передплата Українською | In English

№5, березень 2016

Древлянський мер – володар часу

У дні електоральних жнив претенденти на посади міських голів полюбляють атестувати себе смиренно й догідливо: «Я – господарник». Є розряд мерів, які величають себе на західний зразок сіті-менеджерами, натякаючи на те, що вони суто управлінці, а ось політика їх геть не цікавить. Треті купаються в піарі на кшталт: «Я поведу вас додому – в Європу!», тим часом здійснюючи ласі оборудки.
На щастя, нива місцевого самоврядування не вичерпується цим набором, даруючи людям винятки, що переконують:
від лідера громади залежить надбагато, а в деяких випадках – майже все.

Поклич мене в осяйну далину…

Ці нотатки – про мера Коростеня Володимира Москаленка. На виборах минулого року городяни вп’яте (!) обрали його своїм очільником. А загальний стаж його роботи на посаді міського голови сягає 18 років. Феноменально! Не певен, що хтось узагалі стільки «княжив» на древлянській землі. Тож перше, про що я запитав у Москаленка: завдяки чому в наш лютий час можна так довго зберігати довіру такої складної, непоступливої громади, як коростенська? Володимир Васильович немов готувався до відповіді: «Найістотніше тут – відкритість влади. І це не гасло, а спосіб залучення людей у справи рідного міста. Кулуарність у прийнятті рішень убиває довіру громадян, натомість своєчасне інформування жителів через медіа, громадські слухання, зібрання, опитування, зустрічі керівництва міськради з населенням за місцем проживання забезпечують таку якість зворотного зв’язку, коли бачення влади накладається на бажання й пропозиції людей. Цим вивільняється й низова ініціатива. Адже люди голосують за себе, а не за вдатного висуванця. Дійти до кожного, звісно, неможливо, проте вже участі активної частини громади достатньо, аби наші плани та дії відповідали прагненням коростенців. Якщо цього немає, народ і влада переходять на поділ «вони» і «ми». І тоді вже біда. Бо, як на мене, головною проблемою українського суспільства є втрата спільних ідеалів, найвищої мети. А щодо найбільш затребуваної риси людського буття, то вона лишається незмінною – стабільність, яка тлумачиться, звісно, як сталість розвитку».

Тим часом шлях до майбуття для коростенців починався дивно. Бо Москаленко наприкінці 1990­х вирішив реанімувати в містян… ідентичність. Як? Пробудивши історичну пам’ять. Не сказати, щоб випускник філософського факультету Київського університету вже так буденно оперував поняттями часу й простору, та розумів глибинно: коростенці потребують спільного міфу, який підносив би їх, перетворю­ючи громаду на сім’ю. Про відсіч князю Ігорю містяни, звісно, чули, однак про самого героя – князя Мала знали одиниці. А вже заснування Іскоростеня тануло в сивій давнині. Москаленко залучив науковців, академіка Толочка, й археологи встановили, що в 2005­му­ місту виповниться 1300 років! А соціальні психологи твердять: для виховання патріотичних почуттів немає нічого кращого за свято. У Коростені відкрили вражаючий пам’ятник древлянському князю Малу, трохи згодом – рівноапостольній княгині Ользі, «Покрові Пресвятої Богородиці», потім – малолітньому князю Володимиру та його матері княжні Малуші, Добрині Нікітичу й, нарешті, хрестителю Русі Володимиру Великому. З’явився в місті й пам’ятний знак на честь 420­ї річниці надання Коростеню Магдебурзького права. І (чого майже не буває) всі скульп­тури виконані напрочуд вдало, зі смаком, величчю й ліризмом. А пам’ятники недаремно називають «дорожніми знаками людства на його шляху в майбуття». Вони гармонізують душі. Ось і завдяки просвітницькій потузі Москаленка коростенцям стало чим пишатися по­справжньому. Огром древлянського минулого наснажив городян спонуками до гідного самоздійснення – плідною працею, єдністю лав, красою мети. Монументальна пропаганда дійшла сердець людей.

