передплата Українською | In English

№13, липень 2007

Адам МАРТИНЮК: Демократія не може бути однаковою для всіхАдам МАРТИНЮК: Демократія не може бути однаковою для всіх

Поділитися:

Головою організаційного комітету з підготовки та проведення сесії обрано Першого заступника Голови Верховної Ради України Адама МАРТИНЮКА (на знімку). Пропонуємо читачам його міркування, висловлені в інтерв'ю журналістам «Віча». Це аналіз стану відносин із цією міжнародною організацією та країнами-учасницями, а також розкриття цілей нашої держави як організатора її Шістнадцятої щорічної сесії.

– Адаме Івановичу, з січня 1992 року Україна є повноправним членом Парламентської асамблеї. Вона прагнула вирішити болючі для суспільства проблеми торгівлі людьми, біженців і вимушених переселенців, повернення й облаштування кримських татар. Але жодне із згаданих питань не було розв'язане. Чи має ОБСЄ реальні засоби впливу на ці процеси?

– Річ у тім, що рішення ОБСЄ, які приймаються на основі консенсусу, не мають юридично обов'язкового характеру. Звичайно, можна говорити про їхню політичну вагу. Проте об'єкти цих рішень, держави або інші учасники конфліктів, наприклад, територіальні утворення, що мають всі ознаки державності, але не визнані на міжнародному рівні, про котрі йдеться в документах організації, можуть чинити на власний розсуд. Та й саме рішення прийняти доволі складно, оскільки йдеться про консенсус.

У підсумку активно проводяться в життя тільки рішення, в яких зацікавлені великі держави. Коли йшлося про розпад Югославії, все було «на висоті». Та й тепер, подивіться, з якою завзятістю відторгають від Сербії Косово – історичне серце сербського народу.

Крім того, якщо говорити про конкретні проблеми України, зокрема про облаштування кримських татар, ми стикаємося не так із політичними, як із матеріальними, фінансовими проблемами. Бюджет ОБСЄ, а це приблизно 170 млн. євро, доволі скромний, щоб розраховувати на допомогу з Відня. Особливо, якщо зважити на те, що Голова і Генеральний секретар мають численний апарат, а сама організація, окрім штаб-квартири в столиці Австрії, – представництва в Гаазі, Женеві, Варшаві, Празі та Копенгагені. Апарат налічує близько 370 працівників, ще 3500 співробітників перебувають у так званих польових місіях. Тож вистачає хіба що на відрядження для моніторингу виборів. Адже добре знаємо, скільки гостей буває на виборах та під час криз в Україні: з кожним роком дедалі більше.

Отже, з власними бідами маємо впоратися передусім самотужки. Взяти хоча б торгівлю людьми. Нещодавно Державний департамент США прирівняв Україну з цього питання до Кувейту та Бахрейну. Звісно, я не маю нічого проти цих поважних і, слід визнати, заможних країн. Та все ж варто зауважити, що в культурі, яка зростала на православній традиції, ставлення до торгівлі людьми дещо інше. Тобто стан справ у нас мав би бути кращий. Певно, наші проблеми полягають у тому, що деякі можновладці занадто захопилися створенням штучних криз, підривом української державності, й тому їм бракує часу, щоб задуматися над облаштуванням життя суспільства на гуманістичних засадах.

– Україна бере участь у діяльності понад сотні міжнародних організацій. Як можна підвищити, умовно кажучи, коефіцієнт корисної дії міжнародного співробітництва? Адже Україну й досі знають у світі мало і на її позицію не завжди зважають.

– Почну з того, що сьогодні Україну вже знають, але, на жаль, не з того боку, з якого нам би хотілося. Добре було б, якби у світі знали про нашу високу культуру, багату історію, аерокосмічну промисловість тощо. Але знають здебільшого, що Україна – це країна перманентної політичної кризи, корупції у вищих ешелонах влади, низького рівня життя, найбільший у Європі постачальник дешевої робочої сили на міжнародний ринок праці. Колись Туреччину називали «великим хворим» Європи. Боюся, що невдовзі таким «хворим» називатимуть нас. А далі вже буде недалеко й до відповідних рішень ОБСЄ, за прикладом Югославії, котрі цього разу, смію запевнити, будуть утілені в життя. Тож слід швидше наводити лад у власному домі та не ризикувати українською державністю.

