Малоросійство може подолати лише загальноосвітня школа

Так вважає ректор Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Григорій КЛОЧЕК
Ось і знову завершується навчальний рік. Сягають піку не лише спека, хвилювання, а й віра в те, що на іспитах фортуна неодмінно всміхнеться. Нервують школярі та вчителі, студенти та їхні наставники. У розпалі — випробування знань, інтуїції, а надто ж — таланту й талану.

Усе зводиться до псевдореформ?

— Григорію Дмитровичу, як ви ставитеся до нині активно обговорюваного зовнішнього оцінювання знань?

Григорій Дмитрович КЛОЧЕК народився 5 березня 1943 року в селі Грабовци Грубешівського району Люблінського воєводства (нині Польща). Закінчив філологічний факультет Одеського університету. Працював учителем, директором школи. Доктор філологічних наук, професор, ректор Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Автор багатьох літературознавчих досліджень, зокрема «Душа моя сонця намріяла» (Поетика «Сонячних кларнетів» Павла Тичини), «У світлі вічних критеріїв», «Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація», «Світ «Велесової книги», навчальних посібників-хрестоматій про творчість Івана Багряного та Ліни Костенко, своєрідної міні-монографії «Сучасний стан шкільної мовно-літературної освіти».

— Це серйозне випробування для всієї нашої освітньої системи. Радію, що воно відбувається в загальнодержавних масштабах, що, зокрема, 90 відсотків учнів успішно витримали своєрідні тести з української мови. Пишаюся звісткою: наш університет за підсумками кількамісячної антикорупційної кампанії в Кіровограді нагороджено воістину неоціненною відзнакою «ВНЗ суспільної довіри». Для мене будь-які прояви корупції — надто ж серед освітян! — і ганебні, і просто-таки бридкі.

— А як ви оцінюєте спроби реформувати освіту загалом і філологічну зокрема?

— На жаль, громадськість ніби й не помітила цієї значущої події. Звернули увагу передусім на такі подразливі новації, як дванадцятибальна система оцінки знань та прихід у перший клас шестиліток, і лише кілька національно свідомих дослідників ударили на сполох: усе зводиться до псевдореформ!

Певна річ, слід відзначити, що за роки незалежності відбулося деяке пожвавлення шкільного життя, зокрема й викладання української літератури. Пояснюється воно послабленням ідеологічного тиску, включенням до програми нових імен, тем. Але цей період, як мені здається, вже минає: новизна втрачається, викладання заганяють у прокрустове ложе нових стереотипів. Збільшення кількості годин на вивчення мови в старших класах, посилення комунікативної лінії, введення елементів риторики з одночасним скороченням програми з літератури певним чином нагадує ситуацію середини ХІХ століття, коли література витісняла риторику. Сьогодні немовби відбувається зворотний процес: літературі звужують поле діяльності.

Уроки мови поступово перетворюються на «говоріння», писемна грамотність падає. Ніби передчуваючи досить близький регрес, у багатьох вищих навчальних закладах уже «знизили планку» критеріїв оцінки грамотності на вступних іспитах. Укладачі нової програми віддають перевагу усним навчальним формам, бо явно орієнтуються на популярні сьогодні методичні принципи вивчення іноземної мови. Таке механічне запозичення і дивує, і насторожує: не можна не враховувати, що українська мова для більшості населення не чужа, а рідна. Перенесення методів вивчення іноземної мови у сферу української не має жодних підстав. Особливо небезпечними наслідками загрожує скорочення кількості уроків з української літератури. Не сумніваюся, що люди, які ухвалили таке рішення, сформувалися в дефілологізованому радянському суспільстві.

Ситуація драматизується ще й деякими іншими чинниками. Засоби масової інформації, контрольовані кількома фінансово-політичними кланами, зомбують населення, продукуючи мегатонни неправди, які мають не лише дезорієнтуючий, а й деградуючий вплив. А відомо ж бо: що більше в суспільстві правди, то інтенсивніше воно еволюціонує в бік добра. І навпаки. Комерціалізація основних видів мистецтв, зокрема кіно та естради, призводить до посиленої експлуатації тем, образів, мотивів, особливо притягальних для підростаючих поколінь. На дитину, підлітка, юнака щодня рік у рік, тобто фактично протягом усього становлення, обвалюється деморалізуючий і денаціоналізуючий негатив. Література в школі була чи не єдиною альтернативною силою, що бодай якоюсь мірою йому протистояла. Тепер і цю перепону на шляху духовного спустошення знято: скорочення навчального часу, по-перше, призводить до формального викладання літератури, а по-друге — до того, що старшокласники майже не читають художніх текстів.