Ці зрушення і стали основою надпрограми Москаленка­мера – його заклику зробити Коростень найкращим містом регіону, України, Європи та світу. Він не назвав дати досягнення мети, та визначив її без жодних жартів. За низкою конкретних показників місто вже нині перебуває в авангарді українських громад, що звіряють свій поступ із єврозразками. Та, як на мене, головне досягнення Москаленка полягає в тому, що він, так би мовити, перезаснував сам менталітет коростенців. І от наочний приклад. Якось на День міста мер з іншого краю звернувся до дітей, які сиділи на березі річки: «Скажіть без вагань, яке місто найкраще на Землі». І ті йому голосно вигукнули: «Коростень!». Гість здивувався, Москаленку позаздрив, та сперечатися з «майбутнім» не став. Тим паче що сам навіч бачив істотні трансформації в господарстві й економіці пробудженого міста.

Пришвидшуючи час

Індустріальний парк Москаленко задумав давно. Та й приступив до його створення задовго до ухвалення належного закону. Коли закон запрацював, а потім і вдосконалився, в місті вже не тільки була визначена керуюча компанія парку «Коростень», а й на всю потугу діяв первісток промислової модернізації регіону – перший в Україні завод з виробництва меблевих плит, ламінату. На цьому могутньому комбінаті встановлено технологічні лінії світового профільного лідера – німецької фірми Siempelkamp, що має свої підприємства від Швеції до Аргентини.

Генеральний директор заводу Володимир Шевело працює тут із першого «стовпчика», вбитого 2008 року. «Інвестиція тоді становила 170 мільйонів євро, – каже він, – а завод отримав від міста ділянку в 72 гектари з усіма комунікаціями. Нині це новітнє високоавтоматизоване підприємство, на якому працюють 434 особи. Завод постійно розбудовується, скажімо, торік ми відкрили цех в’яжучих речовин, аби не закуповувати смоли за кордоном. Він теж дав роботу 30 коростенцям.

Наша галузь надконкурентна. В Україні ми справді єдині, але в Білорусі є три підприємства з виробництва МДФ, в Росії – також три. Тож виживаємо наполегливою працею, гнучко реагуючи на мінливі обставини в Україні та за її межами. Наші переваги – унікальна широта асортименту та якість продукції. Інші виробники меблевих плит покладаються на монотовари, ми ж невпинно шукаємо й пропонуємо ринку їхню численну лінійку. А щодо якості, то експерти відзначають, що після німців нам рівних немає. Ми експортуємо свою продукцію в 13 країн, навіть у Канаду, дісталися вже Катару й Ірану. Підкреслю: ще донедавна весь МДФ імпортувався в Україну з Польщі, Росії та Туреччини. Нині держава має свій ресурс, і ми мріємо про часи, коли скінчиться війна, відновиться вітчизняний будівельний комплекс і наші плити, ламінована підлога та меблі будуть затребувані в країні.

Завдяки порозумінню з мерією Коростеня наш інвестор (а це громадянин України) буквально живе виробництвом і вже розпочав поруч масштабне будівництво деревообробного комбінату, де буде зай­нято удвічі більше містян, ніж на заводі МДФ. Планується звести повноцінний деревообробний кластер (інвестиція понад 90 мільйонів євро), що дасть змогу оптимізувати витрати енергетичних ресурсів, матеріалів і сировини, отримати продукцію з істотною доданою вартістю, зокрема виробляти меблі. Ми застосовуємо відходи деревини, робимо пелети з тирси, а всю сировину беремо з лісгоспів Житомирщини та найближчих областей.

Наш завод – відповідальний суб’єкт підприємницької діяльності. Він є найбільшим платником податків усіх рівнів, не менш як 7 мільйонів гривень отримує від нас щороку бюджет Коростеня. Відгукуємося ми й на благочинні запити. Так, минулого року завод суттєво вклався в ремонт Палацу культури, нині здійснюємо належне оснащення проблемного перехрестя. Поза чергою й допомога бійцям АТО, де наш внесок лише в 2015 році перевищив 600 тисяч гривень. Предметом нашої гордості є і те, що на заводі найвищий рівень середньої зарплати в регіоні – 5800 гривень. Узагальнюючи сказане, підкреслю: якщо влада створює підприємцям комфортні умови, бізнес охоче відповідає взаємністю».

