Сім синочків і дві доньки

Молоде подружжя, маючи своїх двох синів, взяло на виховання семеро дітей-сиріт. Цим учинком Наталя та Михайло Ребро привернули до себе увагу не лише односельців із села Верин, що в Миколаївському районі на Львіщині, а й мешканців сусідніх населених пунктів. Сміливе рішення чоловіка й жінки підтримала Миколаївська райдержадміністрація. Її голова Василь Кіндрацький зумів організувати й задіяти консультантів-вихователів, підприємців-меценатів, котрі всі разом допомагали облаштовувати перший у районі будинок сімейного типу. Днями його урочисто відкрили. Освятив помешкання місцевий священик отець Василь Говгера. Приїхав на урочисту подію голова Львівської обласної держадміністрації Микола Кміть, прийшли фахівці-вихователі, односельці, співав народний вокальний гурт «Гердан». Усі вони вітали новоселів і зичили їм родинної злагоди.

Не менше від дітей раділи та тішилися дорослі, що зробили благородну справу – реконструювали й облаштували таке чудове комфортне житло, яке не соромно й усьому світові показати. Сім кімнат, а це – 120 квадратних метрів, відремонтовано й обставлено так, наче зійшли вони з картинок глянсових дизайнерських журналів. Двоповерхові ліжечка з барвистими ковдрами, полички з книжками, іграшками. Простора зала з овальним великим столом, за яким не затісно всім одинадцяти членам цієї щасливої родини. Кухня обладнана добротною побутовою технікою. Два холодильники, комбайн, дві печі (мікрохвильова та для випікання хліба), два електрочайники, два пилососи, два телевізори, два комп’ютери. Того дня всі гості принесли дітям численні подарунки: енциклопедії, конструктори, іграшки.

– Я довго думала, перш ніж дати згоду на урочисте відкриття нашого нового помешкання, – пояснила мама багатодітної сім’ї 32-річна Наталя Ребро. – Адже діти дуже різні, серед них і вразливі. Та саме вони підказали мені вихід. Адже бачили, як усі нам допомагали – і необхідними меблями, і привозили на подвір’я пісок, і встановлювали гойдалки, і монтували басейн. Із нашими вихователями-консультантами, соціальними працівниками, спонсорами дівчатка та хлопчики часто спілкувалися, переконуючись, що ці люди трудилися для загального добра. То чому б не зробити свято для всіх, яке назавжди запам’ятається моїм дітям?!

Велику спонсорську допомогу надав ВАТ Миколаївський цементний завод, благодійний фонд «Миколаївщина», Веринська сільська рада, громадська організація «Молодий народний рух», молоді місцеві підприємці Андрій Гергерт, Руслан Козак та інші.

Допоки гості збиралися, я вирішила ближче познайомитися з названими батьками. Наталя має вищу економічну освіту, Михайло працює водієм-дальнобійником.

– Так склалося моє життя, що Бог дав мені доброго й турботливого чоловіка, котрий мене любить. А коли жінка за мужем, тобто відчуває себе за його спиною захищеною, до того ж має його підтримку і шану, то наважується на те, чого інші сім’ї уникають, – сказала Наталя.

У подружжя двоє своїх синів. Сашкові – дев’ять років, а Іллі – чотири. Якось на сільській зупинці Наталя підібрала дворічну дівчинку в дуже занедбаному стані. Відмила маленьку Настю, потім лікувала. У селі всі знали, що маля з неблагополучної сім’ї і завжди голодне та недоглянуте. Відтак прийшла думка взяти на виховання не лише Настю, а ще й сиріт з інтернату та створити велику, дружну родину. Наталя сказала про це чоловікові, котрий її підтримав. Потім пішла до директора Миколаївського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ірини Бови. Порадилися. Бажання Наталі й Михайла підтримали в райдержадміністрації. Під проект помешкання сімейного типу виділи кошти. Щоправда, тільки-но почали втілювати задум у життя, з’явилося багато перепон.

