За яку Україну загинули герої Крут?

29 січня Україна відзначає чергову річницю трагедії під Крутами, що стала символом опору молодої Української Народної Республіки окупаційним військам більшовицької Росії.

300 київських студентів, юнкерів і козаків дали бій армії М. Муравйова на залізничній станції Крути (нині Ніжинського району Чернігівської області). Упродовж цілого дня 29 січня 1918 року вони стримували наступ кількатисячного війська.

У ворожий полон потрапило близько 30 українських патріотів – студентів Українського Народного Університету та учнів старших класів київських гімназій. За свідченнями очевидців, над полоненими спочатку знущалися, а потім розстріляли, поранених добивали багнетами й дорізали ножами. Учень 7-го класу гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства Григорій Пипський зі Старосамбірщини перед розстрілом заспівав «Ще не вмерла Україна», решта студентів підхопили пісню. Сімох полонених не застрелили, а відправили в більшовицький тил, одному з яких згодом вдалося врятуватися. Червоноармійці спалили хату, де захисникам Крут надали притулок. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

Втрати більшовиків під Крутами визначають за непрямими даними – разом з пораненими, ймовірно, близько 2 тисяч. Відомо, що до Києва з 6 тисяч передового загону дійшло 4 тисячі, хоча, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

8 лютого 1918 року війська М. Муравйова вступили в Київ, одразу розв’язавши «червоний терор» проти мирних жителів: першого ж дня більшовики розстріляли три тисячі громадян. Загалом за неповний місяць окупації столиці УНР було вбито, за різними даними, від 5 до 20 тисяч киян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч). М. Муравйов у своїх зведеннях писав, що воює з «гайдамаками», «щирими украинцами» й «господами украинцами». 2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська відступили з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання оборонців Крут на Аскольдовій могилі. Виступаючи на похороні, президент УНР Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівному бою, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинку вірш «Пам’яті тридцяти».

Винуватцями трагедії під Крутами слід вважати політиків Української Центральної Ради, котрі, діючи під соціалістичними гаслами, зводили нанівець будь-які спроби, зокрема Симона Петлюри й Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону держави відповідали особи, тісно пов’язані з Москвою, а за деякими даними, вони були завербованими агентами.

За однією з версій, через півроку після червоного погрому в Києві М. Муравйов приєднався до збройного виступу лівих есерів у Симбірську й загинув від більшовицької кулі, коли його намагалися заарештувати. За іншими свідченнями, він дезертирував з Червоної армії й незабаром покінчив життя самогубством.

Після встановлення радянської влади в Україні студентські могили з Аскольдової гори прибрали, облаштувавши на їх місці парк. Пізніше тут були поховані червоноармійці, що загинули під час Великої Вітчизняної війни.

У радянській історіографії герої Крут кваліфікувалися як зрадники. Проте ідеологи воліли просто замовчувати цю подію, через що вона обросла численними міфами й вигадками. Лише 2006 року на місці страти оборонців УНР зведено меморіал пам’яті (автор – Анатолій Гайдамака). Проте наступного року вандали під покровом ночі понівечили пам’ятник. Згодом його відновили коштом держави.