Право знати свої права та обов’язки: до визначення в системі конституційних прав людини

Висвітлюється малодосліджена в юридичній науці проблема місця конституційного права людини знати свої права та обов’язки (закріпленого в статті 57 Конституції України) в системі прав людини і громадянина. Наголошується на відсутності єдиного підходу до розуміння природи такого права в коментарях до Конституції, неоднозначності конституційної практики різних країн та недостатності наукових класифікацій прав людини щодо цього права. Розглядаються співвідношення права знати свої права та обов’язки з іншими правами людини, насамперед правом на інформацію, на звернення до органів влади та на правову допомогу. Відзначаються особливості цих прав, належність їх до однієї групи прав людини на участь у правовому процесі. Пропонується авторське визначення місця права знати свої права та обов’язки в системі прав людини, зважаючи на універсальний характер цього права.
Ключові слова: Конституція України, права людини, конституційні права, право знати свої права та обов’язки, система прав людини, класифікація, правовий процес.

Розбудова демократичної, соціальної, правової держави, передбаченої Конституцією України, потребує дедалі повнішої реалізації правового статусу кожної людини, насамперед її конституційних прав і свобод. Але цього не можна досягти без знання суб’єктами правовідносин їхніх прав та обов’язків, яке має гарантувати держава. За словами відомого німецького вченого­юриста Р. Ієринга, хто бажає цілком упевнено застосовувати право, повинен передусім засвоїти його, опанувати право розумово [12, с. 333].

В Україні кожному гарантується серед інших прав також право знати свої права та обов’язки, закріплене у статті 57 Конституції України як одне з конституційних прав людини. Проте науковці по­різному визначають зміст вказаного права. Деякі вчені називають його «важливою передумовою правомірної поведінки і розвитку суспільної активності» [3, с. 142]. Інші автори розглядають у зв’язку з конституційними засадами правової держави та верховенства права (статті 1 і 8 Конституції України), розуміючи цей зв’язок так: в умовах існування правової держави, дії верховенства права правові норми та їхні джерела повинні відповідати принципу правової визначеності, який спирається на ідею передбачуваності, тобто знання людиною правових наслідків своїх дій. Тому право на визначеність правових норм, котре включає право знати свої права та обов’язки, характеризують як одне з невід’ємних прав людської особистості, яке тільки можна собі уявити [6, с. 425–427].

Норми права, безперечно, повинні бути зрозумілими, чітко визначати права та обов’язки суб’єктів правовідносин. Але з цього коментаря не можна зрозуміти, чи право знати свої права та обов’язки містить у собі право на визначеність норм, чи, навпаки, охоплюється ним? На думку автора статті, «право на визначеність правових норм» взагалі не є правом людини, адже визначеність правових норм потрібна усім суб’єктам права, а не тільки фізичним особам. Визначеність норм розглядають у теорії права як загальну вимогу до якості нормативних актів [9, с. 3]. У цьому разі автори коментаря не розкривають того, як конкретно право кожної людини знати свої права пов’язується із засадами верховенства права і правової держави.

У деяких коментарях до статті 57 Конституції України право знати свої права та обов’язки трактують у значенні інформації про них, пов’язуючи це право з конституційним правом кожного вільно збирати інформацію, встановленим у частині другій статті 34 Конституції України. Зазначається, що тут ідеться про правову інформацію, вільне отримання і поширення якої є вкрай важливим для формування в людей знань про свої права та обов’язки [6, с. 425–427]. Разом із тим такий коментар не розкриває поняття правової інформації.

В іншому коментарі йдеться про те, що право знати свої права і обов’язки може розглядатися як окремий, «спеціалізований» різновид права людини на інформацію, а саме щодо прав і обов’язків людини. Тому, на думку П. Рабіновича, все, про що йдеться у його коментарі до частини другої статті 34 Конституції України, стосується і коментованого права знати свої права та обов’язки [5, с. 283]. Об’єктом права, передбаченого статтею 34 Конституції України, вказує П. Рабінович, є певні дії з інформацією, з якою можна вдаватися до будь­яких способів і засобів її використання і поширення. Водночас здійснення зазначеного права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя. Проте обмеження цього права є досить складним у практичному плані [5, с. 184–185].