В одинадцятому класі на знайомство із творчістю Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Юрія Яновського, Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша, Івана Багряного та багатьох інших майстрів слова вчитель має змогу виділити по дві-три години. Цього часу вистачає лише на «проходження за підручником» біографії письменника та одного чи кількох його творів. Про якесь «занурення» в текст навіть не може йтися: найпрогресивніші технології тут безсилі. Інакше кажучи, скорочення часу на вивчення української літератури — це перехід критичної межі, за якою навчально-виховна ефективність цього предмета різко знижується.

Це зумовило ізоляцію літератури від мови: вчитель, маючи обмаль годин, як правило, змушений ігнорувати письмовий твір на літературну тему.

Новий імідж літератури

— Ви вже звикли до нових шкільних програм з української мови, української та зарубіжної літератур?

— Творчі колективи, які останнім часом презентували нові програми, не можуть не викликати поваги. Науковці, як видно, працювали напружено, серйозно, творчо. Та, на жаль, ізольовано один від одного: кожен сумлінно розробляв свій напрям, не цікавлячись, що робиться в сусіда: мовники творили свою програму, літературознавці — свою. Тим часом, як відомо, філологічна освіта — це певна система, між складовими якої мають існувати найтісніші зв’язки. Що міцніші та гармонійніші вони, то ефективніше ця система «працює». Дуже важливо, щоб і кожний компонент системи був оптимальний.

На жаль, в умовах зменшення навчальних годин чимось доводиться жертвувати, зокрема й скорочувати список письменників, творчість яких підлягає монографічному вивченню.

Зі списком письменницьких імен ХІХ століття, що мають бути включені до програми, немає особливих проблем: час як безпристрасний суддя вже визначив класиків тієї епохи. А ось неусталеність «шкільного» списку класиків ХХ століття, особливо його другої половини, ще й досі дається взнаки. Введені до програми твори набувають знаковості поступово. Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Іван Багряний, Василь Барка, Улас Самчук, Василь Стус (так, і він), хоч і визнані як видатні постаті в нашій літературі, все ж, треба чесно сказати, не «розкручені» настільки, щоб вважати їх знаковими у всенаціональному масштабі. Їм ще належить входити в культурну свідомість молодих поколінь через літературу як шкільний навчальний предмет.

Тут постає важливе завдання: створення нового іміджу української літератури. Йдеться не лише про добір творів найвищої художньої вартості, а й про те, щоб вони були прочитані, осягнуті, засвоєні розумом і душею. Так, потребує розв’язання вже давно заявлена проблема, яка стосується неспроможності дев’ятикласників (з огляду на свій ще далеко не зрілий вік) осмислити окремі художні перлини Тараса Шевченка. Це дуже серйозне питання: більшість учнів буквально розминається з найпотужнішими філософськими шедеврами національного пророка.

Як на мене, варто було б розглянути можливість введення до програми майбутнього ХІІ класу спеціальний курс «Вершини рідного письменства», щоб учні могли неквапно вчитатися в такі складні й по-справжньому знакові твори, як деякі поеми Шевченка, «Мойсей» Івана Франка, одну з філософських драм Лесі Українки. Назріла також розмова про налагодження тісного системного зв’язку двох програм — літератури й мови. Думається, найоптимальнішим було б запровадження в старших класах інтегрованого літературно-мовного курсу.

Бомжі не крадуть книжок

— Пане ректоре, згадані заходи — для прийдешнього. А поки що рівень освіченості, на жаль, неухильно знижується.

— Цей процес важко зупинити. Принижений учитель, який стоїть у пікетах із плакатом «Голодний педагог — сором для держави», просто не в змозі забезпечувати поступ у шкільній справі. Чи зможе через круговерть брудних кампаній пробитися думка: «Суспільство, де вчитель почувається упослідженим, не має майбутнього». Адже влада, котра не воліє реально підтримати вчителя, школу, освіту як найпосутніший пріоритет, теж не має прийдешнього.

— Влада часто-густо нагадує бомжів, які, обкрадаючи вашу сільську хату, брали все, крім книжок.

— Справді, кілька разів розбивали вікна, трощили двері, забирали навіть казанки, ложки-виделки. Ніяк не могли повірити, що сучасна професура не має золота-срібла. Та я вдячний уже за те, що жодної книжки не поцупили. Воістину бомжам, як і владі, книжки не потрібні.

