Столична історія у гривах. Короткий курс

Людина так обожнює коня, що увічнює його в пам’ятниках нарівні із собою, коханою. Причина пристрасті в тому, що впродовж довгої історії гомо сапієнс ніколи не обходився без граційної тваринки. Прикипів до неї, бо завдяки їй розвивав шалену швидкість, долав відстані, перемагав ворогів. Разом з іншими стольними містами Землі пишається кінними пам’ятниками й Київ.

Підвалини цієї гордості заклав князь Володимир. 988 року в Херсонесі, прий­нявши християнство, він прихопив із собою в зворотну путь чотирьох мідних коней. Поставив їх біля одного з київських храмів. Проте скульптури не дожили до наших днів: найпевніше, їх поцупили мародери під час монголо­татарської навали.

Гіди полюбляють розповідати плутаний сюжет про появу найвідомішого та найстарішого в місті пам’ятника з конячою присутністю: Богдану Хмельницькому на Софійській площі (автор проекту Михайло Мікешин). Версії нав­коло встановлення в 1888 році російсько­імперського бронзового дітища стосуються брили­постаменту, невиносно марудного збирання грошей, а також параної сучасників процесу щодо неполіткоректного повернення булави та крупа тварини в бік собору й сусідніх держав. Через це з монумента свого часу від душі позбиткувалися: крутили його навколо осі, як оту дзигу, доки не знайшли більш­менш прийнятної позиції.

Наступний із відомих кінних пам’ятників – Миколі Щор­су на бульварі Шевченка – народився 1954­го. Тепер він цікавить люд навіть більше, ніж 60 років тому. І річ аж ніяк не в інтересі до героїчного минулого. За чутками, моделлю для авторів (скульпторів Василя Бородая, Михайла Лисенка, Миколи Суходолова, архітекторів Олександра Власова, Олексія Заварова) став тоді ще юний Леонід Кравчук, а точніше, його статура: автор дав можливість майбутнім поколінням роздивитися, яким нижче голови був колись перший український президент (голову командира створили у відповідності до фотозображень).

На майдані Незалежності, під боком Національної музичної академії, 2001 року поселився композиційно нестандартний і, можливо, через це несправедливо усіма, кому не ліньки, розкритикований пам’ятник козаку Мамаю. Знані скульп­тори Валентин та Микола Зноби відійшли від стереотипного сідлання персоною коня. За їхньою версією, Мамай грає на бандурі, тоді як вірна лошата його замріяно слухає.

Згаданий рік позначився уродинами ще одного застиглого дуету «кінь і людина»: на Контрактовій площі скульптор Валерій Швецов, архітектори Микола Жариков і Руслан Кухаренко віддали данину гетьману Сагайдачному, встановивши йому доволі динамічний пам’ятник. Єдине, що перманентно спричиняє бурю запитань, – тендітна булава, яка нагадує маківку на патичку. А не так давно гетьман та його кінь стали заручниками забудовників Гостинного двору: вони вимагали перенесення монумента куди подалі, адже той заважає наполеонівським планам стосовно реконструкції історичної споруди.

Увагу гостей столиці, котрі тиняються Пейзажною алеєю, привертає фігура ще одного знаменитого вершника – князя Святослава. 2004 року скульптор Олексій Пергаменщик, котрий студіював образотворче мистецтво у Великій Британії, Штатах, а потім і в Києві, подарував місту цей витвір пластики. Вершник на коні – правдивий пам’ятник бодібілдингу. Скульптура рятує подорожнього від нудьги: можна безкінечно рахувати кубики не лише на тілі князя, а й на тулубі його гривасто­хвостатого друга.

Автор: Ольга КРАСОВСЬКА