«Усе починалося з чотирьох олівців, які мені подарував брат...»

Заслуженому художникові України Миколі ПІДГОРНОМУ – 70

Кажуть, що люди, наділені Божим даром, спершу задумуються над самим життям, а вже потім знаходять, як висловити власні думки – хто в літературі, хто в акторстві, хто в живописі…

– Ми жили в Полтаві на квартирі за адресою Пушкіна, 113. Це був кінець 40­х… Я не пам’ятаю, що це було, можливо, день народження чи ще якесь свято, але брат мені подарував чотири олівці. Я їх досі взагалі не бачив! Але одразу щось почав малювати… А потім, пригадую, захворів, потрапив у лікарню і, коли іншим дітям приносили туди якісь апельсини чи цукерки (і це в ті часи!), я попросив, аби мені принесли оті олівці. І я там малював уже якісь танки, машини, зброю… Бо щойно закінчилася вій­на, й навіть ми, післявоєнні діти, ще немов жили в цьому вирі. Отак і почалося… А потім уже в школі купував брошурки типу «Як стати художником», де писали про якісь ази: як натягти полотно, як ґрунтувати, як з фарбами… Бо ж у нашій сім’ї художників не було. Все доводилося опановувати самому. І я вже в школі умів писати олією, й ці картини висіли навіть на стінах у коридорі, в класах. А мене вже всі називали «художником». Ну, знаєте, як у дітей: «А­а, художник!..». Це чомусь мене інколи навіть дратувало, і якось у творі на тему «Ким я хочу бути» написав, що хочу бути… геологом. І пам’ятаю, як учителька навіть засміялася, прочитавши це: «Ну, це він так написав… Ми ж знаємо!.. Все одно він буде художником». Ця фраза запам’яталася на все життя. Потім я довго шукав у Полтаві якийсь гурток, де «вчать на художника», зрештою знайшов, але там, знаєте, збиралися діти, які ще зовсім нічого не вміли, а я й справді цей період уже давно «переріс». І тоді я наважився піти в «дорослу» студію! Там були вже такі дядьки, навіть військові, добре це пам’ятаю, і якось спершу було боязко поруч із такими людьми, бо думаєш: я ж іще нічого не вмію, а вони вже он… Але мене там добре прийняли, мабуть, побачили, що з цього хлопця буде «толок» і вже й на професійному, так би мовити, рівні сприймали мене як рівного. Це була така своєрідна школа життя, людських і творчих взаємин, бо я навіть аж сам відчув, як подорослішав.

У мене фактично якогось Рубікону перед вибором подальшого шляху не було: куди йти після школи? Все якось уже вирішилося само собою. І я поїхав учитися в художнє училище, п’ять років там відучився і думав учитися далі. Але мій учитель Шеховцов відсовітував мене: ну, навіщо тобі знову вчитися того, що ти вже вмієш? Давай вдосконалюйся, пиши картини, шліфуй, в тебе це добре виходить.