З погляду автора статті, право знати свої права і обов’язки не може бути обмеженим. Тому в цьому сенсі простежується різниця між правами, встановленими статтею 34 і статтею 57 Конституції України, і все, про що йдеться в коментарі до частини другої статті 34, не може цілковито стосуватися права, передбаченого у статті 57 Конституції. Коментар В. Теліпка до вказаних статей лише повторює наведені коментарі П. Рабіновича [10, с. 179, 117]. Крім того, зі змісту положень статті 34 Конституції випливає, що вони жодним чином не характеризують право громадян знати свої права і обов’язки, хоча певною мірою і стосуються його забезпечення державою.

Очевидно, що неможливо знати свої права та обов’язки без отримання інформації про них. Але якщо вважати, що право на інформацію передбачає, зокрема, й право знати свої права та обов’язки, то не було б потреби встановлювати це право в окремій статті Конституції. Можливо, через змішування двох вказаних прав і зведення їх до інформації про право у конституціях багатьох країн немає положень про право знати свої права, а є лише конституційне право людини на інформацію.

Разом із тим порівняння норми частини першої статті 57 Конституції України з конституціями інших країн свідчить, що аналогічне право в деяких із них закріплено як окреме право людини. Приміром, у статті 90 Конституції Латвії записано: «Кожен має право знати свої права» [4, с. 315]. Про право знати також свої обов’язки в цій статті не сказано.

У Конституції Молдови також є стаття 23 про право кожної людини на знання своїх прав і обов’язків. У частині першій цієї статті вказано, що «кожна людина має право на визначення її правосуб’єктності», а в частині другій встановлено, що «держава забезпечує право кожної людини на знання своїх прав і обов’язків» [4, с. 552].

Натомість у конституціях багатьох країн (Австрія, Албанія, Андорра, Греція, Індонезія, Італія, Кіпр, Німеччина, Франція, Хорватія, Японія тощо) взагалі відсутні приписи, що стосуються права людини знати свої права.

Враховуючи це, можна зробити висновок про відсутність однакового підходу до розуміння змісту права знати свої права та обов’язки, визначення його місця в системі прав людини та його співвідношення з іншими конституційними правами людини, тобто про недостатнє теоретичне розуміння змісту такого права. Однак спеціальних наукових досліджень цих питань практично немає. У цьому переконує аналіз тих класифікацій прав людини, які розглядаються в конституційно­правовій науці.

В юридичній літературі вказується, що конституційні права і свободи людини вирізняються багатоманітністю, а питання їх класифікації стали традиційними для юридичної науки і практики. Розрізняють офіційну (передбачену міжнародними актами) й неофіційну (доктринальну), здійснювану вченими­правознавцями, класифікацію прав людини. Першу групу так званих елементарних прав і свобод закріпила Загальна декларація прав людини 1948 року. Йдеться про права на життя, свободу і недоторканність особи, свободу від рабства, заборону тортур, рівність перед законом тощо. Другу групу прав людини становлять її особисті громадянські права: на визнання правосуб’єктності особи, свободу пересування та вибір місця проживання, притулок, громадянство, право володіння майном. Третю і четверту групи – політичні права і свободи, а також економічні, соціальні та культурні права [8, с. 210–211].

За сферою суспільних відносин права людини здебільшого поділяють на громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні. В інших класифікаціях виокремлюють також інформаційні права. Однак достатніх і загальновизнаних критеріїв класифікації прав людини досі не знайдено [11, с. 190].

Ті класифікації прав людини, які пропонуються, часто взагалі не називають право людини знати свої права та обов’язки, а щодо близького до нього права на інформацію, то його відносять до різних категорій прав: основних публічно­політичних прав і свобод [1, с. 617–618]; соціальних і культурних прав [2, с. 217–219]. Це можна пояснити тим, що в більшості конституцій світу право знати свої права не закріплено, тому й не згадується в наукових класифікаціях прав людини.