Ви звернулися до справді болючої проблеми ефективності міжнародного співробітництва. Воно дієве в тих випадках, коли всі його суб'єкти дотримуються міжнародного права. Коли ж одна країна ним нехтує та оголошує весь світ зоною своїх стратегічних чи національних інтересів, на ефективність годі й розраховувати.

Гадаю, слід прислухатися до Китаю, Росії, Індії, Бразилії, деяких інших країн, які вважають, що нинішній світовий порядок необхідно змінити, що потрібно зробити поворот до багатополярного світу.

Не хочу переобтяжувати цифрами, але до деяких треба звернутися. Розрив у середньодушовому ВВП між постіндустріальним світом та рештою людства досяг майже 16 тис. доларів і збільшився проти 1960 року втричі. Як наслідок, заможна п'ята частина людства привласнює у 60 разів більше багатства, ніж бідна. З другого боку, якщо в 1974 році загальний обсяг зовнішнього боргу країн, що розвиваються, становив 135 млрд. доларів, то нині перевищує 2 трлн. Це все наслідки монополії однієї країни.

Одночасно «велика вісімка» підмінила собою ООН і перетворилася на зібрання жирних котів, котрі вирішують, як «покращити» життя мишей. Ось таке «співробітництво» маємо на сьогодні. Росію, щоправда, віднести до кола «жирних» поки що складно, але ця обставина не змінює суті справи.

Пам'ятаю, Володимир Путін якось сказав, що розпад СРСР став найбільшою у світі геополітичною катастрофою. З ним можна погодитися. Це стало катастрофою не лише для народів Радянського Союзу, а й для усього людства. Адже після цього одна країна отримала можливість скрізь насаджувати демократію в тому вигляді, як вона її розуміє, і тими методами, що їй до вподоби. В одному випадку – шантаж і викручування рук, в іншому – «розумні» бомби й ракети, безпосередня окупація.

Народи мають невід'ємне право жити так, як вони цього хочуть. Демократія – це, звісно, добре. Але вона не може буде однакова для всіх. Ландшафтно-кліматичні умови, релігійно-культурна традиція – все це впливає на світ людини. Одна річ – говорити про демократію в країні, яка користується, як заманеться, левовою часткою енергоресурсів, за рахунок решти світу, звичайно. Інша – в Китаї, де на одну людину припадає всього сім соток придатної для господарювання землі. Ще інша – в мусульманських країнах, де, як і на Сході загалом, та й у нас так само, соціум завжди мав примат стосовно індивіда.

Отже, слід повертатися до міжнародного права, багатополярного світу, й тоді з міжнародним співробітництвом усе буде гаразд. Єдність світу полягає в його розмаїтті, а не в диктаті однієї, хай і потужної, держави.

– Уже понад десятиліття обговорюється проблема розширення НАТО на Схід. Вона безпосередньо зачіпає інтереси України. Розташування на території України російських військових баз істотно ускладнює її становище. Яким Ви бачите місце нашої країни на геополітичній мапі світу і яку роль у зміцненні безпеки може відіграти ОБСЄ?

– Не зовсім розумію, чим ускладнює нам життя присутність росіян. Гадаю, якраз навпаки. Російський Чорноморський флот у Севастополі, на мій погляд, гарантує нам безпеку на південних рубежах. Адже, правду кажучи, власного флоту де-факто ми не маємо. Фрегат «Гетьман Сагайдачний» – це ще не флот. А те, що виклики нашій безпеці на півдні можуть з'явитися в будь який момент, – майже доконаний факт.

Так, Президент чимало говорить про «парасольку НАТО», під котрою, мовляв, можна сховатися від дедалі рішучішої Росії. Але відомі й настрої в суспільстві. Народ ховатися від Росії під чужими парасольками не хоче, і про це свідчать усі соціологічні дослідження останніх років. Більшість, і відчутна, громадян України проти вступу до НАТО. Люди добре розуміють, хто в НАТО господар. Як розуміють і те, що нашій армії, яка так важко спинається на ноги, доведеться воювати за інтереси цього господаря по всьому світі. Сьогодні – Ірак, Афганістан, на підході – Іран. Завтра знайдуться інші гарячі точки. Участь у чужих авантюрах Україні лише зашкодить.