А я додам: у місті все робиться для того, аби економіка, розвиток малого й середнього бізнесу стали надійним фундаментом добробуту коростенців (чого вартий лише запуск двох цілком нових підприємств – електромеханічного заводу «ОЛДЕН» та заводу теплотехнічного обладнання, відкриття центру підтримки бізнесу). І Москаленко не був би собою, якби не мав за цим чіткої соціальної мети – змінити саму структуру доходів городян, надто залежних, на його погляд, від усіляких субсидій, компенсацій і доплат. А на державний центр древлянський мер воліє не покладатися.

На перетині моралі та політики

Відомо здавна: найголовніше для людини відповідальної – здатність зробити своє життя аргументом сповідуваної етики. Хоч на цьому шляху себе й не заощадиш... Ось і Володимир Москаленко, за всієї прихильності до розв’язання проблем у дусі толерантності, стає незламним, щойно стикається з випадками сумнівної, а гірше – кримінальної поведінки посадовців краю.

Так, одного недоброго дня з’ясувалося, що коростенців обікрали. А саме: голова райдержадміністрації видав розпорядження, яким роздав 79 гектарів землі містян сорока іншим особам – з Києва, Ужгорода, Житомира, Черкас… Обурений Москаленко кинувся відстоювати власність городян, проте і крадій, і очільник обласної держадміністрації наче води в рот набрали. І тоді мер Коростеня звернувся з відкритим листом до глави регіону, де його бездіяльність відверто назвав державним злочином! Погодьмось, учинок потребував немалої мужності: отримати ворога в особі голови облдержадміністрації нікому не побажаєш. Та інтереси ошуканих городян Москаленко зрадити не міг. Виступила на боці мера й районна прокуратура. І що ж? Плинуть роки, змінюються київські політичні команди, а справедливість досі не відновлена: гроші в нас усе ще сильніші за закони. Не має наміру здаватися й Москаленко.

Йому, між іншим, до тиску й наруги не звикати. Бо ще в перший рік на чолі міськради він так не вгодив певним ділкам від влади, що за ним відправили «групу захоплення» з житомирської прокуратури. Володимира Васильовича попередили, і він із сім’єю уберігся від розправи. А «слідчі» вдерлися в його кабінет, рилися в документах, дошукуючись компромату. Рівно до тієї миті, як про вторгнення дізналися коростенці. Вони заполонили мерію і влаштували «перевіряльникам» такий пресинг на захист свого міського голови, що прокурорські чинуші поїхали ні з чим. А (увага!) невдовзі сталося безпрецедентне: до Коростеня прибув обласний прокурор і на зборах активу міста офіційно вибачився перед Володимиром Москаленком за безпідставну навалу. Володимир Васильович на виконавців серця не має, заступництво городян цінує високо, а ось коли брутально нехтують засади демократії, основи прав людини чи державні гарантії, лідер коростенців компромісів не визнає, адже тоді, на його думку, відбувається найнепоправніше – нищиться віра людей.

Пояснюючи витоки взаємоузгодженості громади й міськради Коростеня, Москаленко неодмінно згадує про кодекс честі управлінців – на всіх рівнях устрою. Наполягає: моральність суспільства, як і рівень життя, залежить від моральності влади. І доки вгорі сповідують філософію споживацтва, ми ще довго тинятимемося обабіч магістральних шляхів цивілізації, що і принизливо, і гірко. Офшорна макроекономіка – вияв безсилля держави, та ще більше – свідоцтво потурання людям з жагою збагачення. Україна для них – не Батьківщина, а банальна територія зиску. Місце наживи. І люди це бачать.