— А колись, Григорію Дмитровичу, вчителів шанували. Надто ж — у селах…

— Існує знакове поняття «сільський інтелігент». Реліктових представників цього колишнього, нині фактично вже неіснуючого прошарку, можна було зустріти ще кілька десятиліть тому. Чудове, підкреслено вишукане володіння усною та писемною мовою — форма, за якою вбачається глибоко шляхетна, витончена духовність, виплекана фактично аристократичним морально-етичним кодексом.

Не знаю, коли в нас знову з’явиться такий специфічний прошарок. Мовчу про матеріальну винагороду. Але не можу не наголосити на беззаперечному факті: в Україні ще й досі немає чітко вираженої державної націєтворної ідеології. А тим часом треба глибоко усвідомлювати, що найголовніший системний чинник сучасної кризи — низька національна самосвідомість певної частини населення. Ця частка настільки значна, що створює критичну масу, яка не дає змоги подолати всеохопну кризу.

Таку ситуацію геніально передбачив Євген Маланюк у статті з промовистою назвою: «Малоросійство». Це малоросійство — нашу багатовікову, хронічну, отже, історичну хворобу — може подолати лише загальноосвітня школа. Глибоко переконаний, що на нинішньому етапі розвитку нашого суспільства всі інші служби (органи) нездатні виконувати функцію лікування від хвороби малоросійства. З огляду на це вчитель рідної мови та літератури стає винятково важливою постаттю в процесі формування українського суспільства. Якимось чином зменшити, звузити роль учителя-словесника — це завдати серйозної шкоди майбутньому. І, навпаки, плекати його — це забезпечувати кращий завтрашній день.

Не підручник — мрія

— Нині вчителі стикаються з іще однією проблемою: браком авторитетних підручників та посібників.

— За радянської доби усталився певний тип підручників, який тиражувався десятиліттями. І ось настав час, коли чи не всі раптом відчули «залізобетонність» літературознавчого тексту, стандартизованість інтерпретацій, примітивність естетичного аналізу творів. Розпочалося стильове оновлення деяких підручників: посилилися белетристичні елементи, з’явилося кучеряве, розчулене письмо. Певна річ, це не стало виходом із кризового становища.

Слід сказати, що кафедра української літератури нашого університету вже кілька років зацікавлено вивчає зарубіжний досвід створення підручників.

Типовий підручник з літератури для старшокласників США — це такий собі п’ятикілограмовий фоліант, десь під тисячу сторінок і під дві тисячі кольорових фотографій та малюнків. Багатющий ілюстративний матеріал, виділення розділів, заголовків, навіть окремих тез, виразні схеми — все це дає відчуття потужного навчального ресурсу, що міститься в підручнику. Він сповнений порад, рекомендацій, алгоритмів, які окреслюють поступовість осягнення тієї чи тієї програми, підготовку до написання творів, усних повідомлень. Поряд із завданнями, виконання яких має розвивати літературну освіченість, програмується й мовленнєвий розвиток.

— Одне слово, не підручник — мрія, казка…

— І все-таки не можна механічно переймати цей досвід. І не лише тому, що в нас поки що немає ні технічної, ні матеріальної змоги видавати барвисті підручники-фоліанти. У США склалися свої традиції, в нас — свої. Скажімо, в американських підручниках мало уваги приділяється біографії письменника. Ми ж намагаємося створити образ митця як творчої особистості — і це чудова традиція, що містить не лише пізнавальний, а й виховний потенціал.

Назву ще деякі засади, на яких, гадаю, має будуватися підручник. Насамперед — принцип інформаційної свіжості: на кожній сторінці учень повинен відкривати для себе щось нове й цікаве. Ще один принцип — діалогізму — передбачає, щоб підручник не тільки містив інформацію наукового характеру, а й спілкувався зі школярем: ставив проблемні питання, програмував самостійні заняття, тестував. Мають бути матеріали з прикладної риторики…

Як мовиться, головна робота — в прийдешньому. Отож початок майбутнього навчального року, на жаль, зустрінемо з уже задавненими болючими проблемами. Та не маю сумніву, що раніше чи пізніше їх неодмінно розв’яжемо.

Розмову вів
Микола СЛАВИНСЬКИЙ.

Фото Ольги ПРОКОПЧУК.

Київ—Кіровоград–Київ.