передплата Українською | In English

№13, липень 2007

Ріпак у розквіті слави

Поділитися:

Той факт, що світові запаси мінерального палива вичерпувані, а виробництво енергії з альтернативних (поновлюваних) джерел зростає і зростатиме надалі, ні в кого не викликає сумніву. Щороку дедалі більше країн декларує свою зацікавленість у виробництві палива з поновлюваних ресурсів. У багатьох з них нині спостерігається справжній бум виробництва таких моторних видів біопалива, як біоетанол і біодизель.

Виробництво біоетанолу випереджальними темпами зростає в Бразилії, США та Канаді, а найпотужніше та найбільш швидко зростаюче виробництво біодизеля мають країни Європи. Якщо 2004 року лише 11 країн ЄС виробляли біодизель у промисловому масштабі, то 2005-го їх було вже 20, а сумарна потужність біодизельних заводів до кінця 2006-го досягла 6 млн. т (+ 44%) на рік, що й забезпечило Євросоюзу лідируючі позиції в біодизельному виробництві. За прогнозами експертів, 2007 року виробництво біодизеля в ЄС становитиме 4,5 млн. т, а 2008-го – досягне 8 млн.

З усього переліку умов, що сприяють розвитку світової біопаливної індустрії, основними є прагнення знайти розумну альтернативу джерелам нафтового палива, а також міркування екологічного характеру: бажання запобігти глобальним змінам клімату на планеті. Водночас кожна країна має специфічні проблеми, що впливають на розвиток власної біоенергетики:

* наявність відповідної законодавчої й нормативної бази для розвитку виробництва біопалив;

* здатність забезпечити біопаливне виробництво сировиною (достатня кількість земельних ресурсів і придатність агрокліматичних умов для вирощування необхідної сировини);

* стан економіки й фінансова підтримка виробництва біопалива з боку держави (кредитні та податкові пільги, субсидії й дотації);

* ступінь сприятливості інвестиційного клімату (стабільність політичної ситуації, рівень захисту інвестицій).

Спроби стимулювати розвиток альтернативної енергетики (у тому числі й виробництва біопалив) в Україні розпочалися практично з моменту здобуття нею незалежності, однак досі не принесли очікуваних результатів. 1996 року Верховна Рада України затвердила Національну енергетичну програму на період до 2010 року, в якій передбачалося покриття 10% потреб народного господарства в енергії за рахунок нетрадиційних і поновлюваних джерел енергії (2000 року актуальність цього пункту програми було підтверджено Рекомендаціями парламентських слухань «Енергетична політика України»).

2000 року в Україні прийнято Закон «Про альтернативні види рідкого і газового палива» (№ 391-XIV), розроблений Державним комітетом України з енергозбереження. Законом визначалися основні принципи державної політики в сфері використання альтернативних видів палива, а також передбачалося надання підтримки проектам використання біогенераторного газу й рідкого палива з біомаси. Однак конкретні фінансові механізми такої підтримки розроблено не було, лише зазначалося, що фінансування здійснюватиметься «за рахунок підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, коштів державного і місцевого бюджетів та інших не заборонених законом джерел».

2003 року Верховна Рада ухвалює Закон «Про альтернативні джерела енергії» (№ 555-IV), однак і в ньому не передбачено фінансові стимули й механізми підтримки виробників і споживачів поновлюваної енергії. Аби зменшити залежність національної економіки від імпорту нафтопродуктів, забезпечити розвиток агропромислового комплексу, поліпшити екологічну ситуацію та з урахуванням Директиви 2003/30/ЄС Європейського парламенту і Ради ЄС 8 травня 2003 року стосовно сприяння використанню біологічного й іншого видів палива з поновлюваних ресурсів, 26 вересня 2003 року Президент України видав Указ № 1094/2003 «Про заходи щодо розвитку виробництва палива з біологічної сировини». На його виконання Кабінет Міністрів України видав розпорядження «Про розвиток виробництва біодизеля у 2003 році» № 597-р, яким передбачено розробку проекту Державної програми розвитку виробництва біодизеля на період до 2010-го. Торішнього травня Міністерство аграрної політики презентувало проект цієї програми, а згодом Кабмін затвердив її постановою № 1774 від 22 грудня 2006 року. Згідно із затвердженою програмою до 2010 року в Україні планується побудувати майже 20 заводів з виробництва біодизеля потужністю від 5 до 100 тис. т на рік. Це дасть змогу щороку виробляти не менш як 623 тис. т біодизеля. Реалізовувати програму планується поетапно:

* формування сировинної, технічної й технологічної бази для виробництва біодизеля – 2007–2008 роки;

* реалізація пріоритетних інноваційних проектів будівництва заводів – 2008–2010 роки.