«Нині відбувається нищівна корозія результатів Революції гідності, – з гіркотою каже Москаленко. – А у виграші, як завжди, олігархат. Для простих людей центр робить неприпустимо мало, й навіть там, де можна було б дати громадянам засоби для пожвавлення економіки – в тому ж таки малому й середньому бізнесі – рішучих змін на краще ми не бачимо. А про долю нашої ледь не гекзаметром оспіваної децентралізації годі й казати: її, судячи з усього, вже час відспівувати. І це прикро до невимовності, бо імітація реформ гірша за бездіяльність. Адже влада насправді не передає на місця кошти й повноваження, а елементарно збуває свої обов’язки. Коли ж люди вказують центру на нікчемність його практики, звідти щоразу чується дедалі грізніший і пихатіший рик.

Тож, заглядаючи в майбутнє, я відчуваю певний неспокій. Гадаю, ми надто повірили в незворотність позитивних змін. Тим часом уряд думкою багатіє, політичні еліти знов заблукали. А зроблено ще так мало! І тому розлиту довкола інерцію треба нищити невпинно. Діяти, діяти! Життя за течією ще нікому й ніде не прислужилося. Ми дісталися незалежності України, треба наближати її велич та славу! А у Бога, як відомо, одні руки – наші».

Цим не зневажиш: вівчарик породжував зозулю тільки у Трохима Лисенка. В суспільному житті все дається тягловою працею. А Москаленку (віддамо йому належне) вдалося зробити неймовірне: після років відчуження відродити в містян віру в те, що від їхніх солідарних осмислених дій у цьому новому й почасти божевільному світі щось та залежить. І цей його, без перебільшення, історичний здобуток не в останню чергу став можливим саме тому, що лінія мерії в жодному разі не була віддана на хитавицю обставин чи відчай кон’юнктурних зваб. Заслуга Москаленка в дотриманні людської шляхетності міської влади безсумнівна. Світоглядна єдність і сталість переконань прозирають крізь кожне висловлювання Володимира Васильовича як очільника міськради. Скажу більше: існують, приміром, фізичні константи: число π, постійна Планка... Треба визнати, що своїми вчинками в ім’я спільноти лідер коростенців ствердив: є постійна Москаленка, незамінна в часи знесилля й надихаюча в періоди набирання висоти. Тому його положення в свідомості городян незамістиме, а сама постать міського голови уособлює поєднання чеснот, назагал несумісних для цього роду діяльності. Маю на увазі, звісно, перехрестя двох світів –
політики й моралі. До того ж Володимир Москаленко свій моральний імператив запропонував громаді не як місію, а як органічний для нього спосіб здійснення. Бо чистоту своїх моральних засад прокламують тисячі, дотримуються – одиниці. А вже щоб бути при цьому ще й ефективним – це переважно до Москаленка.

Міський голова Коростеня тим і добрий, що настрої утриманства йому огидні, бо суперечать самій суті його уявлень про гідність людини й громади. Та й побиватися через нездатність центру нині не час, вважає він. І вибудовує міську фортифікацію економічної «самооборони», що забезпечує мешканцям ясні, зрозумілі й реальні горизонти існування. Мер не обіцяє раю, зате втримує атмосферу в місті від опускання в пекло. Люди живуть «сьогодні й зараз», і соціально орієнтована влада Коростеня дбає про їхні нагальні потреби, не втрачаючи дальню мету. Щоб добре почуватися, діяти й бути, громаді потрібні щоденна сталість, душевна рівновага, певний рівень добробуту, ресурс і можливість розвитку кожної особистості.

Не стоїть на місці внутрішньо й Москаленко. «Я в університеті пізнавав релігію через курс так званого наукового атеїзму, – пригадує Володимир Васильович. – Та вже тоді ми ходили до Володимирського собору спілкуватися зі священиками в прагненні прояснити зв’язки світу земного й духовного, що і далося взнаки вже на посаді міського голови». Ось тут я й поцікавився в Москаленка: «А якщо припустити, що Всевишній є і вам випала нагода дізнатися в нього про найважливіше для вас, про що ви Його запитали б?» – «Тільки про одне: що нас чекає? що чекає нашу благословенну Україну?». І не повірити лідеру коростенців у цю мить було неможливо.

 

Автори: Ольга КОРНІЄНКО, Олександр САКВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016