Трансформація політичних інститутів в умовах демократизації

Американський соціолог Д. Белл у праці «Кінець ідеології», яка вийшла друком 1960 року, проголосив тезу про те, що політичні ідеології, призначенням яких є мобілізація суспільних груп заради суспільних змін і які апелюють до метацінностей, втрачають своє значення в постіндустріальному суспільстві. Проте Белл поспішив із пророцтвами. Як засвідчив подальший перебіг подій, політична ідеологія й надалі залишається ключовим елементом суспільного та політичного життя, окреслюючи місце людини в сучасному світі загалом.

Державно-політичне буття реалізується передусім в інституційній формі. З методологічного погляду важливо розмежувати особливості інституціалізації у розвинених демократичних суспільствах та в тих, що здійснюють перехід до демократії. Як відомо, принципи реалізації демократії у всіх країнах світу мають спільні риси, але для виваженішого теоретичного визначення особливостей інституціалізації демократії аналіз необхідно здійснювати з урахуванням тієї стадії розвитку, на якій у даний час перебуває те чи інше суспільство.

Соціально-економічними передумовами інституціалізації є розвинена ринкова економіка, достатній рівень економічного розвитку та певний рівень добробуту населення. С. Ліпсет, який досліджував зв’язок між рівнем економічного розвитку держав та їхнім політичним устроєм, вважає, що демократизація залежить від багатьох чинників, але рівень соціально-економічного розвитку є  «основною та необхідною умовою» [2].

Проте залежність демократизації від економічного чинника навряд чи є безпосередньою. Соціально-економічною передумовою представницької демократії є не самі по собі ринкові економіка та рівень економічного розвитку як такі, а зумовлене ними домінування в соціальній структурі так званого середнього класу. Значна питома вага середнього класу в соціальній структурі й досить міцні економічні позиції малого та середнього бізнесу на ринку праці є необхідними умовами розвитку стабільних інститутів демократії.

До важливих соціально-економічних чинників розвитку політичних інститутів у традиційних суспільствах належать також зрушення в суспільній думці, які, у свою чергу, тісно пов’язані зі зміною політичної, соціальної та економічної ситуації і всередині країни, і за її межами [1].

Ключовою проблемою у взаємозв’язку суспільної думки та політичних інститутів є здатність каналів взаємодії адекватно передавати запити суспільної думки політичним інститутам, не викривлюючи їх і не підміняючи вузькогруповими інтересами. В умовах сучасного урбанізованого анонімного суспільства та за наявних інформаційних технологій такими каналами є засоби масової інформації, вибори до центральних та місцевих органів влади, референдуми, безпосередні політичні акції – мітинги, демонстрації, що організовуються політичними партіями, рухами тощо.

 Ідеться передусім про те, наскільки об’єктивно передають настрої й очікування більшості людей засоби масової інформації, наскільки вільними є вибори, чи відбувається слідом за політичними акціями швидка реакція влади і т. ін.

 Проблема динамічної взаємодії суспільної думки й політичних інститутів, механізмів та каналів їх взаємовпливу тісно пов’язана з проблемою легітимності самих політичних інститутів. Ця легітимність багато в чому визначається розумінням значною частиною населення необхідності такого інституту й інформованості про його діяльність, що неможливо без наявності «прозорих» каналів взаємодії цього інституту та широких верств населення [3].

Очевидно, що в разі «непрозорості» каналів неминуче порушується нормальний оперативний зв’язок між більшістю суспільства та політичними, передовсім владними, інститутами, що може викликати суспільні та політичні потрясіння.

Для успішної інституціалізації демократії у поставторитарних країнах важливо також, щоб політичні партії були відповідно організовані. Активного суспільного життя як такого недостатньо для інституціалізації демократії. Отримавши владу, політичні партії починають покладатися на адміністративну структуру держави, нехтуючи громадянськими асоціаціями, які їх підтримували. Поміж тим, для успішного розвитку демократизації політичні партії мають вжити певних заходів із метою мобілізації та збереження підтримки серед народу. Зокрема, чітко формулювати політичні цілі, для здійснення яких вони прагнуть отримати владні повноваження. Інакше політика партій ґрунтуватиметься на племінних, етнічних зв’язках, які не потребують партійної ідеології.