Окрім того, не варто забувати, що членство в НАТО – це ще не гарантія від зовнішніх викликів. Можна згадати, наприклад, стосунки між Грецією та Туреччиною, що не раз доходили до стадії кипіння. Так само можна говорити про невирішену досі проблему Гібралтару. У Мадриді кажуть, що Гібралтар – це уламок колоніалізму. У Лондоні впевнені, що ця територія має й надалі належати Великій Британії. І так далі. Тому найкраще для нас залишатися й надалі поза НАТО, бути позаблоковою і нейтральною країною. З часом Верховна Рада прийматиме закон «Про основні засади внутрішньої і зовнішньої політики», й ми, сподіваюся, остаточно визначимося з цією проблемою.

Щодо ролі ОБСЄ у зміцненні безпеки дозволю собі висловити дещо незвичну думку. Оскільки йдеться найперше про Європейський континент, постає логічне запитання: що роблять у Європі Сполучені Штати Америки? У 1975 році, коли організація створювалась, існував Радянський Союз, у світі панувало протистояння, в європейців були певні побоювання. За таких умов участь США в ОБСЄ видавалася до певної міри виправданою. Але відтоді ситуація кардинально змінилася. СРСР немає, в Європі набирає обертів процес інтеграції на базі ЄС, і, можливо, наступне покоління зможе побачити, умовно кажучи, Сполучені Штати Європи. Відтак незрозуміло, чому США залишаються у складі ОБСЄ. Хіба без них Європа не в змозі розв'язувати власні проблеми!? Тим паче що в Європі, за винятком деяких «молодих європейців», ніхто не палає бажанням воювати по всьому світові.

Роль Сполучених Штатів у Європі нерідко видається деструктивною. Зараз триває дискусія щодо розміщення елементів американської ПРО в Чехії та Польщі. ОБСЄ, як кажуть, була просто поставлена перед фактом – з нею американці не радилися, рішення прийнято у Вашингтоні та й годі. Там кажуть, що ПРО зміцнить європейську безпеку, у Берліні щодо цього відверто сумніваються. Та й у самих американців інтерес до Європи, за винятком розміщення ракет, падає. На першому місці в них війна в Іраку, далі – боротьба з «Аль-Каїдою», ядерні амбіції Ірану, ескалація напруженості в Лівані та секторі Газа, економічне піднесення Китаю, повернення Росії до кола провідних світових держав.

Європа? «Про неї у Штатах ніхто особливо не замислюється, – пише німецька газета Frankfurter Allgemeine. – А якщо й замислюється, то здебільшого як про мету туристичної подорожі, а не про політичного партнера».

Гадаю, без участі Америки ОБСЄ була б дієздатнішою в питаннях зміцнення безпеки. Особливо, коли зважити на перспективу створення Євросоюзом власних збройних сил, які могли б, у разі потреби, співпрацювати з ОБСЄ.

– Воєнні конфлікти, які спалахнули по закінченні холодної війни, і поширення тероризму свідчать, що світ не став безпечним. ОБСЄ бере участь у врегулюванні конфліктів у Косово, Придністров'ї, Абхазії та інших гарячих точках. Одначе вплив і ефективність її дій вельми незначні. Чи може ця організація врівноважити світовий вплив НАТО і чи може Україна посприяти зростанню ролі ОБСЄ? І продовження запитання: чи має наша держава власне бачення моделі забезпечення безпеки у світі загалом і в Східній Європі зокрема?

– ОБСЄ не є військово-політичним блоком. Відтак говорити про те, щоб організація урівноважувала альянс, не доводиться. Інша річ, що в НАТО мали б зважати на ОБСЄ. У тому розумінні, що організація, рішення котрої все-таки мають певну політичну вагу, в змозі чимало питань вирішувати самостійно. Власне, з часом так воно й станеться, бо в НАТО, з ініціативи Вашингтона, все більше «захоплюються» проблемами, далекими для європейців. У Європі нині ситуація не настільки тривожна, щоб виникала потреба в збройних силах альянсу. А там, де вони застосовувалися, як у Югославії, це принесло тільки біду.

Я не можу наразі говорити про бачення українською державою моделі забезпечення безпеки, адже «Основні засади внутрішньої і зовнішньої політики» ще не прийняті, а в країні триває боротьба щодо вибору зовнішньополітичного курсу. Жодна з позицій ще не має вирішальної переваги.