Проте навіть поверховий аналіз основних положень і поставлених у програмі завдань дає підставу стверджувати, що її розробка та прийняття проводилися без урахування світового досвіду й відповідних економічних розрахунків. У загальній частині програми йдеться про те, що збільшення площі посівів ріпаку до 10 % від загальної площі ріллі в Україні й переробка 75 % вирощеного врожаю на біодизель дасть змогу розв'язати проблему забезпечення АПК дизельним паливом.

За даними Держкомстату, Україна щороку споживає близько 5,5 млн. т дизпалива, потреби аграрного сектору, за даними Міністерства аграрної політики, становлять близько 1,9 млн. т дизельного пального. Для еквівалентної заміни такої кількості мінерального дизпалива необхідно виробити 2,147 млн. т біодизеля (з урахуванням більш низького енерговмісту останнього). Залежно від якості сировини і технологічних аспектів для виробництва 1 т біодизеля потрібно від 2,54 до 3,05 т ріпаку. Отже, щоб повністю перевести АПК на біодизель, потрібно від 5,5 до 6,5 млн. т ріпаку (табл.1).

Середня врожайність ріпаку (озимий + ярий) в Україні за останні три роки становила 1,4 т/га. Попри загальну тенденцію зростання врожайності останніми роками, досить малоймовірно, що до 2010-го вона досягне європейського рівня – 2,8–3 т/га. Тож навіть за врожайності 2 т/га для одержання такої кількості сировини потрібно щорічно засівати ріпаком від 2,7 до від 3,3 млн. га орних земель. Якщо ж враховувати необхідність дотримання сівозмін (наприклад, у країнах ЄС заборонено сіяти ріпак на одному полі частіше, аніж раз на чотири роки), то для забезпечення паливних потреб українського АПК мають бути задіяними від 8,2 до 13,6 млн. га ріллі, тобто від 25 до 42 % усіх орних земель України (згідно з Державним земельним кадастром загальна площа орних земель України станом на 1 січня 2006 року становить 32,45 млн. га) (табл.2).

На момент прийняття програми були точно відомі посівні площі озимого ріпаку під урожай 2007 року – 820 тис. га, що, за оцінками аналітиків, з урахуванням посівів ярового ріпаку дозволяє говорити про очікуване виробництво ріпаку близько 1,4–1,5 млн. т. Однак, це не перешкодило внести в програму пункт про досягнення 2007 року валового збору ріпаку понад 2 млн. т і запланувати до 2010 року виробництво ріпаку 7,5 млн. т.

За досить короткий період часу, починаючи практично з нуля, планується до 2010-го довести частку біодизеля в споживанні дизельного палива агропромисловим комплексом до 33 % (тобто вийти на річне виробництво 623 тис. т біодизеля). Це понад 10 % від загального споживання дизельного палива в Україні (5,5 млн. т). В ЄС, за відповідної законодавчої бази, системи підтримки виробництва, споживання біопалив і розвинутої біодизельної індустрії, до 2010-го планують довести частку біопалив у загальному споживанні до рівня 5,75 %, а подолання планки в 10 % відкладено аж на далекий 2020-й.

Дивує закладене в програмі створення «зон концентрованого вирощування озимого і ярового ріпаку, наближених до місць розташування заводів з виробництва біодизеля». Логічно було б говорити про будівництво заводів з виробництва біодизеля в місцях, де ґрунтові й агрокліматичні умови найсприятливіші для вирощування ріпаку, є достатня кількість орних земель.

Не продумано фінансове забезпечення програми: за задекларованого обсягу необхідного фінансування – понад 8,9 млрд. грн., кошти державного бюджету становлять лише 69,7 млн. грн., тобто менше одного відсотка від потрібних обсягів фінансування (!).