Ще однією особливістю інституціалізації демократії у поставторитарних країнах є те, що на політику тут завжди впливає питання розподілу національного багатства, оскільки кожна група прагне до заволодіння «частиною національного пирога». Це проблема політичної культури та політичної соціалізації того чи іншого суспільства. Переконання, символи та цінності, «сховані» глибоко в історичному часі, і далі впливають на формування нової системи цінностей, визначають орієнтацію індивіда в соціумі, що зазнає модернізації. Ще одним чинником інституціалізації демократії у традиційних суспільствах є формування відповідної політичної культури. Остання являє собою кодекс поведінки громадян, зумовлений їхніми ціннісними уявленнями про політичні явища та формує стиль їхньої поведінки як суб’єкта й об’єкта політичної влади [4].

У державах, де основою правових норм та правової свідомості суспільства є не уявлення про невідчужуваність прав людини, а традиції, релігійні або етичні норми, які орієнтовані на збереження звичних підвалин життя, лояльність до традиційних цінностей, демократія не може утвердитися цілковито. У таких суспільствах, навіть у разі регулярного проведення виборів, на електоральну поведінку громадян впливає не оцінка підсумків діяльності партій, а, наприклад, позиція церкви, кланова або етнічна приналежність політичних лідерів. Тому під час створення нового політичного порядку виникають суперечності, які зумовлені переходом на інші принципи та механізми соціальної еволюції.

Демократичні інститути, що тільки формуються, впливають на колективістські цінності, ірраціональну картину світу, традиції та звичаї, що відбивають самобутність суспільства. У традиційному суспільстві індивід усвідомлює свою ідентичність з огляду на святині, авторитети, віру в унікальність національної єдності. Інші системи цінностей відкидає та вороже ставиться до всього, що не відповідає його укладу життя.

Стосовно міжнародних аспектів розвитку інститутів демократії, то нині до них передусім потрібно віднести процеси глобалізації та розвиток інформатизації. Глобалізація має суперечливий вплив на розвиток демократичних інститутів. З одного боку, велика інформаційна прозорість світу, імперативи децентралізації й ринкової конкурентоспроможності прискорюють поширення демократичних цінностей та інститутів, чисельність формально демократичних держав на планеті зростає. Завдячуючи глобалізації практично всі країни залучаються до міжнародних політичних процесів, до світових фінансових, технологічних, інформаційних потоків, що, в свою чергу, потребує збільшення «прозорості» кордонів між різними економічними й політичними системами, а також установлення більш-менш спільних норм поведінки політичних та економічних суб’єктів, використання загальних «правил гри» на світовому ринку. Це значною мірою сприяє посиленню кризи авторитарних режимів у різних регіонах світу й у країнах, які належать до різних цивілізацій.

Дедалі збільшується у світі вплив транснаціональних та неурядових організацій, керівництво яких не формується за допомогою традиційних демократичних процедур.

Також відомо, що нинішній етап глобалізації супроводжується поглибленням економічної диференціації між розвиненими та більшістю інших країн. Якщо ця тенденція збережеться, то не варто очікувати швидкого та рівномірного економічного й соціального прогресу країн, що розвиваються, радикального підвищення життєвого рівня їхнього населення та, відповідно, формування соціальних передумов «працюючих» інститутів демократії.

Інститути демократії є політичними. Вони можуть бути офіційними організаціями, які належать до конституційної структури держави, або мати періодичне організаційне оформлення. Головні критерії їх оцінки: якість функціонування, міра важливості як центрів прийняття рішень у сфері впливу, влади та політики.

Базовими для сучасної представницької демократії є шість основних інститутів, які необхідно розглядати комплексно, в їх взаємозв’язку. Вони такі: виборність посадових осіб, вільні та чесні вибори, свобода висловлювань, доступ до альтернативних джерел інформації, автономія асоціацій та загальні громадянські права. Вони дають можливість, з одного боку, систематизувати основні риси сучасної демократії, а з другого – установити відмінність між демократичними та недемократичними політичними режимами, а також оцінити ступінь демократичного розвитку політичної системи в кожній окремо взятій країні на сучасному етапі розвитку демократії.

Коли інститути демократії набувають достатнього розвитку та  сили, а також великої щільності численних і стабільних взаємодій, вони починають відігравати важливу роль у політичному процесі і сприяють виникненню інституціалізованої демократії. У сучасному суспільстві демократичні інститути забезпечують важливий рівень взаємодії. Інституційний рівень значно впливає на особливості організації суспільства, наділяючи представництвом одних учасників політичного процесу та відштовхуючи інших. Без інституціалізації, без політичних інститутів демократії жодна сучасна демократична держава існувати не може. Інститути та ступінь інституціалізації, отже, є одним із критеріїв для визначення рівня організованості та наявності порядку в сучасній демократичній державі.