Проте можу висловити власний погляд. У тому, що стосується світу, вирішальна роль повинна належати ООН. Хоч сама ця організація потребує реформ. Найперше необхідно розширити склад постійних членів Ради Безпеки ООН. Важко зрозуміти, чому такі велети, як Індія чи Бразилія, не входять на постійній основі до її складу. Можливо, варто виходити з розмірів ВВП. Скажімо, коли країна має ВВП у розмірі понад трильйон доларів, вона набуває права на постійне членство в Раді Безпеки. Стало вже постійною практикою, коли «велика вісімка» запрошує на свої саміти лідерів інших економічно потужних країн. Адже вплив на світову економіку Мексики чи Японії доволі значний. Варто зазначити й ту обставину, що на відміну від минулих часів за межами «вісімки» вже продукується більша частина світового ВВП.

Україна, безперечно, зацікавлена у зміцненні зовнішньої безпеки. Тому ми належимо до країн, котрі виступають за зростання ролі ОБСЄ у вирішенні таких питань. Хоч, зауважу, бачимо, що організація нерідко застосовує так звані подвійні стандарти. Одні вибори виявляються «чесними й демократичними», інші – чомусь «фальсифікованими й непрозорими». Але сам факт, що ми приймаємо в себе Шістнадцяту сесію ПА ОБСЄ, свідчить про повагу та увагу нашої держави до організації. З другого боку, проведення сесії в Україні – це певна ознака зростання нашої ролі та ваги в діяльності ОБСЄ.

– Адаме Івановичу, розкажіть, як триває підготовка до проведення сесії.

– Маю також сказати, що оргкомітет з питань підготовки сесії ПА ОБСЄ, який я очолюю, працює за планом. Усі необхідні організаційні заходи виконуються вчасно. Роботи, повірте, м'яко кажучи, чимало. Адже до нас завітають понад тисяча учасників сесії, гостей і запрошених, численний журналістський корпус. Довелося навіть споруджувати додаткове приміщення у дворі Верховної Ради.

На сьогодні підготовлено місця проведення засідання асамблеї, її трьох комітетів, постійного комітету, бюро, засідань політичних груп, двосторонніх зустрічей тощо. Причому все це зроблено відповідно до запропонованих нам Віднем стандартів. Підготовлено аеропорти та залізничний вокзал, готелі. Виготовлено необхідну друкарську продукцію. Передбачено систему інформування громадян України та міжнародної спільноти про перебіг сесії.

У розпорядженні учасників сесії та журналістів буде потужний вузол телефонного й інтернетного зв'язку. На них чекає змістовна культурна програма. Вони ознайомляться з Києвом, відвідають музеї й національні заповідники. Виготовлено оптичний диск «Україна» з інформацією про історію, економіку, науку, культуру, традиції нашої держави. Диск має окремий розділ, присвячений діяльності Верховної Ради. Відбудеться концерт майстрів мистецтв у палаці «Україна» та низка інших заходів гуманітарно-просвітницького спрямування. Всього й не перелічиш.

Зрозуміло, що передбачено серйозні заходи безпеки. Зауважу, все продумано так, щоб кияни не відчули особливих незручностей під час роботи сесії.

Тож можу сказати, що, попри обставини, пов'язані з останньою політичною кризою, на сьогодні ми впоралися практично з усіма завданнями. Нещодавно в Києві побували представники Парламентської асамблеї. Вони висловили задоволення тим, як триває підготовка до сесії. Певний, європейці зможуть переконатися в тому, що працювати в Києві так само комфортно, зручно і, головне, продуктивно, як, скажімо, у Відні чи Парижі.

Ми вперше проводимо такий форум. Протягом найближчих десяти років чогось подібного, мабуть, не буде. Бо це – єдина Парламентська асамблея, яка проводить виїзні засідання. 49 країн уже повідомили, що візьмуть участь у роботі сесії. Не буде вірменської делегації, бо в них щойно відбулися парламентські вибори. Не буде й представників Молдови. Це трохи дивно, адже ОБСЄ бере активну участь у врегулюванні Придністровського конфлікту.

– Чи готує оргкомітет якісь документи, котрі буде використано для підготовки підсумкової декларації?

