"О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі?"

Укотре перечитуючи великого Кобзаря, щоразу дивуюся мудрості, актуальності його слів. Уболіваємо за демократію, боремося з проявами тоталітаризму, але ніяк не збагнемо глибинної суті простої істини: не особа, хоч би якою вона була талановитою й розумною, творить історію, а народ, тобто ми з вами.

У всі історичні епохи завжди була людина, котрій вірили, як Богу, пов'язували з нею свої найзаповітніші мрії і сподівання, самі створювали отой культ особи, з яким згодом починали "нещадно боротися" (щоправда, вже після смерті ідола).

Сліпа віра та переконаність, що попередник був поганий, а прийде новий – розумний, добрий, мудрий, є, на мою думку, основною причиною соціальних поразок усіх історичних епох, які довелося пережити українському народові.

Проаналізуймо навіть недавню історію: кожна партія, кожна особа, що починала боротьбу за владу, тобто за право керувати і нав'язувати свою волю іншим, йде до неї, проголошуючи привабливі гасла та даючи обіцянки, які ми хочемо чути: чесність, справедливість, високий рівень життя, соціальна захищність і т. д. За останні 15 років незалежності хіба чули ми якісь інші передвиборні обяцінки? Ні! Проте після приходу до влади їх виконання поступалося глобальним завданням. Під кінець президентської каденції з'ясовувалося, що обіцянки виконати за один термін перебування при владі неможливо. І нас знову годували обіцянками про світле майбутнє. Починалася критика тих, хто при владі, і розгорталась оновлена агітація за опозицію, хоч лозунги не змінювалися. Нові "слуги народу" не квапилися виконувати передвиборні обіцянки, а винуватців своїх невдач шукали в минулому або в новій опозиції.

Про демократію добре говорити, коли ти в опозиції. Працювати, коли ти при владі, завжди важко. Майдан не може керувати країною. Його мудрість полягає в здатності знайти розумних і підготовлених, які не просто "хочуть влади", а ще й зуміють нею розумно розпорядитися, щоб діяти в інтересах насамперед 9/10 народу.

Щодо нашого району, то жоден із осередків багатьох політичних партій, зареєстрованих у ньому, не має чіткої структурної побудови. Партійне життя проявляється тільки під час виборчої кампанії. Тоді активісти заробляють гарні гроші, забезпечуючи першосписочним особам депутатське чи президентське крісло, а потім поринають у летаргічну політичну сплячку – до чергового сплеску громадської активності (розумійте, до чергових виборів).

Чи потрібні нам такі партії? Навіщо, коли про народ-електорат вони згадують лише з настанням чергової виборчої кампанії? А нам кидають яблуко розбрату, яке пересварило б нас і таким чином відвернуло від животрепетних проблем сьогодення.

Незабаром чергові вибори. На партійних кухнях для нас готують солоденькі агітаційні страви, щоб, годуючи обіцянками, переконати, що кандидати – то справжні захисники народних інтересів. Ось так, користуючись невибагливістю політичних смаків, і забезпечують собі тепленьке місце в парламенті чи в іншому органі влади, забувши про пересічних громадян.

Поки не станемо господарями свого життя, глумління над правом кожного з нас мати чесну, людяну і професійну владу триватиме.

Автор: Василь ТИТАРЧУК