Розподіл витрат бюджету на виконання програми також спричиняє багато запитань. У структуру витрат внесено статтю про «надання фінансової підтримки виробникам ріпаку, придатного для виробництва біодизеля», на що протягом 4 років (2007–2010) заплановано витратити близько 60 млн. грн. – майже 85 % від загального бюджетного фінансування програми. Решту бюджетних коштів (9 млн. грн) планується використати на проведення наукових досліджень, підготовку рекомендацій і нормативних документів, а також на розробку та випробування «нових» технологій виробництва біодизеля (більшість із запланованих досліджень і розробок уже проведено або в Україні, або в інших країнах і не є принципово новими). А саме будівництво біодизельних заводів передбачається здійснювати винятково за рахунок інноваційних коштів, грошей іноземних і вітчизняних інвесторів, а також із допомогою ресурсів підприємств агропромислового комплексу.

Такий нераціональний і непродуманий розподіл бюджетних коштів засвідчує: програма ухвалювалася без аналізу світового досвіду в цій галузі, зокрема, відсутнє розуміння послідовності дій для розвитку біопаливної індустрії. Здається, уряд не має чіткого уявлення, кого ж стимулювати – виробників сировини для біопаливної індустрії, виробників біопалива чи споживачів? У країнах ЄС стимулювання безпосередньо виробників біопалива поступово згортається й дедалі більший акцент робиться на стимулюванні споживачів продукції. А в Україні наразі немає жодних преференцій виробникам палива або інвесторам, а замість цього спостерігаємо підтримку виробників сировини, котрі й без цього мають високу рентабельність виробництва та стабільний експортний канал збуту своєї продукції.

 Для подальшого стимулювання розвитку біоенергетики, створення прозорих механізмів виробництва та споживання біопалив і законодавчого забезпечення подальшого структурування біопаливного ринку група народних депутатів подала на розгляд Верховної Ради проект закону України «Про розвиток виробництва та споживання біологічних палив» (№ 3158) (12 квітня 2007 року цей законопроект прийнято Верховною Радою України в першому читанні). У законопроекті містяться пропозиції з визначення основних принципів державної політики в галузі виробництва та споживання біопалива, що виробляється в Україні, державного стимулювання в цій сфері та пропонується внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування в частині надання пільг для розвитку виробництва біопалив в Україні.

Законопроект передбачає можливість виробництва біопалив суб'єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності (насамперед це важливо для стимулювання розвитку виробництва біоетанолу, яке за існування державної монополії на виробництво спиртової продукції дозволялося лише підприємствам державної форми власності) за умови отримання ліцензії та законодавчо встановлює податкові преференції для виробників біопалив. Проте слід відзначити: йдеться переважно про види біопалива, використовувані на транспорті, а не про біопалива взагалі (приміром, для отримання теплової й електричної енергії – паливні гранули чи паливні «пелети» з рослинних залишків, соломи чи відходів деревообробної промисловості). Тож поданий законопроект має дещо звужений порівняно із Законом України «Про альтернативні види рідкого та газового палива» об'єкт регулювання й дублює частину його норм і положень.

Крім того, деякі дефініції та норми в законопроекті прописано нечітко. Особливо це стосується встановлення обов'язкових норм вмісту біопаливної компоненти в сумішевих транспортних видах палива.

Тому дивує, як можна забезпечити виконання, приміром, п. 8 ст. 8 законопроекту «У м. Києві та містах з населенням понад 500 тис. осіб, а також у рекреаційних зонах місцевим органам виконавчої влади, усім власникам транспортних засобів (виділено мною. – Авт.) з двигунами внутрішнього згорання забезпечити переведення всіх транспортних засобів, які працюють на традиційних видах палива, на екологічно чисті біопалива з 2008 року на 5 %, з 2009 року на 30 %, з 2010 року на 50 % відсотків, з 2011 року на 100 % відсотків»?

Але попри певні недоліки й відсутність економічних розрахунків (можливі втрати бюджету від надання податкових пільг виробникам біопалива) поданий законопроект є важливим кроком у справі законодавчого забезпечення біопаливного виробництва в Україні. Тим паче що робота з його доопрацювання триває.