– Згідно з правилами Парламентської асамблеї країна, в якій відбувається форум, має забезпечити його організацію. Проект декларації готується в Генеральний секретаріат, що працює у Відні. Але, як мені відомо, вже є чотири проекти резолюції, котрі обговорюватимуть на сесії. Порушувалося питання про розгляд проблеми голодомору. Але воно складне. Оскільки рішення асамблеї ухвалюються консенсусом, то перспектив його проходження обмаль. Відтак я пропонував не виносити цього питання на обговорення. Напевно, буде резолюція з гендерної політики й щодо конфліктів на пострадянському просторі (Придністров'я, Абхазія, Нагірний Карабах).

Нині ми активно працюємо над формуванням складу української делегації. Це пов'язано зі змінами складу парламентських фракцій. Наприклад, керівник нашої делегації Олег Білорус, один із дев'яти віце-президентів Парламентської асамблеї, вже склав повноваження народного депутата. Розпорядженням Голови Верховної Ради буде сформовано новий склад делегації, до якої увійдуть представники всіх фракцій.

– Але ж народні депутати з опозиційних фракцій складають повноваження. То як тоді їхні представники увійдуть до складу делегації?

– Досі не всі опозиціонери склали повноваження. У фракції БЮТ залишилися 26 народних депутатів. Мінімальна чисельність фракції згідно з Регламентом – 14 осіб. Схожа ситуація і з «Нашою Україною». У Верховній Раді залишаються так звана група Кінаха, а також інші народні депутати, наприклад, Борис Беспалий і Геннадій Удовенко, загалом 15 осіб. Представники цих фракцій обов'язково будуть у складі делегації.

– Кожна з політичних партій вважає зовнішню політику держави сферою своїх особливих інтересів. А в підсумку ми не маємо єдиної державної позиції. Чи не проявиться ця неодностайність і на засіданнях Парламентської асамблеї?

– Єдності досягти не так уже й просто. Делегація формується з представників різних партій. І немає, мабуть, іншої такої країни, в якій різні партії мали б різні погляди на зовнішню політику. Виходом для України, безперечно, є проголошення нейтрального статусу. Це дало б змогу захистити державу від багатьох зазіхань і авантюр на кшталт іракської.

– Чи сподіваються організатори форуму на міжнародне сприяння у розв'язанні конституційної кризи в Україні?

– Парламент, якщо вибори відбуваються справді чесно й прозоро, – це живе втілення демократії в країні, індикатор її рівня, глибини. На жаль, демократія далеко не всім подобається. Саме це спостерігаємо останнім часом в Україні. У нас відбувається масований наступ на парламент, а відтак і на демократію. Наприкінці травня сталася навіть спроба державного перевороту. Саме так можна оцінювати події, пов'язані з Генеральною прокуратурою, антиконституційними рішеннями Президента щодо РНБО, Внутрішніх військ тощо. Звісно, що народні депутати донесуть свою думку до учасників сесії. Але розв'язувати власні проблеми ми повинні найперше самостійно. Вважаю, що наше суспільство доволі зріле й виважене для того, щоб приймати доленосні рішення. Водночас, коли будуть слушні поради з боку наших колег з інших країн, варто також прислухатися й до них.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Гетманцев пропонує у бюджеті-2021 передбачити ще 3 мільярди на військову техніку Сьогодні, 01 жовтня

Кіпр не збирається знімати блокування санкцій проти режиму Лукашенка – ЗМІ Сьогодні, 01 жовтня

ЄБРР погіршив прогноз падіння ВВП України до 5,5% у 2020 році Сьогодні, 01 жовтня

Новини 30 вересня: монети 25 копійок виводять з обігу, найбільшу баржу в Україні спустили на воду Вчора, 30 вересня

МАУ відкладе початок виконання рейсів із Києва до Брюсселя та Дюссельдорфа до 24 жовтня Вчора, 30 вересня

Доходи в бюджет-2021 можна збільшити на понад 20 мільярдів - Рахункова палата 29 вересня

Гетманцев розповів, як відбуватиметься податкова амністія в Україні 29 вересня

У наступному році Зеленський анонсує "Велику реставрацію" 29 вересня

Естонія послаблює обмеження на прямі авіарейси до Європи 29 вересня

Микитасю оголосили ще одну підозру – за угоду з "Енергоатомом" 29 вересня