Із великими труднощами працівники державної соціальної служби забрали чотирьох братів із Червоноградської школи-інтернату для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. Попри всі підготовлені документи, хлопчиків не віддавали до прийомної родини.

Сьогодні на Львівщині впроваджується державна цільова соціальна програма реформування закладів для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. Альтернативою для інтернатів і сиротинців є прийомні сім’ї. Потрапляючи до такої родини, діти одержують повноцінне виховання. На Львівщині вже 199 дітей, про котрих піклуються прийомні батьки. Однак є велика проблема на державному рівні. Річ у тім, що школи-інтернати відмовляють названим батькам у всиновленні сиріт. Мовляв, тоді вихователі цих закладів залишаться без роботи.

– Адже держава виділяє на кожного сироту в середньому на місяць 2 тисячі гривень, із яких дитина мало що одержує, бо всі кошти йдуть на утримання закладу та його персоналу, – розповів начальник служби у справах неповнолітніх Львівської ОДА Володимир Лис. – А коли ми відкриваємо будинок сімейного типу, використання коштів на прийомних дітей проконтролювати значно легше.

Відтак, аби завадити усиновленню чотирьох братів, їм у Червоноградському інтернаті навіть приписали неіснуючі хвороби. Довелося чиновникам докласти чимало зусиль, щоб діти знову пройшли медичне обстеження, після чого їх позбавили «поганого» діагнозу. Окрім цього, хлопців довелося лікувати від корости.

– Сьогодні всі четверо братів – здорові, допитливі й розумні діти, – каже Н. Ребро. – Старший – 12-річний Микола – відпочиває в «Артеку», часто нам телефонує. Найменший – п’ятирічний Сергійко – вразливий і делікатний хлопчик, його особливо опікають восьмирічний Богдан і шестирічний Мар’ян. Усі вони мешкають в одній кімнаті і дуже дружні. Хлопчики багато пережили. Я хвилювалася, бо спочатку не знала, як знайти з ними спільну мову. «Головне бути самою собою й ніколи не лицемірити. Діти завжди бачать фальш», – дала мені пораду наш досвідчений вихователь Ірина Бова.

Тут до кімнати зазирнула чорноока дівчинка-підліток в українському строї.

– Це наша Оля. Їй 12 років. Вона з репетитором додатково вивчає англійську й німецьку мови. Оля – перша моя помічниця, – продовжує Наталя. – Разом із нею до репетитора їздять 9-річний Сашко та 12-річний Микола. А ось шестирічна Настя й восьмирічний Семен займаються танцями. Семен любить малювати й уже подолав дефекти мови, успішно займаючись з логопедом.

Почувши, що про нього говорять, хлопчик приніс альбом зі своїми малюнками та почав їх коментувати. Потім Настя показала альбоми з сімейними фотографіями. У господарстві в батька Михайла автомобіль «Шевроле», яким він щонеділі вивозить дітей на прогулянки: чи то до лісу, чи на став порибалити, чи до Львова в Шевченківський гай. Під час святкування Дня матері Настя й Семен сфотографувалися з відомим співаком Іваном Поповичем. Мають діти кота на прізвисько Чорний і морську свинку Мишку.

– Позаяк ми виховуємо дітей у селі, то збираємося завести курей, качок, свиню, – ділиться своїми планами Наталя. – Діти повинні навчитись, як за цим усім доглядати. Щоправда, нині біля нашого будинку лише дитячий майданчик із гойдалками, куди збігаються з усього села дівчатка та хлопчики, котрі добре контактують із моїми доньками й синами.

У молодої мами планів дедалі більше. Вона намагається обчислити потреби й витрати на дітей, аби щомісяця кожному бодай трішки відкладати грошей на майбутнє. Готуючи щодня дітям їсти, вже знає, якими мають бути порції. Наприклад, за день діти з’їдають дві буханки хліба, котрий має особливий смак, бо його пече сама Наталя. Жінка має особливу вдачу: хоч би за що вона взялася, робить з любов’ю. А діти відчувають це дуже добре.

Автор: Лариса МАРЧУК