Кожний етап політичного розвитку є довготривалим та достатньо складним процесом, який не завжди доходить до свого логічного завершення. Знання цих етапів важливе з методологічного погляду, оскільки дає змогу встановлювати відмінність між окремими поставторитарними країнами за мірою успішності інституціалізації на певному етапі політичної трансформації, а також визначати політичні завдання, що притаманні тому чи тому етапу суспільного розвитку, виконання яких необхідне для успішної інституціалізації демократії. Перед Східною Європою, зокрема й Україною, постала необхідність цілковитої перебудови державних соціалістичних режимів та централізованих економік. Латинська Америка потребує відтворення демократії після десятиліть авторитарного правління капіталістичними економіками. Східна Азія добивається трансформування авторитарних капіталістичних держав. За будь-якої спроби сформулювати загальні політичні рекомендації слід враховувати  особливості кожної країни.

Перший етап інституціалізації – формування та становлення інституту; другий етап – його «легітимізація», укорінення в суспільстві та суспільній думці, адаптація до традицій та норм; третій етап – зростання його ефективності, певна «оптимізація». Проходження названих етапів інституціалізації є доречним із погляду аналізу перетворень, що відбуваються в різних країнах. Концептуальне розмежування етапів розвитку демократії дає можливість позбутися елементів суб’єктивності та емоційності під час характеристики нинішнього стану політичних систем, а також адекватніше та теоретично точно визначити сутність тієї стадії розвитку, на якій вони нині перебувають. Важливо розуміти, що для деяких країн завданням першого етапу інституціалізації є становлення та зміцнення інституційних основ нової політичної системи. Формування в суспільстві позитивного консенсусу щодо норм та правил функціонування інституціональної системи ще не на часі.

Основним чинником інституціалізації демократії у традиційних суспільствах є передусім чисельна перевага в соціальній структурі середнього класу. Його значна питома вага в соціальній структурі та достатньо прозорі економічні позиції малого й середнього бізнесу на ринку праці є необхідними умовами розвитку стабільних інститутів демократії.

Очевидно, що «бідні» суспільства, в яких значні верстви населення живуть на межі бідності та соціально маргіналізовані, не є сприятливим середовищем для інституціалізації демократії.

Однопартійні політичні системи, що існували в поставторитарних державах протягом багатьох десятиліть, створили політичну культуру, яку змінити швидко неможливо. Для зміни цієї культури демократичні політичні партії та організації (включаючи засоби масової інформації), які свідомо орієнтовані на трансформацію традиційного суспільства та інституціалізацію демократії, повинні докласти певних зусиль для здійснення цілеспрямованої соціальної переорієнтації суспільства.

Одним із важливих чинників успішної інституціалізації демократії у традиційних суспільствах є легітимність інститутів, тобто розуміння значною частиною населення необхідності того або іншого інституту демократії та інформованості про його діяльність. Подолання кризи легітимності пов’язане з виконанням двох завдань. По-перше – підвищити довіру до інститутів демократії, чого можна досягти шляхом поліпшення матеріального стану основних соціальних груп. Це, в свою чергу, здійснюється через поетапне впровадження ринкових механізмів шляхом забезпечення високого рівня соціального захисту основних груп населення. По-друге – створити механізм подолання соціокультурних суперечностей, для чого потрібно передусім визначити соціальні групи, які орієнтуються на цінності раціоналізму, ефективності або рівності. Потім має бути створено порівняно однакові економічні можливості представникам різних соціокультурних орієнтацій через свободу вибору форм власності. Для найбільш соціально вразливих груп населення потрібно передбачити соціальні амортизатори у вигляді дотацій, нових робочих місць тощо. Найважливішим у механізмі подолання соціокультурних суперечностей є формування серединної культури, яка органічно поєднує на принципах поваги та діалогу традиційні й сучасні цінності.

Отже, незважаючи на труднощі демократичного розвитку, навіть серйозні відмінності в історичних традиціях та соціокультурних підвалинах суспільства не є абсолютною перешкодою для інституційної трансформації.

Джерела

1. Бабкина О. В. Роль государства в реформирующейся политической системе // Персонал. – 2002. – № 4. – С. 37.

2. Липсет С. М. Сравнительный анализ условий, необходимых для становлення демократиии // Международный журнал социальных наук. – 1993. – № 3. – С. 9.

3. Чилкот Р. Х. Теории сравнительной политологии. В поисках парадигмы / Пер. с. англ. – М., 2001. – С. 318.

4. Шмиттер Ф. Процессы демократического транзита и консолидации демократии. Материалы круглого стола «Демократические переходы: варианты путей и неопределенность результатов» // Полис. – 1999. – № 3. – С. 30–33.

Автор: Василь КОЗЬМА