Колекціонування – робота душі й серця

Анатолій Іванович Можаровський каже, що в його крові й душі намішана доволі неоднозначна спадковість роду Можаровських-Можайських. На початку XVII століття вони зірвалися з вотчинних можайських земель, приєднавшись зі своєю дружиною до польського війська Лжедмитрія. А потім змушені були перебратися на Волинь, де ще два століття вели нескінченні війни з Литвою, доки нарешті родинне гніздо не було остаточно зруйноване семитисячним військом ландскнехтів, поранені й полонені чоловіки вбиті в сусідньому лісі, а жінки й діти віддані литовцям у кріпацтво.

Можливо, саме через цю свою спадковість розмову про антикваріат та старовинні картини Анатолій Іванович починає здалеку. Із того, що Бог створив людину з єдиною метою – збільшення творчого потенціалу цього світу. Бо саме в творчій сутності людини криється зміст виразу «за образом та подобою». З того часу, коли людство вигадало кам’яні знаряддя й стало вишкрябувати на стінах печер символічні зображення оленів, ведмедів та мамонтів, починає свій відлік світотворча сутність людства.

Однак природна схильність людини до творчості й краси завжди мала, як Місяць, світлий і темний боки. Світло бачиться в самозреченні істинного творця, що готовий офірувати багато чим, іноді й життям в ім'я творення краси. А темнота – в помислах князів, котрі, як у відомому фільмі Андрія Тарковського, наказували виколювати очі майстрам, щоб вони більше не створювали прекрасних церков і палат сусідам. Сьогодні ж ця диявольська темнота криється за усміхненими обличчями торговців картинами, які переконують вдів і дітей художників, що  творіння  їхніх батьків  не варті ламаного шеляга, а потім перепродують їх на аукціонах (де, до речі, купується чимало підробок). Темнота – в замисленості експертів, що створюють рейтинги художників, де, скажімо, Кандинський оцінюється нарівні з Рембрандтом. Чи – у зарозумілості авторів списку сотні світових геніїв, де наш художник Іван Марчук сусідить із Біллом Гейтсом та Осамою бен Ладеном. І коли хтось каже, що як надійні інвестиції треба купувати картини Марчука, хочеться відповісти, що, можливо, надійніше вкласти мільйони доларів в особисті речі Білла Гейтса або ж «калашник» Осами.

Творці таких рейтингів не замислюються над тим, що своєю діяльністю зводять мистецтво до рівня попси, в якій усе розподілене за кількістю золотих дисків і рядків у хіт-парадах. Тому саме поняття інвестицій в антикваріат чи старовинні картини нездорове, бо це надто диявольська гра – купувати картини лише для того, аби завтра продати вдесятеро дорожче. За це будь-яка людина буде раніше чи пізніше жорстоко покарана провидінням. А вкладати гроші у витвори мистецтва можна, керуючись критерієм духовності та власним відчуттям. Необхідно вслухатися в себе й визначати: чи буде радісніше від того, що ця картина висітиме в твоїй кімнаті або галереї? Треба слухати серцем.

Про себе Анатолій Іванович розповідає неохоче. Каже, що з дитинства бігав по музеях та галереях, вглядаючись у картини. Позаяк у юності мешкав у будинку письменників на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, то був знайомий із багатьма відомими літераторами, які давали підзаробити передруком рукописів або дрібними послугами. Від спілкування з яскравими особистостями залишилося відчуття, що мистецтво – недосяжна вершина буття, поруч із якою можна поставити лише красу природи. Та коли, заробивши якісь гроші бізнесом, почав купувати витвори мистецтва, дуже швидко зрозумів: так звані дилери й торгівці картинами займаються бізнесом, побудованим на ошукуванні людей. І досить часто доводилося купувати підробки (хоча душа підказувала, де справжня краса). Тому багато разів кидав цю справу й повертався до неї, доки остаточно не вирішив керуватися лише власними знаннями, інтуїцією та голосом душі. Бо справжнє колекціонування – це величезна робота душі й серця, коли наявність грошей аж ніяк не найголовніша річ.

При цьому Анатолій Іванович посилається на Миколу Реріха, котрий у своєму житті знав двох справжніх колекціонерів. Один із них – багатий купець Третьяков, що створив відому галерею, другий – царський службовець Голенищев-Кутузов, людина не без імені й титулів, але яка не могла похвалитися значними статками. По смерті обох виявилося: колекція Голенищева-Кутузова нічим не гірша за «третьяківку», бо він відкривав невідомих художників.

Спілкування з мистецтвом повинно відбуватися на ще не осягнутому наукою генетичному чи духовному рівні. Це як любов до жінки. Побачив чоловік дівчину й закохався. Хоч не знає, чому, адже вродливих жінок багато, та саме цю він відчуває душею. Те ж стосується й природи, якихось місцин, де відчуваєш єднання зі всесвітом та всеосяжну красу цього світу. Але це питання внутрішньої культури й злагоди людини з власним єством, до яких треба пройти довгий і непростий шлях. І ще. Нам усім слід  частіше спрямовувати погляд у небо, до істинної краси, притаманної природі, картинам, віршам, справжній музиці та іншим, не пояснюваним з погляду обивательської логіки витворам богоподібного людського духу.

Автор: Ігор МАЛЕНЬКИЙ