«ДИКИЙ ЗАХІД»

або До порога — довга дорога

1 квітня як День сміху Київ не відзначав. Знаковим воно стало як ЗАХІД. Безпеки Джорджа Буша-молодшого, найперше. Безпрецедентність навали озброєних людей в одностроях — американських і вітчизняних, снайпери на дахах, перевірка документів, перекриття руху в центрі столиці, снування пересувних  «тестовибухових» лабораторій, КамАЗи з піском — такими були цього разу першоквітневі атрибути. Ними супроводжувався державний офіційний візит Президента США в Україну. Господар Білого дому наприкінці каденції, очевидно, мав  підіграти Україні, бо, так би мовити, втрачати вже нічого, а зиск, тобто інтерес, може бути. По-перше, за відмову Україні в приєднанні до ПДЧ друг Путін обіцяв підсобити НАТО в Афганістані, де воюють переважно американці, а слово — не горобець. По-друге, нарешті стару кокетку Європу, що роками ухиляється від  адекватного фінансування витрат альянсу, можна буде приперти до стінки й таки змусити «розкошелюватися» щедріше. А по-третє, розміщення систем ПРО в Чехії та Польщі не викликатиме надмірних нарікань.

Тож Джордж Буш,  наш американський друг, обіцяв лобіювати  приєднання України та Грузії до  Плану дій щодо членства в НАТО  на вирішальному, переконували, ЗАХОДІ — починаючи вже наступного вечора в Бухаресті. Та ні вечеря Буша із затятими друзями офіційного Києва, ні агітаційний виступ на самому саміті країн — членів Північноатлантичного альянсу, ні відвертості про телефонні сеанси з другом Путіним про безпідставність його  боязкості пронатовських устремлінь України — практично ніщо не змусило Старий Світ змінити підозри в неготовності Києва виконувати натовські ЗАХОДИ. Не доросла українська демократія? Чи дається взнаки путінська стратегія? Чи й справді взяла гору спокуса Старої дати Бушу відкоша? Хоч би там як, а й замовлене за Україну та Грузію слово десятьох натовських новачків — наче пустий звук. Згодилися, щоправда, перенести на грудень ухвалення остаточного рішення. Мовляв, підтягніться, вживайте ЗАХОДІВ, щоб бути, «як ми, бути кращими за нас». Уроки ЄС повторилися. Двері залишаються відчинені. Тільки от до порога — довга дорога.

На ній радикальні заяви Росії  «про дружбу» з Україною, про  енергоносії для Європи. І ці ЗАХОДИ — лише початок.

З усім пролетарським гнівом їх виказували в Держдумі РФ і  Голові Верховної Ради України Арсенію Яценюку, який намагався роз’яснити російським колегам наслідки намірів офіційного Києва тісніше співпрацювати з НАТО. Щоправда, вже за кілька наступних квітневих днів у Санкт-Петербурзі в ході роботи МПА СНД, у якій брала участь українська парламентська делегація, очолювана Арсенієм Яценюком, Голова Ради Федерації Федеральних Зборів Росії  Сергій Миронов  дещо пом’якшив зміст російських заяв про перегляд базової угоди з Україною. Може, тому, що йшлося про економічну співпрацю й перспективи СОТ, які для Москви можуть залишатися  надто віддаленими. Втім, якщо в  Києві не буде «п’ятої колони».

Та граблі, як то кажуть, завжди з нами. За тиждень після приїзду Буша в Київ столицю «полонив» черговий європейський форум. На цьому велелюдному зібранні Президент Віктор Ющенко повідомив, що вже у вересні, можливо, Україна стане асоційованим членом Євросоюзу. Мовляв, нам нададуть таку саму райдужну перспективу, як і на Бухарестському саміті. Вже на ранок оптимізм нашого лідера спростовували єврочиновники. Ну чим не «Дикий ЗАХІД»?

Автор: Вікторія СВІТЛАНОВА