Воскресіння розстріляних пензлів

Виставка «Спецфонд». Національний художній музей України. Київ

Експозиція, що є зримим підсумком працемісткого проекту-реставрації (куратор Юлія Литвинець), сколихнула столицю. Маємо справу з черговим підтвердженням закону інформатики: не існує інформації, що прихована назавжди. Будь-яка рано чи пізно досягне людських вух та очей. Цей переінакшений сучасниками євангельський постулат («Нема нічого таємного, що не стало б явним») відлунився в музейних залах правдою про тисячі заборонених пензлів, затаврованих цензурою імен.

Спеціальний фонд творів, автори яких були репресовані «мистецтво­знавцями» із НКВС, компонувався в Національному художньому музеї (колишньому Державному українському музеї) у 1937—1939 роках.

Параноїдальна чекістська уява проглядається крізь чорнильні кривулі під склом: прізвища митців – ворогів народу, назви занепадницьких робіт, папок, дипломів, епістоляріїв, фотознімків й інших викривальних матеріалів ретельно записані у стовпчики Інвентарної книги. У 1750 позиціях цієї книги акумульовано нещадний вирок спотворювачам «світлої радянської дійсності». Їхні роботи їхали до Києва з Харкова, Одеси, Полтави, концентрувалися в центральному музеї, аби їх ніколи ніхто не побачив.

Ідеологічну шкоду молодій Країні Рад вбачали у войовничому декадансі, що потоками лився з картин, у надто чесному баченні людей праці, тужливих і змучених, а не ідіотично радіючих надбанням революції. Окрема мова – образи «слабкої статі»: не якісь там життєрадісні фігурні феміни з веслами, серпами чи книгами, а втомлені життям, працею зморені, часто безформні й негарні жінки. Надреалізм художників проявлявся й у манері, стилістиці малювання (бойчукізм робив свою справу) й у вельми специфічній, часто­густо похмурій колористиці. Виходило: симфонія праці, будівництва нового справедливого світу сповнена какофоній та дисонансів.

Ось Спецфонд і виконував тоді роль кладовища не­соцреалістичного мистецтва, ховав під пеленою майбутнього безпам’ятства роботи художників­аутсайдерів, з­поміж яких Олександр Богомазов, Віктор Пальмов, Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Онуфрій Бірюков, Семен Йоффе. Численні таланти, як­от Михайло Бойчук, Софія Налепинська­Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка, були розстріляні як «шпигуни» й «терористи». А ті рідкісні митці, котрих якимось дивом не розчавив молох 1930­х, пізніше струсили із себе гар репресій і творили до кінця довгого життя.

Цікаво те, що замість знищення цього масиву «формалістичних», «націоналістичних» та різних інших «істичних» творінь його було законсервовано стараннями якихось потаємних шанувальників справжнього мистецтва. Чийсь далекоглядний розум, мабуть, виношував неспокійну думку: а що, як колись раптом?..

Це саме «раптом» вибухнуло в перебудовчому 1987­му, коли чергова потужна хвиля антисталінізму змила забуття з тисяч і тисяч імен, винесла на поверхню стоси заборонених опусів – літературних, художніх, наукових. У Національному художньому музеї розгорілася робота з упорядкування цінного фонду. А отже, – з повернення вагомого для історії культури мистецького шару.

Сучасний етап цього надзвичайного процесу спостерігаємо нині. Його перевага, власне, в тому, що до музейного відвідувача проторували дорогу твори не лише вже показані раніше, а й такі, яких широкий загал не бачив ще від часів передвоєнного жахіття.

P. S. Проект організовано за сприяння Галузевого державного архіву СБУ. Експозиція працюватиме до 29 березня 2015 року.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА