"Помнят Вена, помнят Альпы и Дунай..."

Цього сивоволосого 89-річного ветерана-фронтовика з гарними гренадерськими бакенбардами важко не помітити. Коли він з’являється на вулицях Одеси, підтягнутий, з орденами і медалями, всі мимоволі обертаються і дивляться йому вслід. Полковник у відставці Микола Григорович Попов захищав Москву, визволяв Україну, Білорусію, Польщу, врешті, дійшов до Берліна де був призначений військовим комендантом Финовфурта – передмістя німецької столиці.

Микола Григорович народився 1922 року в селі Сторожа Тульської області у багатодітній селянській родині. У пошуках кращої долі в середині 1930-х років сім’я переїжджає до Москви. Юнак закінчує сім класів, згодом технікум та працює на військовому заводі.

 Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Микола Попов відмовляється від броні і просить у військкоматі щоб його відправили на фронт обороняти Москву. У запеклих боях на підступах до столиці боєць 266-го стрілецького полку 93-ї дивізії Попов був тяжко поранений. Після госпіталю вступає до Московського військово-інженерного училища. Згодом, уже у бойових порядках 16-ї повітряної  армії звільняв Північ України, Білорусію, Польщу.

– Доводилося воювати та одночасно будувати польові аеродроми, ремонтувати летовища, було дуже важко, – згадує ветеран.

Наприкінці війни 22-річний лейтенант Микола Попов був призначений військовим комендантом Финовфурта – передмістя Берліна. Після служби в Німеччині були Узбекистан, Таджикистан, Туркменія, Азербайджан, Молдавія, Північна Осетія. Навіть на островах Льодовитого океану – Новій Землі і Землі Франца-Йосипа довелося нести бойову вахту підполковнику Попову. Одне слово, змінив 16 місць служби.

Прошу сивочолого ветерана розповісти про довгоочікувану весну 1945-року та його комендантство.

– 2 травня мене терміново викликали до начальника гарнізону підполковника Неділька, – розповідає Микола Григорович. – Він поінформував, що декілька груп фашистів вирвалися з оточення під Берліном та намагаються пробитися на захід у напрямку нашого аеродрому. Було поставлено завдання – зупинити та знищити ворога.

Військова операція затягнулася на 5 діб, згодом з’ясувалося, що більшість німців взяли у полон інші радянські частини. У ніч на 8 травня втомлені та виснажені бійці, врешті-решт, мали змогу відпочити

– Ми міцно заснули, – пригадує ветеран. – Прокинулися від  хаотичної стрілянини. Відразу на думку спало: «Невже німці знову пробиваються з оточення?». Раптом дивлюся біжить старшина Юрій Гольдбурд, стріляє у повітря з пістолета  та кричить:  «Командир, командир, війна закінчилася!».

Тоді здавалося, що краще мирне життя вже “не за горами».  Відстрілявшись, бійці збиралися групами, пили фронтові 100 грамів і згадували минулі битви, визволені міста, села, а головне – друзів-соратників які назавжди залишилися в землі.

Проте вже зранку 9 травня перед переможцями постало не менш складне завдання: налагоджувати мирне життя в Німеччині.

– Мало хто уявляв собі, як це робити, але отримав наказ – виконуй! – каже ветеран.

За кілька днів 22-річний лейтенант Микола Попов дізнався, що його призначили комендантом Финовфурта.

Селище не дуже постраждало від бомбардувань. Будинки переважно стояли непошкоджені, але людей в них майже не було. Залякані фашистською пропагандою мешканці ховалися в підвалах, а дехто навіть у навколишніх лісах. Ті ж, хто залишилися, вивішували у вікнах білі прапори.

– Уранці після призначення мене комендантом, – згадує Микола Григорович, – я вийшов з  комендатури, бачу назустріч їде велосипедист. Помітивши нас, зупинився. В очах – жах, тремтить. Я його запитую: «Чому люди до будинків не повертаються»? А він у відповідь: «Гітлер капут!»

 Абияк поговорили за допомогою перекладача, пояснили що мирних мешканців заарештовувати і відправляти до Сибіру  не будемо (такі чутки поширювали нацисти. – Авт.), вже наступного дня народу в Финовфурте значно побільшало.

Незабаром прийшла до коменданта одна з мешканок і попросила дозволу провести богослужіння. Одночасно з цим заходом було вирішено обрати і бургомістра. Вже після богослужіння ставлення німців до радянських воїнів почало потихеньку змінюватися.

Микола Григоровичу досі пам’ятає, як до нього прийшла худенька – шкіра та кістки – німецька дівчина. «Брот», – тихо сказала вона. Виявилось, не їла майже тиждень. Солдати її нагодували та дали хліба і консервів із собою.

– Узагалі, хліб – це перша турбота коменданта, і тема нашої першої розмови з новообраним бургомістром Эрвіном Дамсом, який багато років провів у фашистських таборах», – пригадує  ветеран.

Новий мер розповів, що в селищі залишилося близько 500 осіб переважно люди похилого віку, жінки і діти. Пекарні не працюють, нема борошна, бо млин потрібно ремонтувати. Вже наступного дня молодий комендант відправив на об’єкт військових інженерів, котрі швидко полагодили механізми.

Ще одна нагальна проблема: чим розраховуватися за роботу, за якими нормами забезпечувати людей продовольством? Вирішили тимчасово користуватися колишніми грошима і встановленою картковою системою. Не обійшлося без конфлікту: бургомістр розповів, що деякі радянські солдати заходять до будинків німців і відбирають у мешканців речі. Про це лейтенант Микола Попов повідомив начальника гарнізону, і той видав наказ, який категорично забороняв  такі дії.

Так поступово, день за днем життя у Финовфурті налагоджувалося…

Через сорок років, 1985-го року Микола Григорович Попов, тепер уже підполковник у відставці, на запрошення місцевої влади знову побував у Финовфурті. Побачив багатьох знайомих, у тому числі того велосипедиста, котрого зустрів у перший день свого комендантства. Повели  гостя і на місцевий кінний завод. Там до нього підійшла жінка: «Мене звуть Герда Стерн. Ви мене в комендатурі хлібом пригощали». В обох при цьому на очах були сльози. Дізнався Микола Григорович, що Доріс Моцкав, та сама жінка, яка збирала людей на перше богослужіння,  мешкає у ФРН і навіть написала книжку в якій розповіла про незабутню весну сорок п’ятого у Финовфурті. Дізнавшись адресу жінки, Микола Григорович надіслав їй листа й отримав відповідь і книжку в подарунок.

Сьогодні, незважаючи на поважний вік, ветеран Великої Вітчизняної війни полковник у відставці Микола  Попов має активну життєву позицію. Вже більш як 40 років він – член Національної спілки журналістів України, почесний член Товариства охорони природи. Його часто можна бачити в школах та ліцеях, де ветеран проводить військово-патріотичну роботу, допомагає створювати музеї і кімнати бойової слави.

–                Треба любити життя та прагнути щодня наповнювати його радістю й сенсом! – каже Микола Григорович.

На знімку: ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці Микола Григорович Попов.

Фото автора.