Проте у деяких наукових працях виокремлюють також і право людини знати свої права та обов’язки. Так, Г. Котляревська відносить це право до загальних прав людини, що становлять групу «прав людини на участь у правовому процесі». Воно, як і право на звернення до органів влади, за її словами, не захищає якийсь один особливий інтерес, а забезпечує в правовому процесі реалізацію всіх інших прав людини. До цієї групи прав вона відносить закріплені у Конституції України: право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (стаття 27); право на звернення до органів влади, суду (статті 40, 55); право на правову допомогу і вільний вибір захисника своїх прав (стаття 59); право на відмову давати показання щодо себе та членів сім’ї чи близьких родичів (стаття 63) [7, с. 38–39].

У зв’язку з цим, розглядаючи право знати свої права та обов’язки у співвідношенні з іншими правами людини, треба, на думку автора, звернути увагу на статтю 59 Конституції України, якою закріплюється право на правову допомогу, котре найтісніше пов’язане з правом знати свої права та обов’язки. Саме користуючись консультаційно­правовою допомогою фахівців у галузі права, кожна особа може отримати певні знання про свої права та обов’язки.

Право на правову допомогу закріплене у міжнародних актах, зокрема у статті 6 Європейської конвенції з прав людини. Встановлення і гарантування в усіх конституціях сучасних держав права кожної людини на отримання правової допомоги, з погляду автора, доводить: будь­яка держава виходить з того, що при реалізації права знати свої права самостійно кожною особою неможливо гарантовано забезпечувати людині належного знання її прав та обов’язків. Саме тому кожному гарантується державою право на правову допомогу і завдяки цьому забезпечується необхідне знання особою її прав та обов’язків.

Отже, право знати свої права та обов’язки є найближчим до категорії гарантувально­забезпечувальних прав, здійснення яких забезпечує в механізмі правового регулювання належні юридичні умови для реалізації правового статусу людини в усіх конкретних правових відносинах. Тож право знати свої права та обов’язки за своїм характером є універсальним, без гарантованого здійснення якого реалізація усіх інших прав та обов’язків, правового статусу особи загалом була б неможливою. 　

Джерела　

1. Авакьян С. А. Конституционное право России: в 2 т. – Т. 1. – [2­е изд., перераб. и доп.]. – М.: Юристъ, 2006. – 719 с.

2. Енгибарян Р. В. Конституционное развитие в современном мире. Основные тенденции / Р. В. Енгибарян. – М.: Норма, 2007. – 496 с.

3. Коментар до Конституції України / [за ред. В. Ф. Опришка [та ін.]. – [2­е вид.]. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998. – 412 с.

4. Конституции государств Европы: в 3 т. / под общ. ред. директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации Л. А. Окунькова. – Т. 2. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 840 с.

5. Конституція України. Науково­практичний коментар / [В. Б. Авер’янов [та ін.].; під ред. В. Я. Тація [та ін.]. – Х.: Видавництво «Право»; К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 808 с.

6. Конституція України. Науково­практичний коментар / за ред. В. Я. Тація, О. В. Петришина, Ю. Г. Барабаша [та ін.] / Нац. акад. прав. наук України. – [2­е вид., перероб. і доп.]. – Х.: Право, 2011. – 1128 с.

7. Котляревська Г. М. Конституційне право громадян на звернення до органів влади в Україні (питання теорії та практики): Монографія / Г. М. Котляревська. – К.: Парламентське видавництво, 2012. – 168 с.

8. Погорілко В. Ф. Конституційне право України / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко; за заг. ред. проф. В. Л. Федоренка. – [3­е вид., перероб. і доопр.]. – К.: КНТ; Видавництво Ліра–К, 2011. – 532 с.

9. Риндюк В. І. Проблеми законодавчої техніки в Україні: теорія та практика: Монографія / В. І. Риндюк; відп. ред. О. І. Ющик. – К.: Вид­во «Юридична думка», 2012. – 272 с.

10. Теліпко В. Е. Науково­практичний коментар Конституції України. Станом на 1 грудня 2010 р. / В. Е. Теліпко; за ред. В. Л. Мусіяки. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 544 с.

11. Тодика Ю. М. Конституційно­правовий статус людини і громадянина в Україні / Ю. М. Тодика, О. Ю. Тодика. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 368 с.

12. Фон Иеринг Р. Избранные труды: в 2 т. – Т. ІІ. – СПб: Изд­во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. – 547 с.

Автор: Наталія КОРНІЄНКО-ЗЄНКОВА