенденції міської свідомості, про ватерлінію між служінням добру й руйнацією природної та душевної краси. 

Усі його романи й повісті написані на життєвому матеріалі українського півдня. Прозаїк не раз оселявся жити серед людей Таврії, південного регіону, працював із ними, «із середини» спостерігав помітні й непомітні етичні, психологічні аспекти й тенденції. Він активно практикував методику проникливого, невимушеного контакту з реальним життям.

Григурко не належав і за власною органікою не міг належати до «лабораторних», «кабінетних» митців. Йому конче потрібно було поєднувати функції репортера, учасника, осмислювача, художника певних життєвих подій. Характерною та водночас символічною видається фраза, що її виголошує Микола Маловік, один із персонажів майже культового свого часу роману «Канал»: «Та мені цікавіше слухати банальність від живої людини, ніж слухати розумну промову від книжної». «Жива людина», «неприбране життя» були для Григурка  джерелом художності, символом найвищої  мудрості, чинником найцікавішої складності.

У романах Григурка постійно проглядаються історичні ретроспекції. Прозаїк зображував сучасність з історичним обличчям, з історичним корінням. Змальовуючи сьогодення, часто подавав прадавньо духовну проекцію, проводив історичну паралель, що уяскравлювали його стиль. Він був не лише своєрідним «істориком» сучасності, а й сучаснознавцем з історичним мисленням. Зображуючи в «Каналі» колорит і характерні риси українського півдня, писав: «Посивілі верби, гарячий пісок, зеленкувата вода; міріадами крапель відсвічують бронзові тіла, дзвенять м’ячі, мерехтять білозубі усмішки і вітрила яхт; лиманом, аж підважуючись, мчать «метеори», їх зграями супроводжують чайки; а вдалині на узвишші  місто – висотні будинки, телевізійна вежа, бані двох соборів... Сучасна, цивілізована Еллада...». Історичні штрихи, деталі широко репрезентовані в авторському тексті; часто історичні мікрофрески, мікроекскурси  з’являються в діалогах персонажів. Сучасність у інтерпретації Григурка постає в координатах реалій історичного ґатунку – історико-побутових, історико-культурних і одуховнена відсвітом далекої минувшини.  

Характерною рисою його творчості стало змалювання складних, неоднозначних і оригінальних образів молодих людей. Особливо виразні в цьому сенсі романи «Канал» та «Червона риба». Мотив і тональність молодого життя та життя молодих, розроблені Григурком, належать до найбільш значущих, репрезентативних художніх здобутків української літератури 70-х – початку 80-х років ХХ століття. 

Розмаїтою парадигмою молодих персонажів письменник наполегливо тестував навколишню дійсність, виявляючи в ній найновітніші тенденції  людської моралі. Рисами прогностичного роману, в якому фактично відбилося художнє передчуття приходу іншого часу, іншої духовно-психологічної доби – доби життєвих прагматиків і культу прагматизму, позначено «Червону рибу», що стала заключною у творчості Григурка. У цьому романі кілька сюжетних ліній, кожна з яких пов’язана з певним концептуальнотворчим персонажем, із різними світоглядними типажами молоді.

   Останній роман Івана Григурка  – твір для свого часу гостропроблемний, у концептуальному сенсі підкреслено актуальний. Семантичної гостроти письменник значною мірою досягає виведенням і розвоєм характерів, які сповідують, декларують і утілюють засади та концепції комфортного існування. Прогностична діагностика Григурка повновимірно виявила себе в сюжетній лінії, пов’язаній із характером найцікавіших  образів роману «Червона риба». 

...Один із Григуркових персонажів газетяр Павло Бурима з повісті «Путина»  розмірковує: «Вся біда (чи щастя)  в тому, що йому подобається бути в дорозі. Та вряди-годи надходять хвилини, коли хочеться за один раз розпрощатись з усіма шляхами, дорогами і трасами і розпочати нове,  осідле життя. З таким спокусливим бажанням він починає боротись всіляко, але найефективнішою зброєю завжди виявляються спогади про зверстані ним дороги. Дорога – це свіжі враження, оновлення, це збагачення».

Саме вона, дорога, стала лейтмотивною категорією долі Івана Григурка. Саме схильністю до подорожніх вражень, спостережень, пошуків, художніх емоцій та картин був сповнений внутрішній мікрокосм митця. Іван Григурко – письменник цілком «південного» зору й стилю мислення –  пройшов дорогою, зверстаною у форматі слова.

Про автора

Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО,

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії і методики викладання гуманітарних дисциплін Херсонської академії неперервної освіти, лауреат премії журналу “Сучасність”, премії імені академіка Олександра Білецького.