За різними оцінками, 2006 року в Україні міні-заводи або дослідні установки з виробництва біодизеля працювали в 12 областях і виробили близько 20 тис. т продукції, переважно для потреб сільськогосподарських виробників. Цю цифру не можна ані підтвердити, ані спростувати, оскільки достовірна інформація про стан виробництва біодизеля в нашій державі відсутня. Отже, можна вважати, що нині в Україні виробництво біодизеля в промислових масштабах практично відсутнє, за винятком кількох «пілотних» заводів потужністю не більше 10 тис. т, побудованих і зданих в експлуатацію на свій страх і ризик компаніями–ентузіастами біопаливної індустрії (в січні 2007 року в Саратському районі Одеської області компанією «Біодизель Бессарабії» відкрито міні-завод з виробництва біодизеля потужністю 7 тис. т на рік. Другий завод потужністю 10 тис. т біодизеля на рік введено в дію в Херсонській області в лютому 2007 року компанією «Лібер»).

В умовах паливного дефіциту та на тлі відсутності законодавчої й нормативної бази біопаливна індустрія розвивається стихійно: фермери й сільськогосподарські підприємства виробляють моторне паливо (яке переважно є сурогатним) із власної сировини на малопотужних і напівкустарних установках. Багато компаній (і вітчизняних, і закордонних) уже нині пропонують устаткування для дрібнотоварного виробництва біодизеля – таких оголошень безліч у друкованих та інтернет-виданнях.

Напівкустарне виробництво спрямоване передовсім на задоволення власних потреб у дизельному паливі й лише потім – на продаж. Оскільки таке виробництво використовує власну сировину, воно може бути економічно вигідним для виробника, однак жодного контролю якості сировини та продукції не існує. Наслідки від використання такого «біодизеля» можуть бути плачевними для сільськогосподарської техніки, але про це зараз мало хто замислюється. Де і як дістають метанол ці дрібні виробники, як зберігається вироблений «біодизель» і куди подінуться відходи виробництва? Держава не володіє ситуацією, але вочевидь миритися з таким станом справ не має наміру й найближчим часом намагатиметься привести всю цю діяльність у відповідність із законодавством.

Однак, навіть вирішивши питання сировинного забезпечення і маючи державну підтримку, перетворити напівкустарне виробництво біодизеля на промислову галузь буде непросто. Досі серйозні інвестиції в розвиток цієї галузі до нас не надходять.

На думку керівництва ADM (Archer Daniels Midland Company, США), однієї з найбільших у світі компаній з переробки кукурудзи та сої й виробництва біопалива, для прийняття рішення про інвестування в будівництво заводів з виробництва біопалива в будь-якій країні світу необхідне виконання трьох умов, а саме:

* енергетична залежність країни-реципієнта;

* державна програма підтримки розвитку біопаливного виробництва (законодавство, стандарти й нормативи);

* сировинне забезпечення виробництва біопалива.

Аналіз біодизельного виробництва в нашій державі дає змогу окреслити три основні групи проблем, а саме:

Організаційно-правові проблеми:

* Відсутність довгострокової стратегії розвитку біоенергетики та недовершеність законодавчого забезпечення її розвитку.

*  Слабкість і недоопрацьованість державної програми розвитку біодизельної галузі.

* Відсутність технічних умов і регламентів на виробництво, збереження, безпеку використання біодизеля, а також стандартів для готової продукції.

Фінансово-економічні проблеми:

* Держава нині не спроможна фінансувати будівництво біодизельних заводів і створити привабливі умови для залучення іноземних інвестицій.

* За наявних умов вартість біодизеля вище вартості мінерального дизельного палива, що робить його неконкурентоспроможним.

* Продуктивний потенціал сортів і гібридів ріпаку в Україні використовується вкрай неефективно (низька врожайність, великі втрати).

* Нерозвинена система агрострахування (ризики забезпечення біодизельного виробництва сировиною).

Технічні й технологічні проблеми:

* Обґрунтування планових потужностей з виробництва біодизеля та схеми їх територіального розміщення.

* Вибір технологічних схем виробництва біодизеля (забезпечення можливості диверсифікації сировини, можливість використання побічної продукції).

* Проблеми використання метилового спирту в біодизельному виробництві (обмежені потужності з виробництва метилу, безпека персоналу, необхідність одержання ліцензій, проблеми збереження і транспортування)

Отже, нині в Україні правові засади й економічні умови для розвитку широкомасштабного виробництва біопалива не створено.

Автор: Микола КОБЕЦЬ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад